Добавлен: 05.02.2019
Просмотров: 6049
Скачиваний: 8
64. Види підприємств за розміром та їх характеристика
Виробництво в ринковій економіці здійснюють у різних формах ділової організації: від мініатюрних майстерень, що перебувають в одноосібній власності, до гігантських акціонерних товариств, що панують у ринковій економіці. У промисловості України діє понад 31,7 тис. підприємств, більшість з яких — малі.
За розміром підприємства розрізняються як малі, середні та великі. До малих підприємств українським законодавством віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15—200 осіб залежно від галузі або виду діяльності. Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах. Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни, забезпечують насичення ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Особливо важливе значення цих підприємств — у розвитку сфери послуг і торгівлі. Через свою масовість малі підприємства забезпечують удвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства.
Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях.
Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту, здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів. Вони існують з багатьох причин, але найважливіші полягають у тому, щоб використати переваги, зумовлені зростанням масштабів виробництва. Ефективне виробництво потребує спеціалізованого устаткування, потужних складальних ліній, великих фабрик і заводів, поділу праці на величезну кількість вузьких операцій. Дослідження показують, що ефективне виробництво автомобілів передбачає продуктивність підприємства принаймні 300 000 штук на рік.
65. Комерційні банки. Види банківських операцій.
Комерційний банк — банк, який здійснює універсальні банківські операції з різними організаціями, установами, здебільшого за рахунок власних коштів та залучення кредитних ресурсів своїх клієнтів. Комерційні банки виступають посередниками між тими клієнтами, які мають тимчасово вільні кошти, і тими, які цих коштів потребують. Мотивом такого посередництва є отримання банківського прибутку. Як показує практика, для успішної роботи банки не можуть використовувати тільки власний капітал, тому основну частку повинен становити позичений капітал (кошти).
В залежності від економічного змісту всі операції комерційних банків поділяють на:
— пасивні операції. Вони забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому для забезпечення своєї діяльності та ліквідності, отримання доходу за рахунок проведення активних операцій. До них відносять: залучення коштів на банківські рахунки (поточні, депозитні), недепозитне залучення коштів (одержання кредитів на міжбанківському ринку, випуск банківських векселів, облігацій та інших зобов'язань);
— активні операції. Це розміщення банками власних і залучених коштів із метою отримання прибутку і забезпечення своєї ліквідності. Вони тісно пов'язані з пасивними операціями. До них належать: операції по видачі кредитів, операції з цінними паперами, формування касових залишків і резервів, формування інших активів;
— банківські послуги. Банківський портфель ділиться на 2 групи: короткострокові цінні папери (для забезпечення ліквідності) та середньо- і довгострокові цінні папери (сприяють підвищенню якості балансу комерційних банків) — їх називають інвестиційними операціями.
Характерною рисою здійснення банківських послуг є те, що для їх виконання банку не потрібні додаткові ресурси. Банківські послуги умовно можна об’єднати в такі групи: гарантійні, посередницькі, консультаційні, трастові (довірчі).
НБУ видає ліцензію банкам на здійснення таких операцій:
— касове обслуговування клієнтів;
— перевезення грошово-валютних цінностей та інкасація;
— відповідальне збереження цінностей клієнтів;
— ведення рахунків клієнтів у грошовій одиниці України;
— ведення рахунків банків-кореспондентів;
— проведення операцій по касовому обслуговуванню державного бюджету і ведення бюджетних рахунків;
— проведення операцій по касовому обслуговуванню місцевого бюджету і ведення його рахунків;
— видача і одержання міжбанківських кредитів;
— кредитування юридичних і фізичних осіб, фінансовий лізинг;— факторинг;— вкладення коштів у статутні фонди інших юр. осіб;— залучення депозитів юр. і фіз. осіб;
— емісія цінних паперів;— ведення рахунків клієнтів в іноземній валюті;— неторгові операції з валютними цінностями;— ведення кореспондентських рахунків банків в іноземній валюті;— відкриття кореспондентських рахунків в іноземних банках;— залучення і розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та на міжнародних ринках;— операції з банківськими металами на валютному ринку України та на міжнародному ринку;— фінансування капітальних вкладень;— видача поручительств, гарантій, інших зобов'язань;
66. Поняття ринкової інфраструктури
Ринкова інфраструктура — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та постачальницько-збутові організації, пункти прокату та лізингу. Підприємствам ринкової інфраструктури належить провідне місце в економіці розвинених країн. Це сприяє зростанню ділової активності населення, створює додаткові робочі місця, прискорює рух капіталу.
Товарна біржа — це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції
Отже, товарну біржу слід розглядати як ринок ринків . Великі біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової торгівлі, дають можливість визначити місткість ринку і умови конкуренції, обмінятися інформацією. Біржова ціна як результат вільної конкуренції визначає напрями для інших ринків.
Фондова біржа — це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами — акціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей.
На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондова біржа забезпечує рух капіталу, адже цінні папери — не що інше, як різні форми його еквіваленту. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефективності економіки. Це є одним із завдань фондової біржі.
Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Біржа може сприяти переливу капіталу з однієї галузі в іншу, а завдяки державному регулюванню цих процесів він може спрямовуватись у ті соціальне важливі сфери, які найбільше його потребують.
