Файл: Osnovu_ohorona_praci_1_new.pdf

про обмеження тривалості праці на виробництві, який австрійський
цісар підписав 8 березня 1885 року, регламентував 112годинний робо2
чий день на 12 років раніше ніж в Росії. У грудні 1887 року в Австро2
Угорщині вийшов закон «Про забезпечення випадків при праці».

В особливо важкому становищі опинилися робітники та селяни

західноукраїнських земель у період між Першою та Другою світовими
війнами. До загальних проблем кризового періоду економіки Польщі,
Румунії та Чехословаччини – країн, між якими була поділена Західна
Україна, долучилися труднощі, викликані її колоніальним станови2
щем. В цей час в Радянській Україні йшла інтенсивна індустріалізація
з суттєвим покращанням умов праці в порівнянні з дореволюційним
періодом. У країнах Західної Європи, незважаючи на три загальні
кризи, завдяки діяльності Міжнародної Організації Праці, умови
праці та соціального захисту працівників теж значно покращились у
порівнянні з довоєнним періодом. Лише західноукраїнські області
залишалися острівцем чи не з найгіршими умовами праці на карті
тогочасної Європи.

Для США знадобилося кілька драматичних, а іноді і трагічних

випадків, щоб суспільство з’ясувало необхідність більш діючої охоро2
ни праці та більш жорстких законів з безпеки праці. Жахлива пожежа
на фабриці одягу у Нью2Йорку у 1911 році викликала необхідну реак2
цію. Найбільш вражаючим було те, що замкнуті двері зчинили пастку
у палаючій будівлі. Шокована громадськість дізналась про більш ніж
100 смертельних наслідків, причиною яких були небезпечні умови
праці. Тиск суспільства примусив керівництво країни більш уважно
придивлятися до умов та потреб безпеки праці трудящих.

Перша світова війна, що перервала роботи з інтернаціоналізації

умов праці, стала ще одним поштовхом до розширення промислової
структури і, як не дивно, несподівано допомогла руху за охорону
праці. Мирна післявоєнна конференція у Версалі, прагнучи викорени2
ти причини можливих майбутніх війн, скористалась результатами
передвоєнної діяльності в цьому напрямі і заснувала Комісію з міжна2
родного трудового законодавства. Ця комісія запропонувала утворити
міжнародний орган із захисту працівників, а її пропозиція стала
частиною Версальського Договору і статутом саме такого органу –
Міжнародної Організації Праці (МОП) – що діє дотепер. Війна також
призвела до використання у виробництві нових засобів індивідуаль2
ного захисту. Почали використовувати захисний шолом, оснований на
солдатському шоломі, а на основі газової маски – респіратор. Навіть
аптечка першої допомоги була військовим винаходом.

6

Цілі МОП у модернізованій формі зазначені у Філадельфійській

Декларації, схваленій у 1944 р. Ця Декларація, яка дотепер залиша2
ється додатком до Статуту МОП, проголошує право всіх людей на
«підтримання їхнього матеріального добробуту і на рівні можливо2
сті». У ній також зазначається, що «бідність в якомусь одному місці
світу являє собою небезпеку для процвітання повсюди». Розвиток
охорони праці, починаючи з 1919 р., у більшості країн світу нерозрив2
но пов’язаний з діяльністю МОП, функції та повноваження якої
будуть розглянуті окремо. 

Найсуттєвіше сьогодні впливає на світове законодавство і політи2

ку щодо охорони праці Європейський Союз, країни2члени якого ще в
середині 802х років ХХ століття рішуче прийняли рішення досягти
узгодження заходів у цій сфері.

