ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.11.2019
Просмотров: 869
Скачиваний: 1
Умовно підрозділ перший прийнято підрозділяти ще на дві частини відповідно в рамках ст. 81 (колишня ст. 85) та ст. 81 (колишня ст. 86) ДзЄС. Сюди також слід віднести встановлення контролю над концентрацією підприємств Регламентом ЄС № 139/20044, підґрунтям якого слугують положення, закріплені у ст.ст. 83 і 308 ДзЄС. Таким чином, слід враховувати, що другою складовою частиною конкурентного права ЄС є вторинне законодавство – рішення, що приймаються Європейським парламентом, Радою та Комісією. Окрім цього роз'яснення Суду ЄС, а з 1989 р. - і Суду першої інстанції, з відповідних проблем, тобто прецедентні норми, також включаються до кола джерел конкурентного права ЄС. Розподіл компетенції між Комісією і Судом ЄС випливає безпосередньо із структури засновницьких Договорів ЄС. З моменту заснування Суду першої інстанції, апеляції на рішення Комісії в цьому секторі розглядаються саме цим судовим органом, рішення якого також можуть бути оскаржені в Суді ЄС, але тільки з питань права1. Довідкові та інформаційні повідомлення, керівні принципи Комісії хоча і не є обов’язковими для виконання, також є дуже важливими у сприянні реалізації конкурентної політики ЄС 2.
В Європейському Союзі співіснують два рівні права конкуренції: право конкуренції ЄС і право конкуренції держав-членів. Конкурентні норми ДзЄС застосовуються, якщо встановлено, що існує порушення або загроза порушення конкуренції на «спільному ринку» і торгівлі між державами-членами. Якщо ж буде встановлено, що норми ЄС про конкуренцію непридатні, то застосовним може виявитися національне законодавство3. В цілому ж застосування правил конкуренції ЄС здійснюється як на національному рівні – органами держав-членів (норми засновницьких договорів є нормами прямої дії), так і на наднаціональному рівні – органами ЄС, що безпосередньо закріплено в положеннях засновницьких Договорів4. Попри те, що європейське законодавство, практика прийняття рішень Комісією та практика Суду ЄС в цілому залишаються кодексом норм, на які посилаються члени Євросоюзу, кожна з країн, що входять до нього, має власний юридичний орган і здійснює конкурентну політику відповідно до національних традицій та особливостей5.
Важливу інституційну роль в реалізації конкурентної політики, відповідного законодавства відіграє спеціальний адміністративний орган з питань захисту конкуренції - Генеральний директорат «Конкуренція», що є в рамках Комісії спеціалізованим структурним підрозділом з питань конкуренції, яким керує один із єврокомісарів - членів Комісії6. Відповідно до Договору про ЄЕС, Комісія створювалася як головний орган, який повинен примушувати до дотримання політики конкуренції в рамках права ЄС. Суд ЄС постановив, що надання повноважень для перевірок і покарань однієї інституції не порушує основні принципи права Співтовариства. Суд ЄС також підтвердив сферу повноважень Комісії щодо перевірок у справі National Panasonic, відкинувши аргумент, що такі повноваження можуть порушувати права людини як основні принципи права Співтовариства. Однак Суд взявся забезпечити підприємства, які перевірялися, правом висловити свої аргументи на будь-якому процесі, спрямованому проти них1.
Накопичена практика застосування конкурентного права ЄС; подальший розвиток не тільки законодавства у сфері конкуренції в країнах-учасницях ЄС, а і відповідної, зокрема, правової культури по підтримці і захисту конкуренції на релевантних ринках; розширення ЄС призвели до модернізації законодавства, пов'язаної як з переглядом цілого ряду відповідних законодавчих приписів, так й зі зміною підходів у співвідношенні положень європейського конкурентного права і конкурентного права країн-учасниць; у взаєминах Генерального директората «Конкуренція» Комісії ЄС і національних відповідних відомств і т.п.2 Мова йде, наприклад, про заявлену співпрацю в рамках спеціальної мережі конкурентних органів - ЄКМ (Європейська конкурентна мережа)3. Відповідно до Повідомлення Комісії щодо співробітництва в рамках Мережі органів з питань захисту конкуренції (2004/C 101/03)4 Регламент (ЄС) №1/2003 від 16 грудня 2002 року щодо імплементації правил конкуренції, визначених статтями 81 та 82 Договору5 встановлює систему паралельної компетенції, в рамках якої Комісія та органи з питань захисту конкуренції держав-членів (далі – «НКО») можуть застосовувати статті 81 та 82 ДзЄС. Разом НКО та Комісія складають мережу органів публічної влади („Європейська мережа органів з питань захисту конкуренції” - ЄМОК): вони діють у публічних інтересах та тісно співпрацюють з метою захисту конкуренції. Мережа є інструментом, за допомогою якого здійснюється обговорення та співпраця у питаннях застосування та забезпечення дотримання політики конкуренції ЄС. Вона створює рамки співпраці для європейських органів з питань захисту конкуренції у випадках, коли підлягають застосуванню статті 81 та 82 ДзЄС, а також є основою для створення та підтримки спільної конкуренційної культури у Європі.
