ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.06.2020
Просмотров: 501
Скачиваний: 4
Гаазька конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р., учасницями якої є Велика Британія, Барбадос, Данія, Ізраїль, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сінгапур, США, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція та інші, поліпшила існуючу систему пересилання і виконання судових доручень щодо здійснення окремих процесуальних дій, розширила способи одержання показань свідків. Вона містить правила, наближені до англо-американської правової системи.
Суди держави – учасниці цієї Конвенції можуть відповідно до свого внутрішнього законодавства звертатися до компетентних органів іншої держави-учасниці з дорученням про допит свідків або вчинення інших процесуальних дій для використання у судовому процесі, що провадиться або має бути в майбутньому. Ця Конвенція також передбачає призначення кожною державою-учасницею відповідно до свого внутрішнього законодавства центрального органу по прийняттю доручень від судів інших держав і можливість використання для цього інших способів. Визначаються форма і зміст доручень про правову допомогу, правила їх виконання. Суд, який звернувся з дорученням, за наявності клопотання інформується про час і місце виконання процесуальних дій, щоб сторони та їх представники у разі необхідності могли бути присутніми при цьому. А кожна держава може заявити, що при виконанні передбачених дорученням процесуальних дій можуть бути присутніми працівники запитуваної установи іншої договірної держави. Однак треба зазначити, що це правило Конвенції не перешкоджає США призначати своїх уповноважених (комісіонерів) для допиту свідків на території іншої держави-учасниці.
Процесуальні дії щодо виконання доручення здійснюються у формі, передбаченій правом запитуваної держави, зокрема до свідка, який не з'явився до суду для допиту, можуть бути застосовані заходи відповідальності, передбачені законодавством цієї держави. Відмова у виконанні можлива тоді, коли у державі, де має бути виконане доручення, його виконання не належить до компетенції суду, або якщо ця держава вважає, що виконання доручення заподіяло б шкоду її суверенітету чи безпеці. Конвенція передбачає надання правової допомоги через дипломатичні представництва або консульські установи, а також через спеціально призначених уповноважених держави і сприяння їм установами держави місця вчинення процесуальних дій. Консули та уповноважені можуть здійснювати усі процесуальні дії, якщо вони не суперечать праву держави місця виконання таких дій або дозволу, одержаному від компетентного органу. Вони можуть з додержанням цих умов приводити до присяги або застосовувати інші підтвердження. Процесуальні дії можуть здійснюватися в одній з форм, передбачених правом держави суду, в якому ведеться основний процес, якщо право держави місця виконання дій не забороняє цього.
Конвенція допускає можливість домовленості між окремими державами-учасницями про незастосування її окремих положень.
Істотні новели для покращення становища громадян у цивільному процесі іноземних держав внесла Гаазька конвенція про міжнародний доступ до правосуддя від 25 жовтня 1980 р. (учасниці – Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН).
Згідно з нею громадяни договірних держав і особи, які мають місце проживання на території іншої договірної держави, користуються в усіх договірних державах правовою допомогою (правовим захистом) в суді у цивільних і торговельних справах на тих самих умовах, що й громадяни даної держави. Це правило поширюється також на осіб, які раніше проживали на території країни-учасниці, якщо підстави позову пов'язані з їх попереднім місцем проживання у державі суду.
Конвенція поширила надання правової допомоги щодо адміністративних, податкових справ і справ про соціальне забезпечення у тих випадках, коли у державі виконання доручення правова допомога у таких справах надається. У ній передбачені правила про звільнення від застави для забезпечення судових витрат; про взаємне виконання рішень; про стягнення судових витрат з осіб, звільнених від сплати застави; наводиться перелік документів, які мають додаватися до клопотання про виконання, а також умови, необхідні для ухвалення рішення про допущення виконання. Клопотання про надання правової допомоги передаються безпосередньо через центральні органи, які призначаються компетентними органами держав-учасниць. При цьому не виключається можливість використання дипломатичного шляху. Конвенцією встановлено правило про недоторканність свідків і експертів, які є громадянами держав-учасниць або мають у них місце проживання, якщо вони викликані судом іншої держави-учасниці. їх не можна притягнути до відповідальності, затримати або застосувати до них інші обмеження свободи за дії, вчинені до прибуття на територію цієї держави, або у зв'язку з вироком, винесеним до їх прибуття.
