Її суть полягає в тому, що глава держави призначає главу уряду, відносно якого є підстави вважати, що він і очолюваний ним уряд користуватимуться довірою більшості депутатів пар­ламенту або його нижньої палати. Отримавши мандат, глава уряду формує склад уряду і представляє його разом з програмою дій на затвердження парламенту. У деяких країнах (Болгарія) парламенту представляється тільки глава уряду, який, отримавши затвердження, формує уряд і представляє його для призначен­ня главі держави. Якщо запропонований уряд або його керівник не можуть отримати довіри більшості парламенту (або палати), то можливий розпуск і призначення на період, поки збереться новообраний парламент, службового уряду.

Позапарламентська модель формування виконавчої влади характерна для президентських республік і дуалістичних монар­хій, а також і деяких президентсько-парламентських республік. Тут глава держави формує уряд на свій розсуд. У деяких таких республіках у формуванні уряду бере участь верхня палата парламенту. У США згоду на призначення міністрів дає Сенат; він не бере до уваги партійної приналежності міністрів, що призначаються на посаду, а перевіряє лише компетенцію канди­датів і їх моральні якості.

2. СТРУКТУРА УРЯДІВ

Прийнято вважати, що в конституційній практиці існують 2 основні моделі структури урядів.

у першому випадку до складу уряду входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. В сукупності вони складають уряд. Це обумовлює

велику чисельність уряду, що іноді й знижує ефективність його роботи. Тому в таких країнах часто у складі уряду створюють вузькі колегіальні органи - президіуми.

У другому випадку до складу уряду входять не всі політичні керівники міністерств і відомств, а тільки ті, які очолюють _найважливіші з них. Члени уряду юридично нічим не відріз­няються від міністрів, які не мають такого статусу, проте на практиці їх повноваження щодо вирішення питань урядової політики відрізняються істотно.

Як відзначає В.Є. Чиркін, нерідко у складі уряду створю­ються більш вузькі структури, які можуть виконувати деякі (інколи досить важливі) повноваження. Існують 4 форми таких органів:

1. У таких країнах як Великобританія, Індія тощо уряд вклю­чає всіх міністрів, молодших міністрів (заступників міністрів) і інших осіб (більше 80 осіб). Проте уряд ніколи не збирається у повному складі як особливий орган. Засідає і править країною кабінет (близько 20 осіб).

2. У країнах континентального права (Франція, франкомовні країни Африки) розрізняють Раду міністрів і Раду кабінету. Засідання Ради міністрів - це офіційні засідання уряду, що
   проходять під головуванням Президента; на них ухвалюються найбільш важливі рішення. Засідання Ради кабінету проходять під головуванням прем'єр-міністра, зазвичай кожного разу за особливим дорученням Президента; на них розглядаються го­ловним чином оперативні питання.

3. У країнах тоталітарного соціалізму нерідко в уряді ство­рюється особливий орган -президія або бюро уряду. До його складу входять прем'єр-міністр, його заступники, іноді деякі міністри. Президія ухвалює рішення з багатьох важливих питань, Що належать до компетенції уряду.

4. У деяких країнах у складі уряду створюються міжвідомчі комітети або комісії, що об’єднують групи споріднених мініс­терств, їм також делегуються повноваження щодо вирішення окремих питань, що належать до компетенції уряду.

---

Особливу роль в уряді відіграє прем'єр-міністр (глава уряду), бід нього залежить підбір кандидатур до складу уряду. Нерідко парламент обирає або призначає тільки прем'єр-міністра, а Решту міністрів він призначає і змішує самостійно (Болгарія, Німеччина). Часто він приймає рішення від імені уряду. При Ньому можуть створюватися різні допоміжні органи (відомство Федерального канцлера в Німеччині, цивільний і військовий кабінети у Франції) та особистий секретаріат. Для попереднього вирішення питань або для їх остаточного вирішення він скликає наради окремих міністрів. Прем'єр-міністр отримує високим посадовий оклад (Сінгапур - 810 тис. доларів, Японія - 400 тис. доларів, США - 200 тис. доларів). При уряді створюється орган управління справами уряду, який нерідко очолює окремий міністр (часто він називається міністр Кабінету міністрів).

