ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.11.2019
Просмотров: 4012
Скачиваний: 2
Таким чином, в загальному розумінні правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані правом. Вони є наслідком дії права. Але правові відносини з’являються не лише тому, що діють правові норми, а тому, що певні суспільні відносини об’єктивно потребують правової регламентації, не можуть нормально розвиватися без неї.
Право регулює не всі, а найважливіші для держави, суспільства і окремих індивідів відносини, без яких неможлива їх нормальна життєдіяльність. Це відносини власності, управління, економічні, шлюбно-сімейні, суспільна праця і розподіл та ін. Інші відносини або не регулюються взагалі (сфера дії моралі, дружба, симпатії, кохання та ін.), або регулюються лише частково (наприклад, в сім’ї, окрім тих питань, що регулюються за допомогою права, існують також суто особистісні відносини між подружжям, батьками і дітьми, що регулюються нормами моралі, релігії, звичаями).
Правові відносини як особливий вид соціальних відносин мають наступні особливі ознаки:
1.Правовідносини нерозривно пов’язані з нормами права, виникають та здійснюються на їх основі.
2.Сторони правовідносин завжди мають суб’єктивні права та несуть юридичні обов’язки, які взаємопов’язані між собою. Кожному суб’єктивному праву однієї особи відповідає юридичний обов’язок іншої, і навпаки.
3.Правові відносини носять свідомо-вольовий характер, бо, по-перше, держава через видання відповідних норм права виражає свою волю, по-друге, учасники цих відносин здійснюють своє волевиявлення, без якого ці відносини неможливі, по-третє, учасники правовідносин усвідомлюють значення своїх дій та можуть нести за свої дії відповідальність. Правовідносини виникають тільки в ході реальної взаємодії сторін, залежать від їх ініціативи і поведінки.
4. Правовідносини так само, як і право в цілому, охороняються державою. Держава сприяє здійсненню суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, а у разі правопорушення притягує винну особу до юридичної відповідальності.
Отже, з усього зазначеного можна дійти висновку:
Правові відносини — це форма соціальної взаємодії суб’єктів права, що виникає на підставі норм права, учасники якої мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки, забезпечені державою.
10.2. Структура правових відносин та її елементи
Правові відносини мають складну структуру, яка характеризується взаємозв’язаністю всіх її складових компонентів. До них відносять суб’єктів правовідносин, об’єкти правовідносин та юридичні факти.
Суб’єкти — це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки і наділені специфічними юридичними властивостями.
Об’єкти — це те, на що спрямовані інтереси суб’єктів, це те, з приводу чого вони вступають в правові відносини.
Юридичні факти — це юридичні підстави виникнення, зміни або припинення правовідносин.
Між цими елементами існує нерозривний зв’язок. Суб’єкти правовідносин вступають в них з метою задоволення своїх інтересів і потреб, які опосередковують об’єкти правових відносин. Виникнення у суб’єктів взаємних прав і обов’язків можливе лише на підставі настання певних юридичних умов (юридичних фактів, закріплених у гіпотезах правових норм).
10.3. Зміст правовідносин
Виходячи з того, що правовідносини є поєднанням фактичних суспільних відносин і юридичних норм (які надають фактичним суспільним відносинам правової форми) розрізняють фактичний і юридичний зміст правовідносин.
Фактичний зміст правових відносин — це фактичні економічні, політичні, культурні, управлінські, сімейні та інші відносини, які отримали через опосередкування правовими нормами свою юридичну форму. Вони зберегли свій фактичний зміст, але завдяки правовим нормам набули нових якостей.
Юридичний зміст правових відносин — це взаємозв’язок зафіксованих в нормах права суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників правовідносин. Кожному суб’єктивному праву, зафіксованому в нормі права, відповідає (кореспондує) певний юридичний обов’язок, і навпаки.
Суб’єктивне право — це передбачені для уповноваженої особи вид і міра можливої або дозволеної поведінки, забезпечені відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб. Суб’єктивне право — складне явище, що включає в себе ряд повноважень:
• право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник речі може її продати, подарувати, закласти, заповісти тощо);
• право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії (кредитор має право вимагати повернення грошей боржником);
• право привести в дію апарат примусу держави проти зобов’язаної особи, тобто право на примусове виконання обов’язку (в примусовому порядку може бути повернений борг);
• можливість користуватись на основі цього права певними соці-альними благами.
