Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17462
Скачиваний: 5
У Франції та деяких Інших країнах заяви стосовно імунітету робляться відповідно з дещо іншою процедурою, встановленою у національному цивільно-процесуальному законодавстві.
Коли свого часу у Центрі мистецтва та культури ім. Жоржа Пом-піду було виставлено картини Анрі Матіса з Державного Врмітажу та Державного музею образотворчого мистецтва ім. О. С. Пушкіна, дочка відомого російського колекціонера С. І. Щукіна (Ірина Щукі-на) та дехто 1. Коновалов, який стверджував, що він є онуком іншого видатного колекціонера західного мистецтва - І. Морозова, подали до французького суду ряд позовів до Російської Федерації, зазначених музеїв та Центру з вимогами:
• накласти попередній арешт на картини, що експонувались;
• сіілатити їм досить великі суми відшкодування за спричинення {внаслідок націоналізації') шкоди.
Справа розглядалася у Паризькому суді Вищої інстанції, де представник РФ заявив, шо акт націоналізації був виконанням державою своїх публічних функцій, атому послався на імунітет РФ. Одночасно посольство РФ направило ноту МЗС Франції аналогічного змісту.
Суд погодився з аргументами представника РФ га рішенням від 16,06.1993 р. у задоволенні позовів відмовив'.
Див.: Богусдавськт М. М. Цит. праця.- С. 156.
477
Хотів би наголосити, що з суто теоретичної точки зору принцип імунітету держав навряд чи можна тлумачити як «відмову бід правосуддя».
По-перше, позов може бути заявлено у судові органи заінтересованої держави (як відомо, безплатна націоналізація майна громадян у сучасному міжнародному праві не визнається законними діями відповідного суверена). По-друге, не виключається можливість домагатись згоди держави на її відмову від імунітету (тобто, згоду виступити відповідачем у міжнародному цивільному процесі). По-третє, у позивача завжди залишається можливість звернення до власної держави з проханням їнайти взаємоприйнятне рішення на двосторонніх засадах.
3. Проте, як зрозуміло, всі ці шляхи залишаються дещо проблематичними. Тому міжнародна практика знайшла простий, але дуже надійний спосіб захисту інтересів зацікавлених осіб у подібних випадках: з державою або її повноваженим органом укладаємся контракт, до тексту якого включається арбітражне застереження. Це дає змогу, включити захисні механізми міжнародного комерційного арбітражу.
13.03.1948 р. американські судові влади наклали арешт на радянський пароплав «Росія», який зайшов у Нью-Йоркський порт. Цей арешт було застосовано для забезпечення позову двох пасажирів-американців, які отримали синці під час шторму. Уряд колишнього СРСР звернувся до Держдепартаменту США з нотою про імунітет цього судна, після чого, згідно з рішенням суду від 6.04.1948р., арешт було знято1. Але завдяки наявності контракту, який було укладено Одеським пароплавством з відповідною американською компанією, та арбітражному застереженню в ньому, спір стало можливо вирішити (і було вирішено) в арбітражному порядку.
4. Питання судового імунітету держав у нашому законодавстві вирішені ст. 79 Закону від 23.06.2005 р. таким чином: пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
в.: Луки Л. А. Цит. праця.-С. 400-401.
478
Зауважу, що зазначена згода повинна мати письмову форму та бути висловленою «явно та недвозначно», тобто - очевидно. Слід мати на увазі, що наведені вище положення вигідно відрізняються від норми, що міститься у ст. 1573 проекту нового ЦК України, за якою до цивільно-правових відносин з іноземним елементом за участю держави застосовуються правила цієї Книги на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом.
Що стосується дипломатичних представників, то в цитованій статті міститься таке правило: акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
Окремо у ч. З ст. 79 Закону зазначено, що міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України.
Завершується дана стаття такою нормою: у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Контрольні запитання
1. У чому полягає проблема правового захисту у міжнародному цивільному процесі?
2. Яким чином регулюється правове положення іноземців за міжнародним цивільним процесом?
3. Що Вам відомо про статус дипломатичних агентів у цивільному процесі?
4. Які особливості має держава, коли стає суб'єктом правовідносин у міжнародному цивільному процесі?
Глава 24 Взаємна цивільно-процесуальна допомога
Вирішення питань, пов'язаних ї міжнародною підсудністю та з положенням іноземців у міжнародному цивільному процесі мають на меті забезпечення умов для того, щоб такий процес проводився в суді лише одного з зацікавлених у правовому врегулюванні спору правопорядкт. Але після цього перед відповідним судом постає наступне, не менш важливе питання: у які засоби забезпечити рівноцінність здійснюваного правосуддя з тим, щоб винесене у справі, ускладненій іноземним елементом, рішення відповідало вимогам обох зацікавлених нравопорядків, тобто - стало однаково легітимним у них. Саме на розв'язання цієї проблеми, як я вважаю, спрямована діяльність держав щодо взаємної правової допомоги.
