ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.11.2019
Просмотров: 845
Скачиваний: 1
які сприяють поліпшенню виробництва та розподілу продукції або забезпечують технічний та економічний прогрес, надаючи при цьому споживачам справедливу частку вигоди, і, які: (а) не накладають на підприємства таких обмежень, які не є необхідними для досягнення цих цілей; (б) не надають підприємствам можливості усунення конкуренції стосовно значної частини даних продуктів.
Фактично ДзЄС закріплює положення про можливість встановлення вилучень стосовно угод, рішень або узгодженої практики, які сприяють удосконаленню виробництва або розповсюдженню товарів чи послуг, технічному або економічному прогресу, водночас даючи змогу споживачам справедливо розподіляти вигоди від цих заходів2.
Таким чином, вимоги для отримання звільнення згідно зі ст. 81 (3) Договору про заснування ЄС прийнято поділяти на дві позитивні та дві негативні. До позитивних вимог відносяться: сприяння виробництву або збуту товарів або ж підтримка технічного чи економічного прогресу; надання споживачам справедливої частини отриманої вигоди. До негативних: ненав'язування відповідним підприємствам обмежень, що не є абсолютно необхідними для досягнення цілей угоди; ненадання підприємствам можливості позбутися конкуренції в суттєвій частці ринку відповідних товарів1.
Крім цього самі вилучення підрозділяються також на дві категорії: iндивiдуальнi, що надаються за рішенням Kомiciї ЄС, національними антимонопольними органами та національними судами; групові, які зазвичай приймаються за допомогою регламентів. Таким чином, практично існує два способи отримання вилучення стороною: або сповістити відповідні органи про угоду, або укласти угоду, яка б відповідала переліку блоку вилучень. В цілому підприємства, які є сторонами угоди, повинні на власну відповідальність пересвідчитися, що договір є сумісним із конкурентними нормами ЄС.
Згідно з нинішньою системою, вилучення має зворотну дію до дати повідомлення Комісії. Вилучення завжди надається на обмежений період (звичайно 10 років, але є приклади більших, або менших строків). Згідно з Регламентом 1/2003, сторони угоди, які впевнені в тому, що вона відповідає вимогам Ст. 81 (3) ДзЄС, будуть мати можливість реалізувати її відразу без затримки та без будь-якого попереднього дозволу. Однак вони ризикують при цьому отримати санкції зі зворотною дією, якщо орган, відповідальний за застосування Ст. 81 (3) ДЄС, у результаті розгляду спору не погодиться з думкою сторін угоди щодо її законності2. На практиці це означає, як вказано в Повідомленні Комісії про Настанови щодо вертикальних обмежень (2000/С 291/01)3, що немає потреби здійснювати попереджувальне повідомлення. У випадку, коли виникає спір, суб’єкт господарювання може повідомити, - в такому випадку Комісія може винести рішення про вилучення щодо вертикальної угоди зі зворотною дією з дати набрання нею чинності, якщо виконані всі чотири умови Статті 81 (3). Заявник не повинен пояснювати, чому про угоду не було повідомлено раніше, крім того, не може бути відхилене вилучення зворотної дії з обґрунтуванням, що про угоду не було повідомлено раніше.
Кожне повідомлення має перевірятися на його обґрунтованість. Це правило має звільняти національні суди від штучних судових процесів і, таким чином, посилити цивільну забезпеченість договорів правовою санкцією. Також береться до уваги ситуація, коли суб’єкти господарювання не надають повідомлення, оскільки вважають, що їх угода охоплена дією Регламенту про групове (блокове) вилучення. Оскільки можливість вилучення Комісію не обмежено датою повідомлення, національні суди повинні оцінити ймовірність того, що Стаття 81 (3) буде застосовуватись до вертикальних угод, які підпадають під дію Статті 81 (1). Якщо така ймовірність існує, вони повинні призупини судовий процес до встановлення оцінки Комісією. В той час, коли Комісія встановлює можливість застосування Статті 81 (3), національні суди можуть приймати, у разі необхідності, тимчасові заходи, як вони це роблять при поданні запитів щодо преюдиційного рішення до Суду ЄС відповідно до Статті 234 ДзЄС. Попереднє повідомлення не потребує призупинення процесу, оскільки національні суди уповноважені оцінювати можливість застосування Статті 81 (3). Нотифікації вертикальних угод не має надаватися перевага у виконавчій політиці Комісії, якщо не відкрито судове провадження національними судами та не подано жодної скарги. Нотифікації як такі не забезпечують тимчасової чинності для виконання угод. Якщо про угоди не було повідомлено оскільки суб’єкти господарювання сумлінно виходили з того, що вони не перевищують порогове значення частки ринку, яке передбачене Регламентом про блокове вилучення, то Комісія має утриматися від накладення штрафу. Таким чином, в силу великої завантаженості Комісії ЄС, практики, що склалася, останніх реформ була здійснена заміна механізму попереднього повідомлення (notification) системою юридичного вилучення.