Юридичний обов’язок — це передбачена для зобов’язаної особи та забезпечена можливістю державного примусу вид і міра необхідної поведінки, яку потрібно виконувати в інтересах уповноваженої особи, яка має відповідні суб’єктивні права.
Юридичний обов’язок налічує чотири основні компоненти:
• необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них;
• необхідність відреагувати на законні вимоги уповноваженого суб’єкта;
• необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;
• необхідність не перешкоджати уповноваженому суб’єкту користуватись тим благом, щодо якого він має право.
Юридичні обов’язки забезпечують інтереси суспільства і держави, є гарантіями суб’єктивних прав.
Більшість правовідносин за своєю юридичною природою такі, що в них кожний з учасників одночасно володіє правом і виконує обов’язки (трудова угода, договір купівлі-продажу), тобто сторони взаємно уповноважені і зобов’язані, їх права та обов’язки реалізуються взаємно, адже будь-яка норма права, що регулює суспільні відносини, має надавально-зобов’язальний характер.
10.4. Класифікація правових відносин
Наявні в суспільстві правовідносини поділяються:
1. За функціональною спрямованістю норм права — на регулятивні (коли поведінка суб’єкта правовідносин повністю відповідає нормам права, норми її регулюють) та охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки як негативна реакція держави на правопорушення у формі державного примусу).
Регулятивні відносини, у свою чергу, поділяються на правовідносини активного типу (виражають регулятивно-динамічну функцію права, складаються на основі зобов’язуючих або уповноважуючих норм права) і правовідносини пасивного типу (виражають регулятивно-статичну функцію права, складаються на основі норм-заборон).
2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів — відносні, в них точно визначені права і обов’язки учасників так само, як і самі учасники (наприклад, кредитор і боржник, покупець і продавець, суддя і підсудний тощо), та абсолютні — в цих правовідносинах визначена лише одна сторона — уповноважена, а всі інші (“всякий і кожний”) є зобов’язаними відносно цієї особи (наприклад, власник майна, а всі інші особи зобов’язані утримуватись від порушення його права власності. Те саме можна сказати і про право на життя). Ці два види правовідносин можна назвати конкретними. Їх завдання — обслуговувати повсякденні потреби, запити, інтереси людей. Такі відносини безперер-вно виникають, змінюються і припиняються.
Ще за цією ознакою виділяють загальнорегулятивні відносини, що, на відміну від конкретних, виражають юридичні зв’язки більш високого рівня між державою і громадянами. Вони виникають на основі норм Конституції і є базовими, вихідними для галузевих правовідносин. Характеризуються наступними ознаками: виникають головним чином на підставі норм Конституції та інших фундаментальних нормативно-правових актів (наприклад, Кримінального кодексу); носять загальний, а не індивідуалізо-ваний і деталізований характер; є постійними або досить тривалими; опосередковують найважливіші, основоположні суспільні відносини; виражають загальне правове положення (статус) суб’єктів; виникають безпосередньо із самих законів; є первинними, базовими, служать передумовою для виникнення і функціонування різноманітних конкретних відносин. Загальнорегулятивними можна також визнати відносини, що вини-кають на основі норм міжнародного права у сфері прав людини.
3. За галузями права — конституційні, шлюбно-сімейні, адміністративні, кримінально-процесуальні, трудові, цивільні тощо. За галузе-вою ознакою можна виділити правовідносини матеріальні і процесуальні. Матеріальні правовідносини виникають на основі норм матеріального права і регулюють суспільні відносини безпосередньо. Процесуальні правовідносини виникають на основі норм процесуального права і носять організаційний характер.
4. За кількістю суб’єктів — прості (беруть участь два суб’єкти) та складні (правовідносини між трьома і більше суб’єктами).
5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами — односторонні, кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки (наприклад, громадянин зобов’язується сплачувати податки, а держава має право їх отримувати) та двосторонні, кожна сторона має і права, і обов’язки (наприклад, покупець і продавець. Таких відносин більше).