Суттєвий вплив на роботу і загальну політику МОП мають США,

які зробили вагомий внесок для становлення цієї організації, хоча
власну політику щодо охорони праці будують дещо незалежно від
інших країн. Вже до 1920 року у США було прийнято багато законів,
спрямованих на покращання умов праці. Компанії почали конкурува2
ти між собою за урядові та громадські гранти у сфері безпеки праці.
До кінця 19302х років Інститут національних стандартів розробив
близько 400 стандартів з безпеки у промисловості. Все це сприяло
тому, що протягом десятиріччя, яке передувало Другій світовій війні,
рівень травматизму в цій країні зменшився майже вдвічі, але під час
війни він знову зріс майже у півтора рази. Потрібно було вжити невід2
кладних заходів. Були розроблені освітні програми, і охорона праці
стала невід’ємною частиною ведення бізнесу. У 1971 році конгресом
США було прийнято Закон «Про охорону праці», який запровадив
ряд нових концепцій у галузі безпеки праці. Суттєву роль відіграє
також Закон «Про право на інформацію», згідно з яким роботодавець
зобов’язаний інформувати і консультувати працівників щодо будь2
якої небезпеки на робочому місці, навіть такої, яку не можна явно виз2
начити.

Незважаючи на те, що Україна – член МОП з 1954 року, ефектив2

на робота нашої країни в рамках цієї організації фактично почалась
лише після 1991 року, по закінченні радянського періоду історії, який
тривав з часу жовтневого перевороту 1917 року в Петербурзі.

Одним з перших декретів радянського уряду був Декрет від 

29 жовтня (11 листопада) 1917 року «Про восьмигодинний робочий
день». 17 червня 1918 р. прийнято Декрет про створення інспекції
праці, підпорядкованої Наркомату праці, на яку було покладено

7

нагляд, контроль за втіленням в життя декретів, постанов, актів
радянської влади в сфері захисту інтересів трудящих, а також вжи2
вання заходів щодо безпеки, захисту життя та здоров’я працюючих. У
грудні 1918 р. було видано перший радянський Кодекс законів про
працю РРФСР, а у 1922 р. – другий Кодекс, в якому передбачались
розгорнуті заходи з охорони праці. Ці закони Російської Федерації
були відповідним чином адаптовані і діяли в УРСР. У липні 1970 р.
сесія Верховної Ради СРСР прийняла «Основи законодавства Союзу
РСР і союзних республік про працю», на підставі чого у грудні 1971 р.
сесією Верховної Ради УРСР було затверджено «Кодекс законів про
працю Української РСР», який з багатьма змінами і доповненнями
діє дотепер.

Розвиток охорони праці за радянської влади характеризується

багатьма суперечностями. Систематично і на різних рівнях прийма2
лось багато рішень, спрямованих на покращання умов праці, знижен2
ня професійної захворюваності та виробничого травматизму, але вже
навіть з того, що протягом десятиліть приймались одні й ті ж рішення
щодо охорони праці, видно, що стан її залишався незадовільним. При2
чинами цього були низька ефективність виробництва через відсут2
ність приватнопідприємницької ініціативи, переважна спрямованість
суспільного виробництва на потреби військово2промислового ком2
плексу, прагнення будь2якою ціною утримувати лідируючі позиції
військового потенціалу країни у світі. Через закритість суспільство не
володіло інформацією про справжній стан травматизму і захворюва2
ності на виробництві, не могло порівнювати умови праці в СРСР і
розвинених капіталістичних країнах, на віру сприймало заяви, що
проголошувались з високих трибун.

У звітній доповіді ВЦРПС XV з’їзду профспілок СРСР (1972 р.)

було сказано, що Радянський Союз відноситься до числа країн з най2
нижчим у світі рівнем виробничого травматизму. Також повідомля2
лось, що в капіталістичних країнах від виробничого травматизму
щороку гине біля 100 тис. чоловік, але навіть на XVIII з’їзді профспі2
лок, який відбувся 1987 року, в часи перебудови і так званої «гласно2
сті», офіційно не було повідомлено про фактичний стан травматизму
і професійної захворюваності в країні. Лише наступного, 1988 року
громадськість довідалась про те, що кожного року в СРСР на вироб2
ництві відбувається понад 700 тис. нещасних випадків, 15 тис. з яких
смертельні. В Україні на той час щороку траплялось біля 150 тис.
нещасних випадків, майже 3 тис. з яких були смертельними. В порів2
нянні з середньосвітовими даними, що наводила МОП, рівень травма2

8

тизму в нашій країні був більше у 2–3 рази, а в порівнянні з деякими
країнами ЄС перевищення було ще більшим.