Проте слід мати на увазі, що «…метою Європейського Співтовариства ніколи не було досягнення досконалого конкурентного середовища, як би цього не бажали економісти, - але забезпечення розумного практичного рівня конкуренції, тому застосування правил конкуренції обмежується (так званим „правилом розумності”): мінімальне порушення конкуренції не може вплинути на торгівлю між державами-членами, що є однією із принципових умов для застосування даних правил (правила de minimis1); обмеження на користь державної влади, якщо конкуренція не буде порушеною…; стосунок правил конкуренції із свободами внутрішнього ринку... ці свободи і непорушена конкуренція не знаходяться на одному рівні: конкуренція під наглядом Співтовариств може бути обмеженою у разі, якщо існують технічні, економічні чи соціальні причини, зазначені в ст. 81 та 87 ДЄС… Дотримання ефективної конкуренції може бути проігнороване через намагання досягти захисту інших цілей, зокрема, основних свобод, у разі, якщо це є неуникненним для досягнення таких цілей, і якщо це не призводить до усунення конкуренції із істотної частини внутрішнього ринку…».2
2.2. Антиконкурентна узгоджена практика
Практика, яка склалася протягом декількох останніх десятиліть, підтверджує, що негативним проявом розвитку ринкової економіки є така поведінка підприємців, яка дозволяє різноманітними узгодженими методами обмежити або усунути дію конкуренції і забезпечити для учасників цього узгодження максимальні переваги щодо решти суб'єктів, які функціонують на релевантному ринку. В конкурентному праві ЄС ці правопорушення підпадають під заборону ст. 81 ДзЄС1.
Так, параграф 1 ст. 81 ДзЄС забороняє як несумісні зі спільним ринком: всі рішення і договори між суб’єктами підприємницької діяльності, рішення асоціацій підприємництва, які можуть впливати на торгівлю між державами-членами і обмежують чи усувають конкуренцію в межах спільного ринку, зокрема, ті з них, які:
а) прямо чи опосередковано фіксують закупівельні ціни чи ціни продажу та будь-які інші умови торгівлі;
б) обмежують або контролюють виробництво, торгівлю, технічний розвиток чи капіталовкладення;
в) розподіляють ринки чи джерела постачання;
г) визначають неоднакові умови щодо рівноцінних угод з іншими торговельними партнерами, що створює для них нерівні конкурентні умови;
д) роблять укладення контрактів залежним від прийняття іншими сторонами додаткових зобов'язань, які за своєю природою або відповідно до торговельної практики не мають зв’язку з предметом таких контрактів.
Категоріальне наповнення змісту даної статті здійснювалося на протязі більш ніж п’яти десятиліть на рівні вторинного законодавства, а також прецедентною практикою Комісії ЄС та судів. Так, до термінів, тлумачення яким було надано і які класично розглядаються у відповідній літературі, відносяться: «угода», «рішення асоціацій підприємств», «узгоджені дії», «одностороння акція: відмова від постачання», «між підприємствами», «може впливати на торгівлю між державами-членами», «які мають за мету або наслідком запобігання, обмеження або спотворення конкуренції на спільному ринку», «мета або вплив», «запобігання, обмеження і спотворення конкуренції», «в межах Спільного ринку»1, «відповідний ринок товару», «відповідний географічний ринок», «тимчасовий відповідний ринок»2 та ін.
Для того, щоб належати до сфери дії заборони (Ст.81(1)ДзЄС), незаконні домовленості повинні мати місце між підприємствами. Поняття «підприємство» включає будь-який суб'єкт господарювання незалежно від його юридичного статусу та способу його фінансування. До нього належать фізичні та юридичні особи, в тому числі компанії, публічні підприємства, торгові асоціації, сільськогосподарські кооперативи, окремі торговці та представники вільних професій3.