У країнах Заходу уряд, будучи створений главою держави або парламентом, не підкоряється наказам своєї партії. Вважа­ється, що він повинен керуватися інтересами суспільства, хоча на практиці буває інакше.

У переважній більшості країн конституції не регулюють структуру і чисельність уряду. Проте існує певний "класич­ний" перелік міністерств, які обов'язково входять до складу урядових колегій. Це, перш за все, це міністерства внутрішніх і іноземних справ, оборони, фінансів, юстиції і деякі інші. їх керівники традиційно формували склад урядових колегій з само­го початку розвитку сучасної державності. В міру розширення функцій держави до складу уряду почали входити міністри економіки, праці, освіти, науки і техніки, охорони навколиш­нього природного середовища тощо.

До складу уряду в зарубіжних країнах можуть входити мі­ністри, які очолюють окремі урядові департаменти (міністерства) і міністри без портфеля. Останні виконують функції постій­ного або встановлені на визначений термін термінового харак­теру. Вони не пов'язані організаційно ні з одним міністерством або відомством, але нерідко входять до складу уряду.

Важливим доповненням уряду є допоміжний апарат. Первин­ною його формою були різні комісії і комітети, які створюва­лися при уряді. У міру ускладнення функцій уряду зростав і ускладнювався допоміжний апарат. Разом з постійними почали створюватися тимчасові комітети і інші органи, наприклад, відомства в США, кожне з яких має свою функціональну сферу

3. КОМПЕТЕНЦІЯ УРЯДІВ, ЇХ ПРАВОТВОРЧІСТЬ

Реальну роль уряду в державному механізмі можна визна­чити тільки на основі аналізу його компетенції. Компетенція урядів в конституціях різних країн визначається по-різному. Проте основні закони багатьох держав не визначають безпо­середню компетенцію урядів. Для визначення реальної компе­тенції урядів недостатньо проаналізувати текст конституції. Для цього необхідно досліджувати реальну діяльність уряду, оскільки більшості країн характерний розрив між їх юридичним і фактичним статусом. Узагальненість і абстрактність конституційної регламентації дає можливість концентрувати саме у органів виконавчої влади основні повноваження при збереженні формальних принципів, встановлених конституцією.

---

Найважливішими питаннями, віднесеними до компетенції урядів, є наступні:

1. Управління державним апаратом.

2. Виконання законів, прийнятих парламентом. Проте уряди можуть самі активно втручатися в діяльність органів законо­давчої влади.

3. Контроль за законодавчою діяльністю парламенту, який V ряді країн фактично перетворився на самостійну функцію уряду. Цей контроль здійснюється у 2 головних напрямах:

По-перше, уряд є головним джерелом законодавчої іні­ціативи. У президентських республіках цей вид діяльності уряду має більш стриманий характер, що пояснюється відсутністю відповідальності уряду перед парламентом і позапарламентським способом формування уряду. У парламентських республіках уряд є практично єдиним суб'єктом законодавчої ініціативи.

По-друге, уряд здійснює вирішальний вплив на законодавчий процес. У президентських республіках уряд використовує для цього право вето і безпосередні контакти з парламентаріями. У парламентських республіках головними важелями впливу є партійні фракції в парламенті.

4. Складання і виконання бюджету є повністю урядовим повноваженням, оскільки роль парламенту в цьому процесі фактично номінальна. Здійснення зовнішньої політики в сучасних зарубіжних Державах також входить, перш за все, до компетенції уряду.

5. За певних умов уряду можуть надаватися надзвичайні повноваження.

6. Одним з основних напрямів роботи уряду є нормовстановлююча діяльність. Нормовстановлююча діяльність уряду може бути поділена на 3 основні види:

- уряд видає різного роду нормативні акти на основі і на виконання парламентських законів (підзаконні акти);

- уряд видає нормативні акти за прямою або непрямою вказівкою парламенту;

- уряд видає нормативні акти, що містять в собі загальні Правила поведінки з питань, що належать до виняткової компетенції парламенту, не отримавши від парламенту відповідних повноважень.

Другий і третій види нормовстановлюючої діяльності уряду - делеговане законодавство, яке у ряді країн є головною формою його нормовстанавлюючої діяльності. При цьому в континентальній Європі до делегованого законодавства нале­жать тільки ті акти, що мають силу закону. Парламентське делегування нерідко здійснюється на основі конституційних положень, хоча досить поширена і фактична передача законо­давчих повноважень уряду.

