Справа, зокрема, в тому, що переважна частина джерел коштів платна, причому вартість джерела — це сума коштів, яку потріб­но сплатити за можливість використання деякого обсягу ресур­сів, виражена у відсотках до цього обсягу, залежить від загальної фінансової структури, тобто структури джерел коштів. Оскільки всі джерела мають власну вартість, кожній компанії властива та­ка характеристика, як середньозважена вартість капіталу (Weighted Average Cost of Capital, WACC), істотна для визначен­ня ринкової вартості компанії і здатності її до довгострокового стійкого генерування прибутку. За інших рівних умов, чим нижче значення WACC, тим краще фінансове становище компанії з по­зиції довгострокової перспективи.

Залучення позикових коштів змінює структуру джерел, під­вищує фінансову залежність компанії, збільшує асоційований з нею фінансовий ризик, приводить до зростання WACC. Саме цим обумовлюється суттєвість такої характеристики, як фінансовий леверидж.

Проведені дослідження дали змогу так охарактеризувати зна­чущість та сутність фінансового левериджу:

а) висока частка позикового капіталу в загальній сумі джерел фінансування характеризується як високий рівень фінансового левериджу і свідчить про високий рівень фінансового ризику;

б) фінансовий леверидж свідчить про наявність і ступінь фі­нансової залежності компанії від лендерів;

в) залучення довгострокових кредитів і позик супроводжуєть­ся зростанням фінансового левериджу і відповідно фінансового ризику;

г) сутність фінансового ризику полягає в тому, що регулярні платежі (наприклад відсотки) є обов'язковими, тому в разі недо­статності джерела (а таким виступає прибуток до відрахування відсотків і податків) може виникнути необхідність ліквідації час­тини активів;

д) для компанії з високим рівнем фінансового левериджу на­віть мала зміна прибутку до відрахування відсотків і податків че­рез відомі обмеження на його використання (насамперед задово­льняються вимоги лендерів, тобто сторонніх постачальників фінансових ресурсів, і лише потім— власників підприємства) може призвести до істотної зміни чистого прибутку.

Теоретично фінансовий леверидж може дорівнювати нулю — це означає, що компанія фінансує свою діяльність лише за раху­нок власних коштів, тобто капіталу, наданого власниками, І отриманого прибутку; таку компанію нерідко називають фінан­

---

сово незалежною (unlevereil company). У разі коли має місце за­лучення позикового капіталу (облігаційна позика, довгостроко­вий кредит), компанія розглядається як фінансово залежна (levered company).

В економічній літературі застосовують різні моделі для оці­нювання рівня фінансового левериджу. Найчастіше застосову­ється модель на основі балансових оцінок, яка демонструє, скільки коштів позиченого капіталу припадає на 1 грошову одиницю власних коштів, і визначається як відношення довго­строкових зобов'язань до власного капіталу. Зрозуміло, що із зростанням показника знижується резервний позиковий потен­ціал фірми.

У практиці функціонування корпорацій балансова вартість ка­піталу може не збігатися з ринковою, через що бажано ввести поняття ринкового рівня фінансового левериджу, який можна розраховувати за моделлю, що побудована на основі відношення довгострокових зобов'язань до ринкової ціни власного капіталу. На нашу думку така модель характеризує реальний стан справ стосовно фінансової залежності корпорації.

• Коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку власності власників підприємства в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність. Його визначають діленням суми власного капіталу на загальну кількість засобів, тобто підсумок балансу.

Чим вище значення цього коефіцієнта, тим більш фінансово стійке, стабільне і незалежне від зовнішніх кредиторів підприєм­ство. Доповненням до цього показника є коефіцієнт концентрації залучених коштів — їхня сума дорівнює 1 (чи 100 %).

• Коефіцієнт концентрації визначають відношенням суми за­лучених коштів до загальної кількості засобів.

