ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 20.06.2020
Просмотров: 1090
Скачиваний: 2
Разом з англосаксонською і французькою моделями місцевого самоврядування як самостійну муніципальну систему зазвичай виділяють місцеве (комунальне) самоврядування Німеччини.
Значну роль в розвитку муніципального (комунального) права цієї країни на початку XIX ст. відіграли реформи уряду барона фон Штейна. Правовою основою формування місцевого самоврядування стало "Пруське укладання про статути міст", введене фон Штейном в 1808 р. Цей акт допускав розвиток системи громадського самоврядування: .разом з представницьким міським органом утворювався колегіальний виконавчий орган - магістрат. Його очолював бургомістр, який був одночасно і головою представницького органу влади. Вже в реформі барона фон Штейна простежувалася ідея усунення паралелізму урядових органів і органів місцевого самоврядування, що зливаються мов би в одну цілісну організацію. Згідно зі статутом органи місцевого самоврядування зобов'язані були вирішувати місцеві справи не тільки від свого імені, але і за дорученням держави. Надалі магістрати були включені в систему державного управління. На початку XX ст. здійснювався процес одержавлення громад, які потрапили під суворий державний контроль, а держава здійснювала керівництво їх діяльністю. Це було прямим результатом безпосереднього впливу законодавства, з одного боку, на розвиток компетенції державних органів в комунальній сфері, а з іншого боку, на залучення і міських, і сільських громад в процес виконання державних завдань. Перш за все, такі відносини виникли у фінансовій сфері. Самоврядування, згідно з сучасною німецькою доктриною, означає, що державні завдання вирішуються юридичними особами публічного права. Інакше кажучи, держава делегує частину своїх функцій органам місцевого самоврядування. Федерація і землі, таким чином, є не єдиними суб'єктами державного управління громади і райони виконують покладені на них функції або як інститути місцевого самоврядування, або від імені держави за розпорядженням державного органу, в рамках делегованих їм повноважень.
Іберійська система, що існувала раніше в Іспанії, збереглася і в багатьох іспаномовних державах Латинської Америки і Бразилії. У різних державах вона має істотні відмінності.
Об’єднуючою ознакою є те, що населення адміністративно-територіальних одиниць обирає представницький орган (раду) і головну посадову особу (алькальда, префекта, мера, регидора) або колегію посадових осіб. Іноді головна посадова особа обирається радою. Така посадова особа затверджується урядом і є його представником у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Префекти (алькальди і інші) очолюють ради і одночасно є їх виконавчим органом. Вони володіють широкими повноваженнями, у тому числі і правом контролю за діяльністю ради.
Система рад діяла і збереглася в країнах тоталітарного соціалізму, де сама ідея місцевого самоврядування в її традиційному розумінні заперечувалася. Місцеві ради, що обиралися населенням, були органами державної виконавчої влади. Ради обирали виконавчі комітети - органи державного управління в цій адміністративно-територіальній одиниці. Керував роботою ради голова виконкому. Ради не були постійно діючими органами і на сесіях фактично лише затверджували рішення, заздалегідь підготовлені виконавчими комітетами. Члени виконкомів очолювали відділи і управління, що займалися управлінням відповідними сферами місцевого життя. Для радянської системи характерне підпорядкування нижчестоящих органів вищестоящим. Оскільки офіційна ідеологія закріплювала принцип керівної і направляючої ролі політичних партій, на практиці основний зміст діяльності рад визначали партійні органи відповідного рівня.
2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
При характеристиці організації муніципального управління в зарубіжних країнах слід враховувати, що специфіка муніципальних організаційних форм, поєднання і взаємодія місцевого самоврядування і державного управління визначається історичними, географічними, демографічними особливостями тієї або іншої країни, політичним режимом, а також правовою системою.
Найбільш типові приклади організаційно-правових форм місцевого самоврядування дають такі держави як Великобританія! США, Франція і ФРН. Докладніше про них йдеться в темах, присвячених цим країнам.
