Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17461
Скачиваний: 5
Згідно зі ст. 15 Конвенції дипломатичний або консульський агент може отримувати на території іншої держави в межах округа, де він здійснює свої функції, без застосування примусу докази від громадян держави, яку він представляє, однак, лише у справах, які розглядаються судами його держави. У ст. 21 передбачено процедурні моменти щодо процесу отримання доказів та оформлення відповідних документів, у ст. 20 - правило щодо можливості здійснення представництва зацікавленими особами, а ст. 22 надає можливість у випадку, коли отримати докази згідно з розділом II не вдалось, звертатися у подальшому до відповідної держави з судовим дорученням на загальних підставах.
8. Як вже зазначалося, питанням, пов'язаним з виконанням судових доручень, велика увага приділена у Мінській конвенції, яка, відповідно до ст. 9 Конституції України, нарівні з щойно розглядуваними Гаазькими конвенціями, також є частиною національного законодавства України. Цією Конвенцією встановлено, що при виконанні доручення запитувана установа застосовує законодавство своєї держави. Однак, на прохання запитуючої установи, запитувана може застосовувати і процесуальні норми запитуючої Договірної Сторони, якщо це не протирічить законодавству запитуваної Договірної Сторони. Крім того, на прохання запитуючої установи запитувана установа повідомляє її та зацікавлені сторони про час і місце виконання доручення, аби вони могли бути присутніми при виконанні доручення згідно з законодавством запитуваної Договірної Сторони.
Конвенцією передбачено, що коли точна адреса зазначеної у дорученні особи невідома, запитувана установа, відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої вона знахо-
Д.НН.: І/ІакX. Цит праця,-Г. 355-356.
497
литься, приймас необхідні заходи для встановлення такої адреси, а якщо ця установа не є компетентною на виконання доручення, то пересилає його компетентній установі, про що повідомляє запитуючу установу.
Після виконання доручення запитувана установа повертає документи запитуючій установі. У випадку, коли правова допомога не могла бути наданою, вона одночасно повідомляє про обставини, що перешкоджали виконанню доручення.
Найбільш яскраво забезпечуюча функція взаємної правової (зокрема - цивільно-процссуальної допомоги) знаходить прояв у положеннях ст. 9 Конвенції, де певною мірою узагальнено практику застосування чисельних положень двосторонніх домовленостей держав СНД, зміст яких зводиться до такого. Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, а також експерт, які за викликом, отриманим від установи запитуваної Договірної Сторони, з'явиться в установу юстиції запитуючої Договірної Сторони, не можуть бути, незалежно від свого громадянства, притягнутими до кримінальної або адміністративної відповідальності, взятими під варту чи підданими покаранню за діяння, вчинене на території цієї Договірної Сторони до перетинання її державного кордону. Зазначені особи втрачають дану гарантію, якщо вони не залишать територію запитуючої Договірної держави, хоча мають для цього можливість, до спливу 15 діб з того дня, коли запитуюча установа повідомить їм, що у подальшому в їхній присутності немас необхідності. До нього строку не зараховується час, протягом якого ці особи не зі своєї вини не могли покинути територію запитуючої Договірної Сторони. Але, при цьому, виклик свідка чи експерта, які проживають на території однієї Договірної Сторони, до установи іншої Договірної Сторони, не повинен містити загрози застосування засобів примусу на випадок нез'явлення.
9. Раніше (див. гл. 24.2.6) вже наводились і аналізувались положення ст. 415 ЦГТК України, якою регулюється виконання судових доручень іноземних судів. На відміну від цієї статті, в Законі від 23.06.2005 р. (ст. 80) мова йде лише про доручення, які виходять від судів України.
Відповідно до частини першої зазначеної статті у разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в
порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України. А в частині другій уточнюється, що доручення судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від них доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування.
Здається, що для спеціального закону про міжнародне приватне право можна було б знайти більш вдалу форму вирішення численних нагальних питань, які виникають у процесі виконання звернень стосовно надання цивільної процесуальної допомоги.
Контрольні запитання
1. У чому полягає проблема застосування норм іноземного цивільного процесу?
2. Якою є природа взаємної цивільної процесуальної допомоги держав і як вона повинна здійснюватись?
3. Як регулюється здійснення такої допомоги на універсальному та регіональному рівнях?
4. Яким чином повинно здійснюватись вручення судових та по-засудових документів особам, що знаходяться за кордоном?
5. Якою є процедура виконання доручень іноземних судів у цивільних справах?