Необхідність в делегованому законодавстві обумовлена, перш за все, тим, що парламентська процедура прийняття законів дуже громіздка і розтягнута в часі, тоді як багато питань вима­гають оперативного вирішення.

Конституції, які визнають інститут делегованого законодав­ства, по-різному регламентують порядок передання парламентом своїх повноважень.

За загальним правилом, парламент приймає базовий закон, який точно визначає предмет і обсяг законодавчого делегуван­ня, принципи і критерії, яких слід дотримуватися при його здійсненні.

---

Зазвичай акти делегованого законодавства не можуть стосува­тися внесення змін до конституції, виборів парламенту, прези­дента, органів місцевого самоврядування, питань бюджету, прав і свобод людини і громадянина. Такі акти приймаються з кон­кретних питань і на визначений строк. Ці акти не можуть змінювати норм базового закону. Вони не можуть містити норм, що мають зворотну силу. Як правило, парламент встановлює форми додаткового контролю за їх реалізацією.

Наприклад, у Франції, де акти делегованого законодавства мають широке застосування, уряд може звернутися до пар­ламенту з проханням дати йому дозвіл шляхом ухвалення спе­ціальних актів - ордонансів - здійснювати заходи, віднесені до сфери законодавчої влади. На практиці їх підписує Прези­дент, що підтверджує його зв'язок з урядовою діяльністю. Строк дії ордонансів встановлюється законами, які санкціонують їх ухвалення.

Таким чином, в більшості країн уряди займають домінуюче становище в державному механізмі і реалізують найважливіші державні функції.

Тема 10

МУНІЦИПАЛЬНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

1. АНГЛОСАКСОНСЬКА, КОНТИНЕНТАЛЬНА

І ІНШІ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО УПРАВЛІННЯ

І САМОВРЯДУВАННЯ

1. У науковій літературі, присвяченій проблемам муні­ципального права, можна знайти різні підходи до класифікації систем місцевого самоврядування, що існують в теперішній час. В.Є. Чиркін виділяє англосаксонську, романо-германську (континентальну), іберійську і радянську системи. Іноді фран­цузьку і німецьку системи виділяють як самостійні, через відмін­ності, що в них існують. Певними особливостями характери­зуються муніципальні системи країн Азії і Африки. Основним критерієм для визначення того, яка муніципальна система діє в конкретній країні, є співвідношення місцевого самоврядування і державного управління.

Місцеве управління - це управлінська діяльність в місцевій територіальній одиниці, здійснювана центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління

Місцеве самоврядування - це діяльність самого населення місцевої територіальної одиниці - територіального колективу (співтовариства) і його виборних органів з управління його справами.

Для англосаксонської системи, що діє в країнах Британської Співдружності, США та деяких інших, характерна наявність місцевого самоврядування на всіх нижчих за державу рівнях, суб'єкта федерації або державно-автономного регіону. На місцях відсутні повноважні представники уряду, які опікають місцеві виборні органи. Іншою характерною рисою англосаксонської системи місцевого самоврядування є затверджений в XIX ст. у Великобританії принцип, згідно з яким муніципальні органи можуть робити лише те, що їм прямо дозволено законом. Муніципалітети розглядаються як автономні утворення, що здій­снюють повноваження, покладені на них парламентом. Обсяг їх повноважень визначається шляхом докладного перерахування їх прав і обов'язків. Це зумовило роль британського парламенту у формуванні муніципального права. Загальні (публічні) парла­ментські акти закріплюють статус муніципалітету як корпорації, забезпечують автономність місцевих органів і встановлюють правові підстави діяльності урядових відомств зі здійснення контролю за роботою місцевих представницьких органів. Від­носини між центральною владою і муніципалітетами визна­чаються принципом inter vires (діяти в межах повноважень), тобто муніципалітети можуть здійснювати лише дії, які прямо визначені законом. Інакше акти місцевих органів влади вважа­ються прийнятими з перевищенням повноважень (ultra vires) і можуть бути визнані судом такими, що не мають сили.

---

У США вказаний принцип знайшов відображення в "правилі Діллона", згідно з яким "будь-який справедливий, розумний, істотний сумнів в наявності того або іншого повноваження тлумачиться судами проти муніципальних корпорацій і спірні положення заперечуються". В цілому, якщо муніципальні органи діють в межах своїх повноважень, то контроль уряду обмежується узгодженням питань з відповідними міністер­ствами. Проте контроль центру не є відсутній повністю.