Невелика кількість групових вилучень випливає з галузевих регламентів, прийнятих Комісією. Однак Рада уповноважила Комісію, щоби за допомогою регламентів, прийнятих на підставі ст. 81 Договору про ЄС, затвердити подальші заходи загального характеру для виключення окремих категорій угод відповідно до ст. 81 (3) ДзЄС.
Регламент Ради ЄС № 1/2003 від 16.12.2002 р. не передбачає повноваження Комісії ЄС проголошувати неможливість застосування заборони ст. 81 ДзЄС до певних категорій угод, незалежно від будь-яких попередніх визначених Комісією секторів економіки або типів угод, до яких застосовуються групові вилучення. Причиною існування групових вилучень у системі юридичних винятків є бажання збільшити юридичну безпеку шляхом надання підприємствам чіткого визначення типів угод та умов, при яких угоди можна реалізовувати без ризику заперечення дійсності угод. Групові вилучення також представляють собою фундаментальний критерій при визначенні політики конкуренції в конкретному секторі (наприклад, на дистриб'юторському, науково-дослідному ринках, ринках ліцензування, патентів та ноу-хау)1. Законодавство ЄС передбачає також надання Комісії ЄС наступних прав: скасування шляхом індивідуального рішення можливості вилучення для угоди, якщо встановлено, що незалежно від формальної відповідності регламенту групових вилучень, дія угоди несумісна зі ст. 81 ДзЄС; колективного скасування з тих же причин можливості вилучення для окремих категорій діючих угод на конкретному ринку.
Як правило, регламенти групових вилучень традиційно містили два переліки умов, що могли зустрітися в тексті угод, які належали до певної категорії: перелік статей про дозвіл (або «білий» перелік) і перелік статей, які не можуть розглядатися як відповідні політиці конкуренції (або «чорний» список). Міг також бути доданий «сірий» список статей про дозвіл, які розглядались як такі, що можуть або не можуть бути сумісними зі ст. 85 (1) Договору про заснування ЄЕС2.
У більшості останніх регламентів щодо групових вилучень існує тенденція відмови від білих переліків, які було сформульовано на підставі дуже формального та юридичного підходу, та заміни їх економічними критеріями: отримання вилучення має залежати в основному від активності підприємства на ринку. Такий економічний підхід, очевидно, буде прийнято у майбутньому також відносно регламентів групових вилучень, які все ще діють та базуються на системі „білих” переліків1.
Після вступу в силу Регламенту 1962 р. № 17 2 (нині втратив чинність) до Комісії надійшло приблизно 30 тисяч повідомлень про угоди про ексклюзивне розповсюдження (дистриб`юторство). Тому Комісія, одержавши від Ради за Регламентом №19/65 повноваження на надання групових вилучень, уперше реалізувала це право, надавши ряд групових вилучень угодам про ексклюзивне розповсюдження. Вилучення були надані для загального застосування, а також для застосування по секторах, зокрема, стосовно автотранспортних засобів, виробників пива і бензину, в області повітряного і морського транспорту, страхування3.