СУЧАСНИЙ СТАН ОХОРОНИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

Умови та безпека праці, їх стан та покращання – важливе завдання

соціальної політики будь2якої сучасної промислово розвинутої дер2
жави. Для того, щоб краще усвідомити на якому рівні знаходиться
стан охорони праці в сучасній Україні необхідно зважити на те, що
1991 року розпочалася не лише розбудова нової держави, а й те, що
країна, опинившись у стані економічної кризи, водночас вирішувала
(та ще й зараз продовжує вирішувати) задачі зміни соціального, еко2
номічного та державного устрою.

Рівень безпеки будь2яких робіт у суспільному виробництві знач2

ною мірою залежить від рівня правового забезпечення цих питань,
тобто від якості та повноти викладення відповідних вимог в законах
та інших нормативно2правових актах. У 1992 році вперше не лише в
Україні, а й на теренах колишнього СРСР було прийнято Закон Укра2
їни «Про охорону праці», який визначає основні положення щодо реа2
лізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і
здоров’я в процесі трудової діяльності та принципи державної політи2
ки у цій сфері, регулює відносини між роботодавцем і працівником з
питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встано2
влює єдиний порядок організації охорони праці в країні. 

Заявивши про свій намір приєднатися до Європейського Союзу,

Україна взяла на себе зобов’язання щодо приведення національного
законодавства у відповідність з законодавством ЄС. З цією метою
1992 р. прийнято нову редакцію Закону «Про охорону праці», розро2
блюються нові нормативно2правові акти, ведеться робота зі внесення
змін до діючих нормативних актів з таких напрямків: загальні вимоги
безпеки праці та захисту здоров’я працівників на робочих місцях, без2
пека машин, безпека електрообладнання, засоби індивідуального
захисту, використання вибухових речовин, гірничі роботи, захист від
шуму тощо.

Починаючи з 1994 року в Україні розроблюються Національні,

галузеві, регіональні та виробничі програми покращання стану умов
та безпеки праці на виробництві, в ході реалізації яких були закладені
основи для удосконалення державної системи управління охороною
праці, впровадження економічних методів управління, вирішення

9

питань організаційного, наукового і нормативно2правового забезпе2
чення робіт у сфері охорони праці. Розроблені засоби захисту пра2
цівників, які раніше не випускались в Україні; створено ряд засобів,
що контролюють стан охорони та умови праці, небезпечні та аварійні
ситуації; створена єдина автоматизована інформаційна система охо2
рони праці тощо.

З часів набуття Україною незалежності спостерігається стійка тен2

денція зниження виробничого травматизму, як загального так і зі
смертельними наслідками, що видно з таблиці 1. 

10

Таблиця 1

Виробничий травматизм в Україні за період 1980–2010 рр.

Рік

Чисельність

працівників 

Травматизм 

Непрацездатність, 

людино2днів

загальний

смертельний

1980

23581989

147475

2838

3111808

1985

23621764

124610

2335

2770644

1990

22614835

139600

2640

2847840

1995

17951806

80450

2195

2122203

1997

15794245

54510

1646

1527059

1999

14300370

39844

1388

1250563

2001

12651907

30992

1399

1028583

2002

12297260

26168

1285

894001

2003

11954815

24929

1230

859730

2004

11954094

22691

1164

839475

2009

14300370

13633

702

2010

13109

645

Якщо в перші роки зменшення кількості нещасних випадків було

зумовлене насамперед такими обставинами, як падіння обсягів
виробництва, зменшення чисельності працівників, можливим прихо2
вуванням нещасних випадків від реєстрації, особливо на малих під2
приємствах, то аналіз стану виробничої безпеки за останні роки пока2
зує, що в Україні помітна тенденція до зниження виробничого трав2
матизму при стабілізації кількості працівників і зростанні виробниц2
тва в народному господарстві (рис. 1), що не в останню чергу зумовле2
но реалізацією принципів, закладених до Закону України «Про охо2
рону праці».