У ряді європейських країн представниками держави є мери (бургомістри) муніципалітетів. Так, в Бельгії бургомістр призначається королем з числа членів місцевої (комунальної) ради будучи одночасно представником короля і головним магістром комуни. У Голандії бургомістр, що є головою виконавчого органу муніципалітету, призначається королівським указом за рекомендацією королівського комісара у справах такої провінції після консультації з муніципальною радою. Він наділений деякими державними повноваженнями. На нього, зокрема, покладено відповідальність за роботу поліції і пожежних служб.
В цілому, первинним осередком місцевого самоврядування в зарубіжних країнах є, як правило, міські і сільські комуни, які можуть по-різному іменуватися. У Данії, наприклад, вони називаються муніципалітетами. Муніципалітети (комуни) можуть значно відрізнятися один від одного розмірами території, чисельністю населення. У деяких країнах створюються невеликі самоврядні територіальні осередки, що не мають статусу муніципалітетів. Наприклад, в Іспанії, налічується більше 3670 місцевих громад, розмір яких менший розміру комуни. Вони мають назви: хутір, прихід, поділ тощо.
Законодавство зарубіжних країн про місцеве самоврядування не виключає можливості об'єднання комун і створення між-громадських об'єднань. Так, в Іспанії існує така форма об'єднання комун, як синдикати комун. Синдикати комун - це добровільні асоціації комун, направлені на спільне здійснення певних робіт, що належать до компетенції заінтересованих комун. Розміри території муніципалітетів, чисельність їх населення, структура управління - важливі чинники, що впливають на характер і зміст реформ місцевого самоврядування, які здійснювалися в зарубіжних країнах після Другої світової війни і проводяться сьогодні у ряді країн. Однією з тенденцій цих реформ є укрупнення муніципалітетів, зокрема, у Великобританії, ФРН, Скандинавських країнах. Розширення суспільних завдань, що відбулося після Другої світової війни, а також вимоги населення впливати на вирішення цих завдань на місцевому рівні стали підставою для децентралізації великої кількості суспільних завдань, передання їх на вирішення муніципалітетів. Так, в Данії перед реформою місцевого самоврядування в 1970 р. було 1297 сільських і 88 міських муніципалітетів. Впродовж реформи вони були перетворені в 275 великих Муніципалітетів. Метою реформи було створення "життєздатних" Муніципалітетів з територією і податковою базою, які дозволяли органам місцевого самоврядування ефективно вирішувати Місцеві питання.
Муніципальний зарубіжний досвід свідчить, що питання зміни меж муніципалітетів, їх скасування, злиття повинно вирішуватися законодавчим шляхом, з урахуванням думки заінтересованих муніципалітетів та населення.
За всією різноманітності систем місцевого самоврядування в країнах, що розвиваються, для них характерні наступні загальні ознаки:
-
Системи місцевого самоврядування ґрунтуються на принципах виборності місцевих органів, поєднання представницьких місцевих установ з традиційними формами безпосередньої демократії і різними самоврядними організаціями населення.
-
Вагома роль в місцевому управлінні призначених зверху представників центральної влади, тобто так званого "прямого державного управління на місцях".
-
Помітний розвиток функцій, пов'язаних з вирішенням економічних і соціальних завдань, особливо у сфері освіти, охорони здоров'я, комунального господарства, громадських робіт.
3. КОМПЕТЕНЦІЯ І ФІНАНСОВА БАЗА
ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО УПРАВЛІННЯ
І САМОВРЯДУВАННЯ
Повноваження місцевих органів закріплюються спеціальними законами про місцеве управління, а також законами, які регулюють різні галузі державного управління. У загальному вигляді вони можуть закріплюватися і в конституціях. У федеративних державах коло повноважень місцевих органів зазвичай регулюється суб'єктами федерації. У країнах англосаксонської системи права, зокрема, у Великобританії важливим джерелом повноважень місцевих органів є судові прецеденти, що значною мірою регулюють і конкретизують компетенцію місцевих органів, яка встановлюється актами парламенту.