• Коефіцієнт фінансової залежності є зворотним до коефіці­єнта концентрації власного капіталу. Збільшення цього показни­ка в динаміці означає збільшення частки позикових коштів у фі­нансуванні підприємства. Якщо його значення знижується до одиниці (чи 100 %), це означає, що власники цілком самостійно фінансують своє підприємство. Інтерпретація показника проста і наочна: його значення, рівне 1,25, означає, що в кожнім $1,25, вкладеному в активи фірми підприємства, $0,25 позикові. На пе­рший погляд коефіцієнт виглядає досить незграбно — ціле відно­ситься до частини. Проте цей показник дуже широко використо­вується на практиці; одна з причин його появи— зручність використання в детермінованому факторному аналізі.

---

галу свідчить про ступінь довіри до корпорації з боку банків, а відтак— про її фінансову надійність; навпаки, низьке значення цього коефіцієнта для японської корпорації свідчить про її незда­тність одержати кредити в банку, що є певним застереженням ін­весторам, кредиторам і лендерам.

В аналізі фінансової стабільності з позиції структури джерел коштів окрему увагу необхідно приділити показникам самофіна­нсування.

Критерії вибору інструментів фінансування (ціна капіталу та ризик підприємництва) зумовлюють формування певної ієрархії ефективності окремих форм фінансування: інвестиції підпри­ємств у розвинутій ринковій економіці забезпечуються, насампе­ред, власними внутрішніми фінансовими ресурсами; і лише тоді, коли вони будуть повністю вичерпані, підприємство звертається до зовнішніх джерел. Фінансування ж за допомогою залучення нових акціонерів відбувається в останню чергу цієї ієрархії і ли­ше за умови достатньо високих очікуваних прибутків від інвес­тиційного проекту. Така ієрархія фінансування інвестицій під­тверджується не тільки теоретичними розробками, а й емпі­ричними дослідженнями зарубіжних вчених щодо різних джерел фінансування інвестицій. Як випливає з цих досліджень, здат­ність до самофінансування найбільше активізує інвестиційну дія­льність підприємства. Наведені аргументи переконують у необ­хідності глибокого аналізу рівня здатності самофінансування підприємства. Такий аналіз торкається широкого спектру дослі­джень щодо змісту і поняття самофінансування, джерел, форм та напрямів розширення можливостей застосування цього інстру­мента. У кризових умовах вітчизняної економіки проблема набу­ває ще більшої ваги, оскільки скорочуються або цілковито зво­дяться нанівець можливості самофінансування переважної біль­шості наших компаній, що суперечить міжнародній практиці ефективного розвитку; більше того, часто для підприємств ста­ють недосяжними і зовнішні ресурси через їх дорожнечу та висо­кі гарантійні вимоги кредиторів.

Поняття самофінансування неоднозначно трактується як у ві­тчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі. Найбільш по­ширеним у вітчизняних публікаціях є розуміння самофінансу­вання як внутрішнього фінансування за рахунок будь-яких власних джерел підприємства, до яких найчастіше відносять при­буток та амортизаційні відрахування. У сучасній західній фінан­совій літературі поняття самофінансування інтерпретується ін­акше, і перш за все розрізняються поняття самофінансування та

---

внутрішнього фінансування. Диференціація цих понять виникає з аналізу впливу інструментів внутрішнього фінансування на вар­тість майна (активи) підприємства. Всі фінансові ресурси, напра­цьовані підприємством, дійсно, мають спільні риси, тобто висту­пають джерелами внутрішнього фінансування, однак вони є наслідком різних форм діяльності і по-різному впливають на вар­тість майна підприємства.

Прибуток, який отримує підприємство від реалізації продук­ції, може бути або повністю виплачений власникам (у цьому ви­падку вартість майна не зміниться порівняно з попереднім пері­одом), або може бути використаний для інвестиційних цілей (майно підприємства зросте). Цілком інший вплив на майно ма­ють доходи від продажу складових майна (інша операційна дія­льність та інвестиційна діяльність). Отримані фінансові ресурси від цих операцій, реінвестовані в нові активи, залишають без змін вартість майна, натомість їх виплата означала б зменшення активів.