498
Глава 25
Визнання та виконання іноземних судових рішень у практиці держав
Беззаперечним є положення, за яким рішення суду мас силу тільки в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших державах воно, саме по собі, правової сили не має і отримує її тільки тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільне процесуальне законодавство цих держав допуска? визнання або виконання іноземних судових рішень. ІІричому, як відомо, обов'язку визнавати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує1.
Потреба у визнанні та у виконанні Іноземних судових рішень є наслідком поширення міжнародного товарообороту, особливо -світової торгівлі, шо призводить до виникнення великої кількості судових спорів між особами (як фізичними, так і юридичними, а також між тими і Іншими), що знаходяться в різних країнах. Було б перебільшенням вважати, що, наприклад, у випадку спору між англійською та французькою фірмами, який виник внаслідок невиконання останньою своїх зобов'язань за контрактом, англійську фірму не цікавить рішення англійського суду за її позовом. Проте, віддаючи належну повагу англійському суду, погодимося, що позивача у такому випадку більше цікавлять питання: а чи буде це рішення визнано у Франції, а якщо ще конкретніше, то чи можна за цим рішенням звернути стягнення на майно відповідача, яке знаходиться в тій же Франції, коли відповідач відмовляється добровільно виконати рішення англійського суду?
25.1. Визначення понять «визнання» та «виконання» іноземних судових рішень
1. Як вважає X. Шак, у середньовіччя іноземні судові рішення визнавались само собою, якщо тільки вони могли бути доведеними. І лише з утворенням територіальних держав уявлення про суверенітет опинилось на висоті. Ніхто більше не хотів визнавати акти чужого верховенства - іноземні судові рішення. Кордони у приватноправовому обороті були, таким чином, перекриті, і навіть
вчення про comitas gentium не призвело до більш широкої практики визнання судових рішень, 1 тільки починаючи з XIX ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність1.
Оскільки питання про взаємність у доктрині, зокрема пострадянській, залишається спірним, наведу деякі з цікавих думок цитованого автора. X. Шак зауважує, що на перший погляд ідея взаємності, спрямована на встановлення рівності між державами за межами міжнародних договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності навряд чи є придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше, вимагаючи взаємності, обидві держави очікутоть, що перший крок у цьому напрямі зробить інша держава. По-друге, оскільки рішення іноземного суду не обов'язково повинно бути рішенням вітчизняного суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б'ють віслюка, а вважають, що б'ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують від позивача подання позову, але вже до суду відповідної держави, що взагалі уявляється надмірною жорстокістю".
Внаслідок цього багато законодавців відмовились у певних галузях, насамперед - у сімейному праві, від забезпечення взаємності. Тому, на думку X. Шака, було б краще, якби законодавці взяли за взірець Закон Швейцарії про МПрП І зовсім відмовились від такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення з боку держави, яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компетенції по визнанню судових рішень та у застереженні про публічний порядок...»J, зауважує автор.
Взагалі неможливо не відзначити певні позитивні якості інституту визнання іноземного судового рішення.
Неозброєним оком помітна економія коштів і часу сторін внаслідок усунення повторного судового розгляду. Одночасно усувається сама можливість винесення суперечливих судових рішень. Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розгляду спору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як правило, легше, ніж знову розглядати весь правовий спір у його фактичному і правовому розумінні»4. Нарешті, усувається можли-
' Див.: ШакХ. Цит. праця.-С. 381.
500
' Див.: Шак X. Цит. праця.- С. 385-386. ~ Див.: Там само.- С. 425-426. 3 Див.: Там само.- С. 427^128. Див.: Там само.- С. 387.
501
вість виникнення вільних від виконання судових рішень зон у випадках, коли держава не визнає Іноземні судові рішення і, одночасно, не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території1.
2. У зв'язку з подібними міркуваннями та дбаючи про розвито свого експорту, держави, з одного боку, вимушені забсзпечуват іноземним фірмам певні пільгові правові умови, сподіваючис (і не без підстав) на взаємність у міждержавних відносинах. Проте, водночас, вони все ж не визнають беззаперечно неупередженість іноземних судів, вважаючи, шо нерідко ці суди будуть схильні переважно захищати інтереси саме своїх співвітчизників. Природно, що за таких умов масмо спостерігати досить-таки стримане ставлення національних законодавств до можливості визнання та виконання іноземних судових рішень.