Односторонні дії не належать до сфери регулювання ст. 81 Договору про заснування ЄС. Але розрізнити односторонню дію та таємну змову не завжди легко. У справі AEG v Commission було заявлено, що відмова компанії надати торговцю доступ до своєї дистриб'юторської мережі є більше угодою, ніж односторонньою дією, оскільки вона становить складову системи контрактів між компанією та її діючими дистриб`юторами. Надаючи тлумачення терміну «угода», Суд ЄС відносив до нього не тільки письмові контракти, а й усні угоди. Як наслідок, цим поняттям були охоплені неофіційні угоди, так звані джентльменські угоди і навіть угоди, які тільки маються на увазі. І знову Суд ЄС застосував неформальний критерій, відповідно до якого вирішальним є зміст угоди і намір сторін, які її укладають, а не форма4. «Угода» має тлумачитися широко, тобто охоплювати не тільки формально укладені, юридично зобов'язуючі документи, але також усні контракти і так звані джентльменські угоди або такі, що укладаються лише під слово честі1. Для встановлення узгодженої дії немає необхідності мати узгоджений план. Достатньо, щоб кожна сторона мала можливість проінформувати іншу сторону про напрям, який вона обиратиме, щоб кожна з них могла здійснити свою лінію, будучи впевненою в тому, що її конкуренти діятимуть у тому самому напрямі. Безумовно, такі дії можуть заподіяти не менше шкоди конкуренції, ніж угоди або рішення асоціацій, які, до того ж, набагато складніше довести2. Таким чином, Ст. 81 (1) ДЄС містить три різних поняття: угоди між підприємствами, рішення асоціацій підприємств та узгоджена практика. Суд ЄС встановив, що не обов'язково встановлювати у кожному випадку категорію, до якої належить антиконкурентна угода, оскільки ці три поняття у значній мірі співпадають3.
Антиконкурентні наслідки угоди повинні бути помітними. Суд ЄС постановив, що якщо результати непомітні, угода ні підпадає під дію Ст. 81 ДзЄС, навіть якщо вона явно обмежує свободу дії сторін. Цей чинник оцінюється на підставі вивчення сторін угоди та їх частки на відповідному ринку. Однак на висновок можуть впливати інші міркування, наприклад, вплив на товари у ланцюжку споживання відповідного товару до та після її укладення або характер відповідного ринку (олігопільний, конкурентний).
Метою або результатом угоди має бути запобігання, обмеження або викривлення конкуренції. Повинна бути виконана як мінімум одна з трьох наступних умов: угода має наслідки, які суттєво відрізняються від звичайних умов конкуренції, тобто умов, які б існували за її відсутності; між конкурентами існують обмін інформацією та контакти: кожне підприємство повинно незалежно визначати власну комерційну політику без координації зі своїми конкурентами; результатом угоди є створення перешкод інтеграції ринків: конкуренція, яку захищає ДзЄС, представляє собою конкуренцію на об'єднаному ринку ЄС4.
Ст. 81 ДзЄС визначає деякі види угод, які, у принципі, заборонені. Ці угоди представляються лише як приклади і у будь-якому випадку не повинні розглядатися як вичерпний перелік заборонених угод: домовленості, що прямо чи опосередковано фіксують закупівельні ціни чи ціни продажу та будь-які інші умови торгівлі; домовленості, що обмежують або контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи капіталовкладення; домовленості, що розподіляють ринки чи джерела постачання; домовленості, що встановлюють неоднакові умови щодо рівноцінних угод з іншими торговельними партнерами1.
У конкурентному праві ЄС антиконкурентні угоди, що заборонені ст. 81 ДзЄС, можуть бути укладені на двох рівнях. Першим є горизонтальний, на якому угоди полягають між підприємствами, які знаходяться на одному рівні комерційного процесу, а саме між самими виробниками або самими торговцями. Другий рівень - вертикальний, який стосується контрактів між економічними агентами, що займають різні місця в комерційному процесі. Приклад таких домовленостей - угоди про виняткові права дистриб`юторства, проте подібна практика все більше становиться сумнівною з огляду на те, що ці угоди є предметом вилучень як індивідуального, так і групового характеру2.