При чому, як вірно зазначається в доктрині, правова взаємодопомога розглядасться у якості родового поняття для будь-якого виду допомоги, що надасться правоохоронними органами різних держав один одному. Судова ж допомога - цс видове поняття, різновид правової допомоги. До міжнародного цивільного процесу відноситься судова взаємодопомога та пов'язані з нею дії органів юстиції і нотаріату у справах цивільно-правового (приватного) характеру1, яка довгий час існувала у вигляді самодопомоги приватних учасників комерційного обороту2.
24,1. Загальне уявлення про взаємну цивільно-пооцесуальиу допомогу
1. Публічна природа цивільно-процесуальних норм призводить до того, що застосування норми іноземного процесу майже завжди може зустрітися з застереженням про публічний порядок, що міститься у національному праві і тому, на перший погляд, це застосування виглядає як таке, що не мас сенсу. Справді, про яке застосування іноземного процесуального права може йти мова, коли наріжним каменем міжнародного цивільного процесуального права було й запишається для багатьох і сьогодні положення forum
regit procession (суд править процесом), з якого безпосередньо випливає принцип lex fan. який довгий час був непорушним І за яким іноземне цивільно-процесуальне право вважалось незастосовним взагалі.
Втім подібна категоричність не завжди є розумною. Як зазначив у цьому зв'язку X. Шак. при постійному застосуванні судом свого власного процесуального права фактично має місце рівне поводження з нерівними речами, а саме - правовий спір за участю іноземного елемента розглядається як чисто національний спір. «Власне процесуальне право, яким би гарним воно не було, не може займати абсолютні позиції, якщо при цьому не застосовуються лапідарні спроби обгрунтувати принцип texfo/їтак, що кожен законодавець вважає свою концепцію процесу самою вірною...» А оскільки більшість процесуальних норм тією чи іншою мірою прив'язані до матеріального права, міжнародне цивільне процесуальне право повинно залишати простір для застосування іноземного права, бо тільки таким чином може бути доцільно виконана вказівка МПрП про належне застосування матеріального права". Саме за подібних обставин у сучасному міжнародному цивільному процесі склалася тенденція щодо обмеженого застосування догми іех fori, яка стала відтворюватись і у національних законодавствах.
2. З іншого боку, можна й відмовитись від застосування власного права та проведення процесу у своїй власній державі оскільки і настільки можна довіритись тому, що право іноземної держави чи її процес еквівалентні праву власної держави, ґрунтуючись на припущенні, за яким кожна держава вважає іноземних суддів «такими ж чесними й розумними, як і свої власні судді»^.
Саме на цьому припущенні базуються укладувані державами двосторонні договори про взаємну правову допомогу. До речі, практика їх укладення має давню традицію. Наприклад, у Німеччині першим таким договором вважається договір від 7 травня 1821 р. між Баварією та Вюртембергом4. Вказівка певного міжнародного договору, який укладено між відповідними державами, про установу юстиції, яка визнається компетентною на розгляд тієї чи іншої цивільної справи, до фактичного складу якої входить іно-
' Див.: Heiuamueea Т. Н. Цит. праця.- С. 489. ' Див.: Там само.- С. 4ЧЗ.
480
Див.: Шак X. Цит. праця.- С. 17. "Див.: Там само.-С. 18-19. ' Див.: Там само.- С. 14.
Див.: Там само.- С. 393.
48 І
чемний елемент, є, таким чином, своєрідним виразом довіри цих держав до практики іноземних органів юстиції, яка, на їх думку, здатна забезпечити як належний розгляд справи за суттю, так і необхідні гарантії прав учасників (зокрема іноземних) міжнародного цивільного процесу.
3. Якими е: головні напрями, необхідність в яких у цивільно-процссуальній допомозі може виникнути?