Аналіз інструментів внутрішнього фінансування необхідно проводити у стислому зв'язку з балансом підприємства. Нероз­поділений нагромаджений на підприємстві прибуток відобража­ється в балансі на боці пасивів, збільшує величину капіталу і мо­же бути спрямований на інвестиції, які відображаються в активах підприємства. Натомість продаж складових майна підприємства і перетворення отриманих засобів на нове майно приводить до змін лише в активах балансу, а в пасиві не відбувається жодних змін. Аналогічний процес відбувається у випадках освоєння амо­ртизаційних відрахувань, а також прискорення оборотності обо­ротних засобів та вивільнення в такий спосіб частини авансова­ного капіталу.

Вищенаведені аргументи підтверджують, що фінансування за рахунок амортизаційних відрахувань, продажу складових майна або капіталом, вивільненим у результаті прискорення оборотнос­ті, — це форми фінансування з метою трансформації майна, а не створення нового капіталу. Застосування цих форм внутрішнього фінансування зумовлює зміни лише в активах, залишаючи без змін пасиви. І лише фінансування з нагромадженого прибутку пов'язується зі змінами не тільки в пасивах, айв активах підпри­ємства. Тільки така форма фінансування спричинює зростання вартості валюти балансу, тобто зумовлює зростання власного ка­піталу, інвестованого у підприємство.

У зв'язку з цим можна сформулювати такий висновок: у ме­жах внутрішнього фінансування тільки процес самофінансуван­ня забезпечує підвищення вартості власного капіталу підприєм­

---

ства. Отже, поняття самофінансування тотожне процесу фінан­сування з нерозподіленого прибутку. На відміну від фінансу­вання за рахунок амортизації, тут вимагається не тільки дохід, що покриває витрати, а й одночасне напрацювання прибутку відповідної величини. Для цілей аналізу пропонується визнача­ти низку показників:

• показник рівня самофінансування в звітному році, який до­рівнює відношенню чистого прибутку звітного періоду, зменше­ного на суму оголошених дивідендів у звітному періоді, суму со­ціального та поточного виробничого споживання (тотожного операційним витратам), до обсягу інвестиційних витрат у звітно­му періоді;

• загальний показник рівня самофінансування визначається відношенням нерозподіленого прибутку до підсумку балансу.

Доцільно також визначати грошові показники, зокрема:

• грошовий показник внутрішнього фінансування розрахова­ний відхиленням суми чистого руху коштів від операційної дія­льності, надходження від інвестиційної діяльності до інвестицій­них видатків;

• грошовий показник зовнішнього фінансування визначають діленням чистого руху коштів від фінансової діяльності на інвес­тиційні видатки.

Поданий підхід можна окреслити як самофінансування у вузь­кому розумінні. У широкому розумінні самофінансування має джерелом не тільки нагромаджений нерозподілений прибуток, що показаний у балансі, а й додаткові засоби з частини не відра­хованих до бюджету податків у результаті застосування податко­вих преференцій.

Користуючись преференціями вибору різних методів оціню­вання складових майна, списання запасів, нарахування амортиза­ції тощо, підприємство зменшує прибуток до оподаткування у звітному періоді, тобто отримує значні фінансові вигоди у вигля­ді податкових відстрочок, що позитивно впливає на його плато­спроможність та інвестиційний потенціал. Таке самофінансуван­ня можна назвати прихованим, на відміну від явного самофінансування, однак його важко виявляти для цілей аналізу.

Коефіцієнти капіталізації, що характеризують структуру дов­гострокових пасивів, логічно доповнюються показниками другої групи, що називаються коефіцієнтами покриття, які дають змо­гу оцінити спроможність компанії підтримувати сформовану структуру джерел засобів. Як відомо, будь-яке джерело засобів має свою вартість, а основне розходження між власним і позико­

---

Смотрите также файлы

• книга міжнарод розрах Савлук.doc

• книга міжнарод розрах Рудаківська.doc

• Metod_stat_II.doc

• Metod_stat_1.doc

• Тема 7 н.docx