Банк — це економічна установа, що спеціалізується на кредитуванні, посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами
За формою власності банки поділяють на державні (національні), акціонерні, приватні (індивідуальні та партнерські), кооперативні, муніципальні (комунальні), створені з участю держави, міждержавні.
Є три види банківських операцій:
активні, в яких грошовий фонд використовується з метою одержання банківського прибутку;
пасивні, за допомогою яких акумулюються грошові кошти, які потім використовуються для активних операцій. За такими операціями банк не тільки не одержує прибутку, а навіть має платити вкладникам капіталів (відсоток на вклад);
посередницькі (комісійні), пов'язані з використанням доручень клієнтів, за що останні мають платити особливу плату — комісійні (плата за консультації, здійснення довгострокових операцій тощо).
Діяльність банків має засновуватися на повному комерційному розрахунку і самофінансуванні. У процесі своєї діяльності вони одержують прибуток. Банківський прибуток — це залишок між сумою одержаних відсотків і витратами банку.
67. Суть процесів роздержавлення і приватизації
Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств.
В широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.
Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов’язковою зміною власника: держави на іншого — приватна особа, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство тощо.
Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності в приватну. Власне, суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його в повноправного хазяїна, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва. Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу суспільного майна, з іншого. Під приватизацією, як правило, розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах — від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.
Сенс приватизації власності полягає в відчуженні державної власності на користь юридичних осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.
Роздержавлення пов’язане насамперед із прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликано зміцнити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, зменшити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств.
Роздержавлення і приватизація мають одну мету — створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки.
68. Сукупний попит: фактори, що визначають криву сукупного попиту.
Сукупний попит – це модель, що показує реальний об’єм національного виробництва, який споживачі підприємства та уряд здатні купити при будь-якому можливому рівні цін. При рівних інших умовах чим нижче рівень цін, тим більшу частину реального об’єму національного виробництва захочуть купити споживачі в середині країни, підприємства, уряд та іноземні покупці. І навпаки, чим вище рівень цін - тим менше об’єм національного продукту, який вони забажають придбати. Таким чином залежність між рівнем цін і реальним об’ємом національного виробництва на який є попит є зворотна або від’ємна. Траєкторія кривої сукупного попиту визначається іншими факторами.
По-перше, ефектом ставки процента, який передбачає, що траєкторія кривої сукупного попиту визначається впливом змінюваного рівня цін на процентну ставку, а, отже, на споживчі видатки і інвестиції. Іншими словами, коли рівень цін підвищується, підвищується і процентна ставка, а зростання процентної ставки у свою чергу призводить до скорочення споживчих видатків та інвестицій.
По-друге, ефектом багатства, коли за вищого рівня цін реальна вартість, або купівельна спроможність, нагромаджених фінансових активів зменшується. Населення реально стає біднішим і змушене скорочувати свої видатки.
По-третє, ефектом імпортних закупівель, який полягає в тому, що підвищення цін в певній країні спричиняє зменшення сукупного попиту на вітчизняні товари і послуги, і навпаки, зниження рівня цін у певній країні обумовлює скорочення її імпорту та розширення експорту. Це все супроводжується збільшенням чистого обсягу експорту і сукупного попиту даної країни.
На сукупний попит впливають також нецінові фактори. До них належать: зміни споживчих видатків (добробут споживача, його сподівання, заборгованість, податки); зміни інвестиційних видатків (процентна ставка, очікувані прибутки від інвестицій, податки з підприємств, технологія, надлишкові потужності); зміни державних видатків; зміни видатків на чистий обсяг експорту (національний доход зарубіжних країн, валютні курси).
Усі ці нецінові фактори так чи інакше впливають на реальний обсяг продукту, який можуть купити споживачі, уряд і зарубіжна покупці за конкретного рівня цін. Зміни нецінових факторів сукупного попиту викликають переміщення кривої сукупного попиту.
69.
Сукупний попит і сукупна пропозиція
(проблеми макроекономічної
рівноваги).
Сукупний попит – це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, фірми і уряд можуть купити за кожного рівня цін.
Сукупна пропозиція – кількість створених матеріальних благ і послуг, які виробники при кожному можливому рівні цін пропонують на ринку.
Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом (AD) та сукупною пропозицією (AS) здійснюється через систему цін.
Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції – це точка рівноваги. Вона визначає рівноважний рівень цін (Pa) та рівноважний реальний обсяг раціонального виробництва (Qa).
Існують три варіанти макрорівноваги:
Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.
Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, то приводить до зростання реального обсягу національного виробництва, рівня цін та зайнятості.
Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, то приводить до інфляційного зростання цін та номінального ВНП при незмінному обсязі реального ВНП (оскільки він не може зростати за межі рівня “повної зайнятості”).
Отже, макроекономічна рівновага передбачає рівність сукупного попиту і пропозиції. Але в реальній практиці вони можуть змінюватися в різних напрямах, при цьому також змінюються ціни і обсяги виробництва. Разом з ними змінюється і національний дохід. Але його зміни при одночасних коливаннях цін і обсягів виробництва визначити достатньо складно. Представники економічної теорії по-різному оцінюють можливість досягнення макроекономічної рівноваги.