ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.06.2020
Просмотров: 495
Скачиваний: 4
Громадяни та юридичні особи України при зверненні до судів зазначених держав були зобов'язані виконувати правила саиііоп іишсаіит зоіиі, спрямовані проти іноземців, які на практиці створювали істотні перешкоди для доступу до судового захисту. Це зумовило необхідність включення до договорів, укладених Україною, спеціального правила про взаємне, вільне і безперешкодне звернення до суду за захистом, а також про взаємне звільнення від внесення застави для забезпечення процесуальних витрат. Так, ст. 43 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах передбачає, що від громадян однієї з договірних сторін, які проживають або перебувають на території будь-якої з цих сторін і звертаються до судів іншої договірної сторони, не можна вимагати внесення застави для забезпечення процесуальних витрат лише з того приводу, що вони є іноземцями, або тому, що не мають місця проживання або перебування на території тієї договірної сторони, до органів якої звертаються. Однак Україна і Польща не обмежилися взаємним звільненням від внесення застави, а встановили взаємність й звільнення від сплати видатків у справі. Статтею 44 Договору визначено, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони звільняються від сплати авансів та інших витрат у справі, а також користуються безкоштовним процесуальним захистом на тих самих умовах і у тому самому обсязі, що і громадяни цієї договірної сторони. Такі звільнення стосуються всіх процесуальних дій, включаючи виконання судових рішень. Звільнення від сплати судових витрат, яке надається у певній справі однієї договірної сторони, поширюється також на витрати, пов'язані з виконанням процесуальних дій у тій самій справі на території іншої договірної сторони.
Аналогічне правило закріплено у ст. 43 Договору між Ук-, раїною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.
Договором між Україною та Республікою Грузія визначено, що у передбачених законодавством договірних сторін випадках громадянам однієї договірної сторони у судах другої договірної сторони надається безплатна юридична допомога та забезпечується безплатне судочинство за тих самих умов і з тими самими перевагами, що і громадянам цієї договірної сторони (статті 14, 16).
Відповідно до Договору між Україною і Китайською Народною Республікою громадянин однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони сплачує судові витрати і звільняється від судових витрат на рівних умовах і у тому самому обсязі, що і громадяни даної договірної сторони. Це положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території однієї з договірних сторін згідно з її законодавством (статті 15, 16).
Договором між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах встановлюється, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони підлягають звільненню від сплати судових витрат на тих самих підставах і в тому самому обсязі, що і громадяни цієї держави (ст. 19). Аналогічне правило закріплено у ст. 19 Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.
У Конвенції держав – учасників СНД передбачена норма, за якою громадяни кожної з договірних сторін і особи, які проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судового і нотаріального мита та витрат, а також користуються безплатною юридичною допомогою на тих самих умовах, що і свої громадяни. Це правило поширюється на всі процесуальні дії, у тому числі і щодо виконання судових рішень (ст. 2).
Питання про судову заставу вирішено у Гаазькій конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., якою встановлено, що від громадян однієї з договірних сторін, які мають місце проживання в одній з цих держав і є в судах другої з цих держав позивачами чи третіми особами, не можна вимагати застави чи забезпечення у будь-якій формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця проживання в даній державі. Це правило застосовується щодо будь-яких платежів, які могли б бути витребувані від позивачів або третіх осіб для забезпечення судових витрат (ст. 17). А відповідно до ст. 14 Гаазької конвенції про міжнародний доступ до правосуддя звільняються від застави всі фізичні та юридичні особи, які мають місце проживання в одній із договірних держав і виступають у судах другої договірної сторони.
Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає у здатності бути стороною у процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієздатність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, у Великій Британії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) – за законом доміцилія особи (у комерційних справах – за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. У США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їхнього місця проживання, а юридичних осіб – за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються із застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи, або за законом її доміцилія, або за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається у Румунії, Болгарії, Угорщині та інших державах.
В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами нашої держави, а дієздатність – за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами (статті 28, 29 ЦПК України). Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України (ч. 1 ст. 74 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Подібно вирішуються питання про визначення процесуальної правоздатності та дієздатності у міжнародних договорах України. Так, згідно зі ст. 26 Конвенції держав – членів СНД дієздатність фізичної особи визначається законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа, а дієздатність особи без громадянства – за правом держави, у якій вона має постійне місце проживання. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована. Однак визнання обмежено дієздатним або недієздатним громадянина іншої держави (іноземця) можливе за законами держави, на території якої цей громадянин має місце проживання, за умов, передбачених ст. 27. Аналогічно вирішені питання про визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті (ст. 28).
Відповідно до Договору між Україною та Республікою Грузія дієздатність та правоздатність фізичної особи визначаються законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством договірної сторони, на території якої вона заснована (ст. 22). Подібним чином вирішується питання про правоздатність і дієздатність: ст. 22 Договору між Україною і Литовською Республікою, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Польща, ст. 22 Договору між Україною і Естонською Республікою.