Таким чином, можна зробити висновок, що характерними ознаками дій, передбачених ст. 81 ДзЄС, є:
- в рамках параграфу 1:
-
це колективна, а не індивідуальна практика підприємств;
-
наявність узгодженості поведінки на ринку;
-
цільова спрямованість має антикункурентні прояви та негативний вплив на торгівлю між державами-членами;
-
запропонований перелік не є вичерпним;
-
така практика забороняється;
-
в рамках параграфу 2:
-
сила заборони підкріплена санкцією;
-
будь-яка угода в рамках вказаних дій визнається автоматично недійсною;
- в рамках параграфу 3:
-
встановлена можливість балансу між захистом конкуренції та її обмеженням;
-
обмеження конкуренції обумовлюється відповідними цілями та умовами;
-
встановлені умови та цілі допустимого обмеження конкуренції розширеному тлумаченню не підлягають.
Практика застосування ст. 81 ДзЄС дозволяє також виокремити ще декілька ознак, серед яких особливо слід відзначити необхідність врахування доктрини de minimis. Положення цього правила є наслідком адміністративних та судових прецедентів, які були узагальнені у Повідомленні Комісії про угоди невеликого значення, які суттєво не обмежують конкуренцію згідно зі статтею 81(1) Договору про заснування Європейського Співтовариства (de minimis) (2001/C 368/07)1. В цілому, Комісія дотримується думки, що угоди між підприємствами, які впливають на торгівлю між державами-членами, сутєво не обмежують конкуренцію в межах значення статті 81(1): (a) якщо сукупна частка ринку, якою володіють сторони угоди, не перевищує 10 % на будь-якому з відповідних ринків, які перебувають під впливом угоди, якщо угоду вчинено між підприємствами, які є дійсними або потенційними конкурентами на будь-якому з цих ринків (угоди між конкурентами); або (b) якщо частка ринку, якою володіє кожна з сторін угоди, не перевищує 15 % на будь-якому з відповідних ринків, які перебувають під впливом угоди, які не є дійсними або потенційними конкурентами на будь-якому з цих ринків (угоди між неконкурентами). У випадках, коли складно класифікувати угоду як угоду між конкурентами або угоду між неконкурентами, застосовується поріг у 10%. Крім цього, правила цієї доктрини також діють і відносно інших окремих випадків або відповідної практики підприємств, та/або економічної ситуації на релевантних ринках.
2.3. Зловживання домінуючим становищем на ринку
Відповідно до ст. 82 ДзЄС, «...Будь-які зловживання з боку одного чи кількох підприємств своїм домінуючим становищем на спільному ринку або на значній його частині забороняються як несумісні зі спільним ринком... оскільки це може негативно позначитись на торгівлі між державами-членами…». В.Кернз зазначає, що автори Договору відчували також іншу значну загрозу вільної і справедливої конкуренції - негативний ефект від концентрації економічних сил. Зокрема вони намагалися упровадити контроль за тими, хто займав домінуюче економічне становище на ринку, і за несправедливими перевагами, які вони могли отримати від свого становища1.
Європейська Комісія вперше ухвалила формальне рішення по ст. 86 Договору про заснування ЄЕС (ст. 82 ДзЄС) в 1971 р.2. І, як справедливо вказує А. Татам: «за своєю природою домінування є нечастим явищем, що викликає багато складних правових питань»3.
Щоб бути забороненою згідно ст. 82 Договору про заснування ЄС, незаконна практика у вигляді зловживань домінуючим становищем на ринку має відповідати трьом умовам: а) підприємство або підприємства, які мають стосунок до такої практики, повинні займати домінуюче становище на спільному ринку або на значній його частині; б) така практика повинна складати зловживання цим домінуючим становищем; в) торгівля між державами-членами повинна відчувати впливи цієї практики4,5.
Договір про заснування ЄС не визначає поняття «домінуюче становище», тому для вирішення даного питання необхідно звертатися до адміністративної та судової практики відповідних інституції ЄС.