Згідно з класифікацією за практикою Комісії та прецедентним правом Суду ЄС, горизонтальні угоди підрозділяються на два класи: 1) жорсткі картелі (горизонтальні умови, що мають на меті викривлення конкуренції, вони практично завжди заборонені і тільки за виняткових обставин виключаються із заборони на підставі Ст. 81 (3) ДЄС): угоди про фіксовані ціни, угоди про поділ ринку, угоди щодо обмеження виробництва або контролю над ним, угоди стосовно стандартизації; інформаційні угоди, угоди щодо обмеження або контролю постачань, колективні угоди про ексклюзивну дистрибуцію, колективні угоди про продаж або купівлю, угоди про рекламу та підтримку; 2) угоди про кооперацію (горизонтальні угоди, результатом яких може бути викривлення конкуренції, але у яких фундаментальну роль відіграють реальні умови кожного окремого випадку, результатом чого є більш просте отримання рішення про виняток, а для деяких типів угод можливо навіть про груповий виняток): угоди про науково-дослідну діяльність, угоди про спеціалізацію, спільні підприємства з метою кооперації. В Повідомленні Комісії про Настанови щодо застосування статті 81 Договору до угод про горизонтальну співпрацю1 встановлені принципи оцінки угод про горизонтальну співпрацю згідно зі Ст. 81 ДзЄС. Співпраця має «горизонтальний характер», якщо угода або узгоджені дії мають місце між двома товариствами, що діють на тому ж самому рівні ринку. У більшості випадків горизонтальна співпраця означає співпрацю між конкурентами. Вона включає, наприклад, такі сфери як науково-дослідні роботи, виробництво, закупівлю або збут. Метою зазначених Настанов є надати аналітичну систему для найбільш типових видів горизонтальної співпраці. Ця система в першу чергу ґрунтується на критеріях, що допомагають проаналізувати економічний контекст угоди про співпрацю. Економічні критерії такі як ринкова влада сторін та інші фактори, що стосуються структури ринків, є ключовим елементом оцінки впливу на ринок, що може бути спричинений співпрацею, а отже для оцінки згідно із статтею 81 ДзЄС. Беручи до уваги величезну кількість типів та комбінацій горизонтальної співпраці та ринкових умов, в яких вони діють, видається нереальним надати відповіді на кожний можливий сценарій. Ця аналітична система, що ґрунтується на економічних критеріях, тим не менш, має допомагати суб’єктам господарювання в оцінці сумісності окремої угоди про співпрацю зі статтею 81ДзЄС, як вказано в цьому документі Комісії ЄС.
Вертикальні угоди часто містять статті, прийняті постачальником, що забороняють продаж продукції іншим дистриб'юторам або продавцям, а також статті, прийняті дистриб'ютором, які забороняють йому звертатися до інших постачальників. Історично, всі типи вертикальних угод розвивалися за такою схемою. Спочатку окремі фундаментальні індивідуальні рішення Комісії, а частіше Суду першої інстанції, виявляли основні принципи. Згодом Комісія прийняла регламенти про групові винятки, що підвищили юридичну точність угод. Ще пізніше Комісія здійснила спрощення та кодифікацію усього матеріалу, шляхом прийняття регламенту про групові винятки у дуже загальній формі - Регламенту Комісії № 2790/99 від 22 грудня 1999 р. (діє до 31.05.2010 р.), щодо застосування Ст. 81 (3) ДзЄС до категорій вертикальних угод та узгодженої практики1,2. Основні принципи оцінки вертикальних угод відповідно до Статті 81 ДзЄС викладені також в Повідомленні Комісії про Настанови щодо вертикальних обмежень (2000/С 291/01)3. Мета цих Настанов полегшити підприємствам робити власну оцінку вертикальних угод відповідно до правил конкуренції ЄС. Стандарти, викладені в цих Настановах, повинні використовуватись за обставин, характерних для кожного випадку. Це правило виключає механічне застосування. Кожен випадок повинен бути оцінений в світлі його власних фактів. Комісія має застосовувати Настанови розумно та гнучко. Як вказано в самому документі, ці Настанови не шкодять тлумаченню, яке дає Суд Першої Інстанції та Суд Європейських Спільнот щодо застосування Статті 81 ДзЄС до вертикальних угод.
Сила заборони антиконкурентної узгодженої практики відображена у санкції параграфу 2 ст. 81 ДзЄС: «Будь-які угоди чи рішення, що заборонені відповідно до цієї статті, вважаються недійсними». Будь-які треті особи, що мають законний інтерес, так само як і сторони угоди, можуть звернутися до національного суду з проханням визнати таку угоду недійсною. Також сторона угоди може відмовитися виконати договірні статті угоди та, у випадку звинувачення у порушенні контракту, послатися на несуттєвість контракту. Недійсність окремих статей може призвести до часткового скасування угоди. Юрисдикція щодо цих питань та щодо вирішення про можливу шкоду належить виключно національним судам4.
Балансуючи між необхідністю встановлення добросовісної конкуренції та необхідністю уникнути введення небажаних обмежень приватного підприємництва, Комісія ЄС змушена в сфері здійснення своєї компетенції застосовувати і забезпечувати дію параграфів 85 (1) і 85 (3), перший з яких стосується загальної заборони, а інший обмежує його застосування1. ДзЄС у ст. 81 (3) закріплює, що положення параграфу 1 можуть, однак, не застосовуватися у випадках:
-
будь-якої угоди або категорії угод між сторонами;
-
будь-якого рішення чи категорій рішень, прийнятих об'єднаннями підприємств;
-
будь-якої картельної практики або категорії картельних практик,