Однак питання про право- і дієздатність громадян та юридичних осіб вирішено Конвенцією держав – членів СНД, двосторонніми міжнародними договорами України щодо правових відносин з цивільних і сімейних прав (розділ II Конвенції), тобто поширюється лише на цивільну і сімейну правоздатність. Питання про цивільну процесуальну право- і дієздатність вирішено ст. 1 зазначеної Конвенції і двосторонніми міжнародними договорами України, за якими на іноземних громадян, іноземні підприємства та організації, на осіб без громадянства поширено національний режим звернення до суду, який визначається законом суду (ч. 1 ст. 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. № 2709-ІУ). Однак, якщо при вирішенні питань цивільної процесуальної право- і дієздатності виникають питання цивільної праводієздатності, то вони вирішуються за загальними принципами колізійного права: питання, чи є дана особа юридичною, – за законами країни, на території якої вона заснована, питання про те, чи може така юридична особа мати цивільні процесуальні права і здійснювати їх – за законом суду.
Представництво іноземців консулами. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає їм право вести цивільні справи у суді особисто або через своїх представників (ст. 38 ЦПК України), незалежно від місця їх проживання та перебування. їх представниками у суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, які досягли вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва у суді (ч. 1 ст. 40 ЦПК України).
Процесуальними представниками як іноземців у судах України, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держави у країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями, укладеними колишнім СРСР з Францією, ФРН, Австрією, Фінляндією, СІЛА, Великою Британією, Японією, Швецією, Італією, Монголією, Кубою та іншими країнами, які мають юридичну силу для України відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України», згідно з яким наша держава визнала себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції та інтересам республіки. Україна уклала консульські конвенції з Угорщиною, Китаєм, Польщею, Румунією, Росією, Казахстаном, В'єтнамом, Молдовою, Литвою. Відповідно до норм консульських конвенцій консул здійснює представництво від імені громадян своєї країни у судових та інших органах держави свого перебування, якщо вони відсутні або з інших поважних причин самі не в змозі захищати свої права та інтереси. Так, Віденська конвенція про консульські зносини покладає на консула захист у державі його перебування інтересів держави, яку він представляє, і її громадян у межах, які допускаються міжнародним правом (ст. 5).
Конвенція держав – учасників СНД встановила, що у справах про спадкування, у тому числі й у спорах про спадкування, дипломатичні представництва або консульські установи кожної з договірних сторін можуть представляти (за винятком права на відмову від спадкоємства) без спеціального доручення в установах інших договірних сторін громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника (ст. 52).
Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, договорами) процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави характеризується такими ознаками: 1) здійснюється е іноземній державі місця свого перебування; 2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом; 3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через призначеного нею представника; 4) здійснюється без спеціального доручення. Останнє положення не узгоджується зі ст. 42 ЦПК України, відповідно до якої повноваження процесуального представника мають бути підтверджені зазначеними у ній документами. Однак ця норма до процесуального представництва, здійснюваного консулами, не застосовується через дію правила ч. 2 ст. 2 ЦПК України, згідно з яким, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містить її законодавство про цивільне судочинство, застосовуються правила відповідного міжнародного договору. 564
Виходячи з того, що представництво консула у цивільному процесі здійснюється без спеціального доручення, а на підставі норм міжнародних угод, у літературі з міжнародного цивільного процесу набула поширення думка про те, що консулу не потрібні спеціальні повноваження на виконання процесуальних дій, для яких необхідна відсутність застереження в дорученні, зокрема щодо зміни підстави і предмета позову, передбачених ч. 2 ст. 44 ЦПК України)1. Інші автори вважають, що міжнародні договори не скасовують норми внутрішнього законодавства про межі повноважень представників, якщо ними є консули, і що суть договірних норм про представництво консулами громадян своєї держави без спеціального доручення виявляється у наданні їм можливості вжиття своєчасних заходів для захисту прав та інтересів громадян2. Справді, міжнародними конвенціями і договорами не визначений обсяг повноважень консула як процесуального представника, а лише передбачене загальне правило, згідно з яким консул здійснює представництво громадян своєї держави за місцем свого перебування. Отже, обсяг повноважень консула як цивільного процесуального представника визначається внутрішнім законодавством України. Але, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 2).
Цивільні процесуальні функції консула як представника у цивільному процесі України відповідно до «Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні», затвердженого Указом Президента України, можуть виконувати призначений іноземною державою і визнаний урядом нашої держави в особі Міністерства закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент (п. 19 ч. 3). Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків, у тому числі у цивільному процесі, після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури (п. 20. ч. 1).
Судовий імунітет застосовується до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ.
Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що до іноземної держави не може бути пред'явлений позов, вона не може бути відповідачем, до неї не може бути застосоване забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої рівний не має влади або юрисдикції над рівними (раг іп рагет поп каЬеі ітрогіит зиі іигізйіс-ііопет). У теорії і практиці міжнародного цивільного процесу деяких держав застосовується правило обмеженого або функціонального імунітету, за яким останній визнається лише щодо публічних, а не приватних актів. Україна підтримує правило абсолютного імунітету, закріпленого у нормах її цивільного процесуального законодавства. Так, згідно з ч. 1 ст. 413 ЦПК України пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться на території України, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України або законом України.