Порядок надання повноважень місцевим органам неоднаковий в різних країнах. У США, Великобританії і в багатьох інших країнах з англосаксонською моделлю місцевого управління затвердився принцип "позитивного" регулювання діяльності місцевих органів. Обсяг компетенції останніх встановлюється шляхом докладного перерахування їх прав і обов'язків. Місцеві органи, таким чином, мають право здійснювати лише ті дії, які безпосередньо визначені законом. Інакше ці дії можуть бути визнані здійсненими з перевищенням повноважень, тобто протизаконними. Аналогічним чином у Великобританії місцеві органи наділені лише тими повноваженнями, які надані їм парламентськими статутами, що відображає суто британський підхід до місцевого управління як інструменту національної політики. Як наголошується в англійській науковій літературі» місцеві органи є публічними корпораціями і, як такі, завдячують своїм існуванням винятково законодавству. Тому будь-яка дія місцевого органу має бути виправдана посиланням на відповідний акт парламенту.
У країнах континентального права переважає принцип "негативного" регулювання, відповідно до якого місцеві органи мають право здійснювати дії, які прямо не заборонені законом. Обсяг і зміст повноважень місцевих органів, відповідно до вказаного принципу, обумовлені залишковим вільним простором, який згідно із законом не наданий іншим державним органам.
Законодавство багатьох сучасних держав поділяє повноваження місцевих представницьких органів на обов'язкові і факультативні (добровільні). До обов'язкових повноважень належать питання, яким надано загальнодержавне значення: водопостачання, громадська безпека, охорона здоров'я, освітлення і прибирання вулиць, транспорт тощо. Факультативні повноваження реалізуються місцевими органами влади на власний розсуд, залежно від їх фінансових можливостей. До них, як правило, належать різні соціальні питання, а також питання, пов'язані з культурними програмами та заходами.
У законодавстві таких країн як Великобританія, США, ФРН, Японія, передбачено право делегування повноважень муніципалітетам вищестоящими органами влади.
Основними методами муніципальної діяльності є регулювання, контроль і безпосереднє управління муніципальним майном, підприємствами і установами. Регулювання і контроль в основному здійснюється шляхом видачі ліцензій на різні види діяльності (торгівля, обслуговування населення, зайняття промислами тощо), і так само за допомогою встановлення правил торгівлі, регулювання питань пов'язаних з плануванням забудови населених пунктів, впорядкуванням міст, контролю за Дотриманням природоохоронного законодавства. У сфері право-охорони до відання органів місцевого самоврядування належать такі повноваження: встановлення правил поведінки в громадських місцях, протипожежний і санітарний нагляд. У США, Канаді, Франції і ряді інших країн муніципалітети мають власну поліцію. Як правило, муніципалітети великих територіальних одиниць мають значний обсяг повноважень. Муніципалітети Можуть видавати власні нормативні акти з питань, що неврегульовані вищестоящими органами влади, які потім здебільшого затверджуються центральними органами влади або їх Представниками на місцях.
Муніципальні органи здійснюють управління підприємствами, які їм належать, головним чином у сфері комунального господарства і побутового обслуговування населення. їм також може належати певна частина житлового фонду, благодійні установи, навчальні заклади, бібліотеки, парки. У деяких країнах під віданням муніципалітетів перебувають промислові підприємства, виплата допомоги по безробіттю і пенсій. Муніципальне господарство добре розвинуте у Великобританії, Австрії, Скандинавських країнах.