По-перше, національний суд, що розглядає конкретну цивільну справу, ускладнену Іноземним елементом, може спіткатись з необхідністю вручення особі, яка знаходиться за межами держави суду, повістки про виклик до суду, повідомлення про час і місце судового засідання і т. ін. По-друге, зазначений суд може опинитись у ситуації, коли необхідні для розгляду справи докази (документи, речові докази, свідки тощо) знаходяться за кордоном, а їх необхідно відповідно або оглянути, або вилучити, або допитати. В. В. Гаврилов у зв'язку з цим зауважує, що останнім часом у доктрині й практиці МПрП окреслилась тенденція розширеного тлумачення сфери правової допомоги, до якої включаються як виконання доручень установ юстиції, вручення документів, так і сприяння в отриманні Інформації про іноземне право, пересиланні документів та ін.1
Судова влала кожної держави, як відомо, закінчується там, де закінчується територія цієї держави. «Як власна, так і чужа судова влада зупиняються на державному кордоні... Інакше обстоїть справа з приватними Інтересами, здійсненню яких слугує цивільний процес. Для реалізації права міжнародне співробітництво сьогодні вимагає значно більше ніж коли-небудь»2. Тому зазначені вище та подібні їм дії можливо здійснити, як правило, тільки у вигляді судових доручень, за якими одна держава в особі свого судового органу (або безпосередньо) звертається до іншої, яку, як правило, уособлює її судовий орган.
За національними законодавствами передбачаються різні форми таких звернень.
В одних країнах дозволяється безпосереднє звернення національного судового органу до відповідного судового органу іноземної держави. В інших (наприклад, в країнах континентальної Європи) в таких випадках вимагається дотримання дипломатичного порядку, якщо тільки у відповідному міжнародному договорі цієї країни
1 Див.: Гавршов В. В. Цит. праця.- С. 245. ' Шик X. Цит. праця.- С. 81.
4Н2
не передбачено інше правило. У третіх, наприклад - Англія, США, для цього застосовується інститут спеціально призначених для подібних цілей уповноважених (ч дозволу держави місця призначення уповноваженого, зрозуміло). Існують також інші засоби звернення держав у зазначених випадках.
4. Перш, ніж продовжити розгляд цього питання, слід зупинитись на аналізі юридичної природи самого цього звернення, що передбачає відповідь щонайменше на два наступних питання:
а) Чи повинна певна держава виконувати звернення іншої стосовно судового доручення у випадку недотримання процедурних вимог щодо порядку звернення, встановленого в її законодавстві?
б) У більш загальному вигляді цс питання можна сформулювати таким чином: а чи породжує звернення держави про надання цивільно-процесуальної допомоги обов'язок її надати тією державою, до якої це звернення адресовано?
Слід мати на увазі, що за відсутності відповідного міжнародного договору, який є чинним для обох таких держав, зазначене звернення, як таке, саме по собі обов'язку його виконання не породжує. Як зазначає у цьому зв'язку X. Шак, міжнародно-ІІравові норми не можуть зобов'язати держави до надання правової допомоги. Тому міжнародні зобов'язання виникають лише на підставі укладених міжнародних договорів, кількість яких у сфері надання правової допомоги, а також визнання і виконання рішень іноземних судів особливо велика1. Проте, оскільки це є звернення одного суверена до іншого з проханням про допомогу, необгрунтована відмова від виконання владного доручення, у тому числі з посиланням на своє національне законодавство, може бути розцінено державою, яка звертається з дорученням, як порушення правил міжнародної ввічливості. Тому, на думку Н. О. Шебанової, виконання судових доручень розглядається у міжнародній практиці як обов'язок, невиконання якого протирічить сталій практиці міжнародного спілкування, заснованій на дотриманні принципу взаємної ввічливості2 (сотііа.4 gentium).
А якщо це так, то, mutatis mutancli, зазначене може бути визнано і відповіддю на поставлені запитання. Однак, з наведеного випливає ще одна суттєва складність.
Лив.: Шок А". Цит праця.-С. 9.
" Див.: Международное частіше право современная практика / Сб-к статей под Ред. М- М, Богуславского ч А. Г Светланова.- М.: ТОН-Остожье. 2000.- С 299.
483
Справа в тому, що коли вже зазначені доручення зазвичай виконуються, то виконуються вони на підставах і в порядку, передбачених цивільно-процесуальним законодавством та Іншими правилами держави місця виконання. Між тим, за законодавством багатьох іноземних держав, доказами визнаються юридичні факти, які отримані за строго обумовлених обставин, зокрема - щодо процедури отримання та форми тих документів, які засвідчують наявність чи відсутність відповідного юридичного факту. Тому у практиці взаємин держав нерідко мають місце судові доручення з проханням про їх виконання за дотриманням процесуальної форми, яка передбачена у національному законодавстві запитуючої держави, тобто держави, яка з цим дорученням звернулась. Практика свідчить, що у зазначених випадках прохання (щодо особливої форми виконання доручення) теж виконується, якщо тільки така особлива форма, хоча й не прийнята у відповідній державі, проте не протирічигь ні її законам, ні встановленому в цій державі публічному порядку.