Суд ЄС по одній із справ (Справа 322/81, 1983 р.), тлумачачи ст. 86 Римського Договору, дав таке визначення домінуючого становища: «...позиція економічної сили, якою користується підприємство, і яка надає йому здатність перешкоджати підтриманню ефективної конкуренції на релевантному ринку, дозволяючи йому поводитися мати до значної міри незалежно від його конкурентів і покупців і, зрештою, - від споживачів»1. Це визначення не один раз вказувалося й в інших, пізніших справах, розглянутих Судом ЄС. На це ж розуміння домінування спирається у своїй практиці і Комісія. Зміст «домінування» розкрито в одній із справ, розглянутих нею: «Підприємства займають домінуюче становище у тих випадках, коли вони мають владу поводитися незалежно, що дозволяє їм діяти, не беручи до уваги їхніх конкурентів, покупців і продавців. Це таке становище, за яким вони, через їхню ринкову частку або їхню ринкову частку разом із володінням технічними знаннями, сировинними ресурсами або капіталом, мають владу встановлювати ціни або контролювати виробництво чи розподіл значної частини відповідної продукції»2.
Таким чином, домінанта - це влада, здатна утруднити ефективну конкуренцію, що рівнозначна владі, яка сприяє незалежному становищу підприємства на ринку. Пізніше концепція «відчуття підприємством свого незалежного становища на ринку» була розширена: при домінуючому становищі підприємство має можливість як усунути з ринку, так і значно послабити своїх конкурентів або не допустити на цей ринок нових3.
Підприємство в розумінні ст. 82 Договору про ЄС повинне бути належним способом оформлено і повинно отримувати прибуток. Не має значення ні розмір підприємства, ні вид його бізнесу, ані його назва (яка в різних державах-членах ЄС може бути різною). Таким чином, поняття «підприємство» може застосовуватися до будь-якого суб'єкта, зайнятого економічною діяльністю1.
Наявність домінуючого становища на ринку не визначається у порядку припущення; воно має встановлюватися у кожному конкретному випадку при використанні загальних принципів. Одним з чинників, які можуть служити підтвердженням наявності домінуючого становища, є розмір ринкової частки цього підприємства. Для можливості дати позитивний висновок про домінування розмір цієї частки повинен бути достатньо великим2.
Слід також відзначити, що згідно з законодавством та практикою ЄС зазначення щодо розміру ринкової частки є істотним, але не основним критерієм для визначення домінування, - воно також має бути не епізодичним, а досить стабільним і тривалим. Немаловажним ускладнюючим чинником є відсутність прив'язки до конкретного стандартизованого розміру ринкової частки. Діє загальне правило, що ринкова частка має бути досить великою3. Так, в рішенні у справі Michelin (1982 р.) Суд ЄС відзначив, що конкуренція проявляє себе через достатньо тривалий час, який можна визначити як час, необхідний для будівництва нового підприємства з випуску конкурентної продукції. І якщо підприємство займає домінуюче становище впродовж періоду, який перевищує час такого будівництва, можна дійсно говорити про наявність незаконного домінування. Тривале домінування свідчить також і про іншу важливу обставину, властиву монополізованому ринку, - про явне існування перешкод доступу на такий ринок потенційних конкурентів1.
Визначення становища підприємства в якості домінуючого не проводиться абстрактно, а обов'язково - на відповідному релевантному ринку. Найбільш складним в даному випадку є встановлення товарного ринку. Основним критерієм для цього служить товар і його замінники, які разом і утворюють відповідний товарний ринок. Для кваліфікованої відповіді на це питання доцільно використовувати дані товарознавчої експертизи з урахуванням аналізу поведінки покупців. Окрім того, як показує, зокрема, практика Суду ЄС, у ряді випадків для відповіді на питання про можливість заміни одного товару іншим, до вирішення питання підключаються фахівці, експерти інших галузей знань. Наприклад, прийнято вважати, що фрукти всіх видів відносяться до одного релевантного ринку, тобто за звичайних умов яблука можна замінити на будь-які інші фрукти (прикладом можуть служити груші або апельсини). Проте в справі компанії «Чикіта» Суд ЄС дійшов висновку, що банани складають окремий ринок, тому що у них є особливий споживач - немовлята, які не можуть куштувати а ні яблука, а ні апельсини. Банани мають особливе значення також в дієті людей старшого віку і хворих. У цієї справі Комісія провела відповідні дослідження за допомогою Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО)2.