3. Приступаючи до розгляду питання за суттю, зазначимо перш за все, що слід чітко зрозуміти зміст та співвідношення понять «визнання» та «виконання» Іноземного судового рішення.
Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов'язань у тому самому розумінні, як і рішення свого власного суду.
Примусове виконання (а саме про нього буде йти мова) іноземного судового рішення - це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими наслідками, які з такого прирівнювання випливають.
Стосовно взаємовідносин цих понять можна зазначити таке.
По-перше, визнання іноземного судового рішення не завжди тягне за собою його примусове виконання. Наприклад, визнання рішення іноземного суду про розірвання шлюбу може ніколи не мати в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчих дій. Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюди-ційну силу: визнане в установленому порядку іноземне судове рішення стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж самої справи, між тими самими сторонами, з того ж предмета та за тих самих підстав.
Окрім того, преюдиційне значення визнання іноземного судового рішення отримує велике значення у випадках, коли ці рішення стосуються правового статусу фізичної особи. Наприклад, осо-
ба, що розірвала шлюб за кордоном, зовсім не бажала би, щоб його при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії1. Інакше кажучи, від факту існування чи неіснування шлюбу (преюдиційне питання) залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами одного й того ж рішення стає вкрай небажаною. Саме тому законодавці передбачають, як правило, спеціальний порядок визнання своїми судами рішень Іноземних судів у сімейній сфері.
Проте, по-друге, визнання іноземного судового рішення завжди є необхідною передумовою (conditio sine qua поп) його примусового виконання. Але одного визнання для примусового виконання рішення замало: у національних законодавствах, зверх цього, завжди встановлюються ще Й додаткові вимоги, наявність яких необхідна для того, щоб визнане рішення іноземного суду підлягало виконанню відповідними національними органами.
4. Оскільки кожна держава згідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила та форми, в яких здійснюється розгляд цивільних справ її судами, вона не маг. права сподіватися на те, що рішення її судів обов'язково будуть визнані в інших державах. З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання іноземних судових рішень її національними судами, як І процедуру такого визнання, кожна держава теж встановлює сама. Проте, на мій погляд, є одна спільна для всіх держав світу вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, який це рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Не потребує доведення положення про те, що жодна держава не визнає рішення іноземного суду з питань, щодо яких її національним законодавством встановлено правило про виключну підсудність. Зрозуміло також, що питання про тс, що саме є рішенням іноземного суду, яке може бути визнаним, також регулюється (якщо тільки регулюється) за принципом lex fan.
Принципова відмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу на його виконання полягає в тому, що в той час, як визнання у ряді держав може мати місце автоматично, наділення такого рішення якістю виконуваності завжди проходить через національний акт верховенства. Об'явлення судового рішення виконуваним, за французькою термінологією, позначається екзекватурою".
Див.. Шок X. Цит. праця.- С. 387.
Див.; Шак X. Цит. праця.- С. 433. " Див.: Там само,- С. 453.
502
503
25.2. Процедура визнання та надання дозволу на виконання іноземного судового рішення
і. X. Шак зазначає, що Брюссельською конвенцією запроваджено систему автоматичного визнання іноземних судових рішень. Ця система, до речі, відома була й раніше деяким європейським країнам. Наприклад, за німецьким правом такс визнання передбачено як загальне правило1. В Англії Іноземне судове рішення не піддасться ніякій загальній перевірці та й забезпечення взаємності не відіграє важливої ролі2.
Проте ця система не є переважаючою. Більш розповсюдженими є такі дві системи визнання і виконання іноземних судових рішень:
• система екзекватури та
• система так званого сумарного розгляду справи.
2. У першій із зазначених систем йдеться власне, про визнання та/або виконання рішення іноземного суду як такого. Зауважу, що надання екзекватури передбачено правом більшості держав континентальної Європи, рядом латиноамериканських держав, Японії тощо. Проте система екзекватури сама знає різні варіанти процесу надання згоди на визнання та виконання іноземного судового рішення.
В одних правових системах суд, який вирішує питання про надання зазначеної згоди, піддає іноземне рішення повній ревізії з точки зору правильності здійсненого розгляду справи за суттю, переглядаючи як її правову, так І фактичну сторони. Так, поводить себе за ЦІ Ж Бельгії суд цієї держави. Однак зазначена ревізія - це не апеляційне або касаційне провадження, її головна мета - «порівняльне дослідження», тобто з'ясування правильності здійсненого розгляду справи на кожному з її станів з точки зору вимог саме того правопорядку, суд якого цю ревізію здійснює.