Односторонніми і двосторонніми правовідносинами також називають відносини, в яких бере участь відповідно один суб’єкт (наприклад, заповіт або дарування є односторонньою угодою), або два чи більше (купівля-продаж тощо).
6. За волевиявленням сторін — договірні, для виникнення цих правовідносин потрібна згода як уповноваженої, так і зобов’язаної сторін (договір купівлі-продажу), та управлінські, для виникнення їх потрібна згода лише однієї уповноваженої сторони (накладання штрафу).
7. За тривалістю у часі — короткострокові (купівля-продаж) і дов-готривалі (шлюб, громадянство).
10.5. Суб’єкти правовідносин
Суб’єкти правовідносин — це учасники правовідносин, індивіди або організації, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки на основі юридичних норм.
Суб’єктами правовідносин можуть бути:
1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи), які поділяються на такі групи: громадяни (володіють повним набором прав і обов’язків в державі), іноземці та особи без громадянства (мають обмеження щодо політичних прав, не виконують військовий обов’язок), особи з подвійним громадянством.
2. Колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, державні органи та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації, промислові підприємства, іноземні підприємства тощо.
Для того щоб бути суб’єктом права, організація або індивіди повинні володіти правосуб’єктністю. Лише за наявності правосуб’єктності суб’єкт може бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність — це передбачена нормами права юридична властивість учасників правових відносин, яка складається з двох елементів — правоздатності та дієздатності.
Правоздатність — це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені законом права і обов’язки, здатність бути їх носієм. Це не є фактична здатність реалізовувати права і обов’язки на практиці, це — принципова потенційна здатність суб’єкта мати їх (в цей момент або в майбутньому). Всі громадяни незалежно від віку та стану здоров’я наділені правоздатністю. Правоздатність однакова для всіх. Вона виникає з моменту народження та припиняється смертю. Вона гарантована державою і носить універсальний характер. Правоздатність випливає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, формальної рівності, справедливості.
Але замало просто володіти правами та обов’язками. Важливо бути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов’язки, проводити необхідні для їх набуття дії з прийняттям на себе відповідальності за їх наслідки.
Така здатність називається дієздатністю, тобто юридичною здатністю громадянина своїми власними діями набувати права і обов’язки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії та керувати своїми вчинками. Дієздатність передбачає здатність розпоряджатись правами та виконувати обов’язки. Наявність дієздатності свідчить про те, що громадянин здатний чинити дії, які породжують юридичні наслідки.
Повністю дієздатна особа — це повнолітня особа, яка є психічно здоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлює значення своїх дій та несе за них відповідальність. Повною мірою дієздатність проявляється з моменту досягнення повноліття, а до того часу доповнюється дієздатністю батьків. Отже, дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку та стану психічного здоров’я і розумової повноцінності особи.
У деяких випадках до складу правосуб’єктності ще входить делік-тоздатність — тобто здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.
Для організацій правосуб’єктність знаходить свій вияв в сукупності прав і обов’язків, які надані їм для виконання відповідних функцій згідно з цілями і завданнями організації, зафіксованими в установчих документах. У організацій правосуб’єктність єдина, виникає з моменту державної реєстрації і носить спеціальний характер.
Поняття “суб’єкти правовідносин” і “суб’єкти права” не є тотожними. Поняття “суб’єкти права” є ширшим, бо малолітні, душевнохворі є суб’єктами права, але суб’єктами правовідносин можуть бути лише особи, наділені дієздатністю. Кожен є суб’єктом права, але водночас у всіх наявних в державі правових відносинах він перебувати не може.
10.6. Об’єкти правових відносин
Люди завжди вступають у правові відносини заради задоволення різних матеріальних, культурних, політичних або інших інтересів та потреб. Для досягнення цієї мети суб’єкти правових відносин здійснюють певні дії, спрямовані на досягнення корисного для них результату. Цей результат і є об’єктом правовідносин.
Об’єктом правовідносин є те матеріальне або нематеріальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правових відносин. Це блага матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають у правові відносини.
Об’єкт правовідносин дуже тісно пов’язаний з інтересом уповноваженої сторони та виступає благом, що охороняється державою. Об’єктами правовідносин можуть бути різноманітні предмети або інші блага, які являють цінність для суб’єктів права.