Основним джерелом доходів місцевих органів є податки і різні збори з населення. Найбільше значення серед податкових надходжень має майновий податок і, насамперед, податок на нерухомість (домоволодіння, господарські споруди, земельні ділянки). Якщо в одних країнах (Великобританія) він домінує в місцевій податковій системі, то в інших (США) поєднується з різними видами прибуткових і непрямих податків, до яких, зокрема, належать податок на покупки, прибутковий податок з населення, податок на тютюнові вироби тощо. У Німеччині до найбільш значущих податків, що формують бюджет, належать промисловий і поземельний податки, від яких разом надходить понад 90% загальної суми податкових надходжень громади. За законом 1970 р. у ФРН муніципалітети передають федеральному уряду понад 40% надходжень від місцевих податків, отримуючи натомість 14% надходжень від федерального податку. Важливе значення для муніципальних фінансів можуть мати і компенсації за послуги, що надаються місцевими органами. До них, зокрема, належать різні види ринкових зборів та мита, платежі за впорядкування вулиць, видачу паспортів і водійських документів, каналізацію, парковку тощо. Значну частину неподаткових доходів зазвичай складають штрафи, що стягуються місцевою владою за порушення правил торгівлі, забруднення навколишнього середовища тощо. Надходження безпосередньо від господарської діяльності, як правило, утворюють лише невелику частку доходів місцевих бюджетів. Неприбутковість муніципальних господарських служб обумовлена, головним чином специфічною природою муніципальних органів, покликаних на відміну від приватних корпорацій не досягати прибутку, а задовольняти потреби місцевого населення.
Доходів місцевих органів зазвичай недостатньо для покриття муніципальних витрат. Тому набула значного поширення практика надання місцевим органам центральних субсидій. У різних країнах вони складають від 15 до 50-60% доходів місцевих бюджетів. Зазвичай розрізняють 2 основні види субсидій: загального і спеціального призначення. Перші називаються дотаціями і призначені в основному для покриття дефіцитів місцевих бюджетів і інших витрат загального характеру, які визначаються самими місцевими органами. Другі називаються субвенціями, носять цільовий характер і спрямовані на покриття витрат, схвалених центральним урядом. У місцевих бюджетах одних країн (Великобританія, Бельгія, Голландія) переважають дотації, в інших (ФРН, Італія, Японія) - субвенції. Надання субсидій породжує залежність муніципальних органів від центрального уряду, причому іноді не тільки фінансову, але і політичну.
МОДУЛЬ 2. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Тема 11
ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
1. КОНСТИТУЦІЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ
Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії (Великобританія) не має єдиного акту, що діє як конституція. За формою британська Конституція складається з 2 частин - писаної і неписаної. Ці частини складаються, у свою чергу, з різних, дуже різноманітних джерел точна кількість яких невідома, оскільки немає чітких критеріїв, за якими те або інше джерело слід відносити до складових частин Конституції. Ці джерела поділяються на 4 основних групи: статути, судові прецеденти, конституційні звичаї, доктринальні джерела.
Статут - акт (закон), що приймається обома палатами парламенту згідно з встановленою для цього процедурою і підписаний монархом.
Статутне право бере початок від Великої хартії вольностей (1215 р.), хоча вона була прийнята за іншою процедурою. Нині значення має не формальний зміст цього документа, а його розширювальне тлумачення юристами. До статутного права належать і інші акти парламенту з питань конституційного права. На сьогодні їх налічується близько 40. Найважливіші з них: Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., Закони про парламент 1911 р. і 1949 р., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне представництво 1989 р., Акт про права людини 1998 р. (набув чинності з 2000 р.), Акт про Шотландський парламент 1998 р. тощо.
Конституційні звичаї - склалися в практичній діяльності найвищих несудових органів держави. Вони мають більш істотне бачення, ніж судові прецеденти. Наприклад такі як: незастосування монархом права вето, порядок формування уряду, роль кабінету міністрів, статус міністрів тощо.
Судові прецеденти - це рішення з конституційних питань так званих високих судів (Апеляційного, Високого тощо). Вони є обов'язковими при розгляді в подальшому аналогічних справ. Хоча судові рішення об'єктивно існують в писаній формі, проте доктрина відносить їх до неписаної частини права.