Значну роль в правовому регулюванні діяльності місцевих органів влади відіграють місцеві статути, що встановлюють Додаткові повноваження і пільги, а також акти делегованого (субординаційного) законодавства.

У країнах з континентальною муніципальною системою органи місцевого управління розглядаються, перш за все, як політичні інститути, за допомогою яких місцеві громади здійснюють уп­равління своїми справами. Тут домінує принцип, в рамках якого місцеві органи наділені своєрідними залишковими повнова­женнями. Відповідно до цього принципу місцеві органи влади Мають право здійснювати ті дії, які прямо не заборонені законом ¹ не закріплені за будь-якими іншими органами (тобто наділені загальною компетенцією вирішувати питання місцевого значення в рамках закону). У найзагальнішому вигляді вказаний принцип зафіксовано в Європейській хартії місцевого самовря­дування 1985 року. Він набув поширення в таких європейських державах, як Франція і ФРН.

Основні принципи організації самоврядування у Франції, закладені ще в кінці XVIII - на початку XIX століть, істотно відрізнялися від принципів, покладених в основу організації місцевого самоврядування у Великобританії. Для Франції завжди був характерний високий ступінь централізації місцевого уп­равління і самоврядування. Це виявилося в розвитку системи адміністративного контролю центральної влади над місцевими органами, бюрократичній субординації у відносинах центру і місцевих органів управління. У розпорядженні центральної влади знаходився широкий спектр засобів з різними назвами (анулю­вання, схвалення, тимчасове припинення, заміщення, відкли­кання, відставка, розпуск тощо), але що мав єдину мету - жорстке підпорядкування собі діяльності місцевих громад. Іс­нуючий попередній контроль призводив до "роззброєння" тери­торіальних самоврядних громад, роблячи замах на їх самостій­ність. Ключову роль в системі місцевого управління Франції відігравав префект, що був представником урядової влади і що визначав всі напрями місцевої діяльності. Поява цього клю­чового інституту в адміністративному механізмі управління була якоюсь мірою обумовлена встановленням після Революції 1789 р. принципу єдиної і неподільної нації. Регіональна різно­манітність, раніше характерна для системи управління, була скасована: були створені департаменти, на чолі яких поставлені представники центральної влади, наділені широкими повно­важеннями в управлінні підконтрольними їм територіями. Ця високоцентралізована система проіснувала у Франції майже 200 р. Проведена в 1982 р. децентралізація розширила повно­важення територіальних громад, забезпечила їм велику самос­тійність у вирішенні справ, зберігши разом з тим за центральною владою достатньо сильні позиції на місцях. В цілях реалізації нової урядової політики децентралізації влади в 1983 р. були прийняті закони про розподіл компетенції між комунами, де­партаментами, регіонами і державою та про розподіл джерел фінансування. Ці акти потім були доповнені іншими законами, що вирішують питання організаційної побудови регіонів, місце­вого управлінського апарату, проведення місцевих виборів, між­регіональної співпраці і участі громадян в діяльності місцевих органів влади. Для французької моделі місцевого самовряду­вання характерна наявність на місцевому рівні спеціального уповноваженого від уряду, що здійснює контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Крім того, необхідно відзна­чити, що в основу правового регулювання компетенції органів місцевого самоврядування Франції покладено принцип: муні­ципальним органам дозволені всі дії, які прямо не заборонені законом і не належать до компетенції інших органів. Муні­ципальні реформи, проведені останніми роками у Франції і Великобританії, певною мірою знівелювали відмінності 2 основних систем місцевого самоврядування, не усунувши, проте, ці відмінності повністю.

---

Смотрите также файлы

• Эконом. теория.doc

• ГЛАВА 1 ОБЩИЕ ПРОБЛЕМЫ СПЕЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ.doc

• ГЛАВА 2 УМСТВЕННО ОТСТАЛЫЕ ДЕТИ.doc

• ГЛАВА 3 ЗАДЕРЖКА ПСИХИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ.doc

• ГЛАВА 4 ДЕТИ С НАРУШЕНИЯМИ СЛУХА.doc