6. Визнання і виконання рішень іноземних судів
Правове регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні здійснено Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», положення якого були трансформовані у ЦПК України у розділ VIII «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні», який має дві глави: «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню» (глава І, статті 390-398 ЦПК України); «Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню» (глава II, статті 399-401 ЦПК України).
Визнання – це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.
Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими самими правовими наслідками, які виникають у результаті набрання законної сили рішенням, ухваленим судами України.
Відповідно до ст. 390 ЦПК України рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами або за принципом взаємності за домовленістю ай Нос з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Пред'явлення до примусового виконання в Україні рішення іноземного суду можливе протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, а рішення про стягнення періодичних платежів – протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки. Таким міжнародним договором є Мінська конвенція держав – учасниць СНД, укладена 22 січня 1993 р., якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасниками, і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх міжнародних договорах з участю України. На розвиток Мінської конвенції була прийнята Кишинівська конвенція. Україна підписала Кишинівську конвенцію 7 жовтня 2002 р. про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД, яка після ратифікації і набрання чинності припиняє дію Мінської конвенції від 22 січня 1993 р. (ст. 120). При її застосуванні на практиці виникло питання про можливість визнання і виконання на території України рішень загальних судів держав, з якими ці питання не врегульовано міжнародними договорами за участю України, зокрема СІЛА, Ізраїлю, Франції, Іспанії тощо.
Статтею 390 ЦПК України встановлено, що умови визнання та примусового виконання в Україні рішень іноземних судів визначаються міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тому, коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов'язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України розглядаються за принципом взаємності з домовленістю ай Нос іноземними державами.
Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а за наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні – при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами1.
Кожна з договірних сторін на умовах, передбачених Конвенцією держав – учасників СНД, визнає і виконує такі рішення, ухвалені на території інших договірних сторін: 1) рішення судів у цивільних і сімейних справах, у тому числі й мирові угоди у таких справах майнового характеру, затверджені судом; 2) рішення судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної злочином; 3) рішення судів про накладення арешту на майно, включаючи грошові кошти на банківських рахунках, з метою забезпечення позову (ч. 1 ст. 54).
Ухвалені судами однієї договірної сторони рішення, які не потребують примусового виконання, з цивільних немайнових прав, що набрали законної сили, а у справах щодо батьківських прав рішення, що не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню, визнаються на території інших договірних сторін без вчинення дій по визнанню, якщо суд запитуваної договірної сторони не ухвалив раніше у даній справі правомірного рішення або якщо справа згідно з Конвенцією, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане, не належить до виключної компетенції суду цієї договірної сторони.
Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща компетентним щодо обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною є суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною. Однак рішення суду договірної сторони про обмеження у дієздатності чи визнання недієздатним громадянина другої договірної сторони підлягає визнанню на території держави громадянства такої особи, якщо про це суд, який прийняв рішення, до його прийняття повідомив суд другої договірної сторони і останній заявив, що надає право виконати подальші дії суду за місцем проживання цієї особи, або не висловився протягом трьох місяців (ст. 22). Оголошення особи померлою і встановлення факту смерті належить до компетенції суду тієї договірної сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли за останніми відомостями була живою. Тому рішення суду однієї договірної сторони про оголошення громадянина іншої договірної сторони померлим і встановлення факту його смерті має правові наслідки виключно на території тієї договірної сторони, суд якої ухвалив рішення (ст. 23).
Аналогічно встановлена компетенція судів за Договором між Україною і Молдовою щодо справ про обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення її померлою, встановлення факту смерті (статті 22, 23). Подібним чином зазначені правила сформульовані у статтях 27, 28 Конвенції держав – учасників СНД.
Згідно зі ст. 56 цієї Конвенції клопотання про дозвіл на виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане" і виконане. Воно може бути подано до суду, що ухвалив рішення у справі у першій інстанції. Вказаний суд надсилає клопотання суду, компетентному ухвалити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Республікою Молдова, Республікою Польща. За договорами України з Республікою Грузія, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що ухвалив його у першій інстанції, який у свою чергу надсилає його до суду, компетентного ухвалити рішення за клопотанням.
По-іншому це питання вирішено договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною і Монголією. Клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його ухвалив, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи (Міністерства юстиції, Верховний Суд). Якщо місцем проживання або місцем перебування заявника є територія договірної сторони, де рішення підлягає виконанню-, клопотання може бути подане безпосередньо до суду останньої (ст. 18 Договору з КНР).
Отже, у питаннях щодо порядку подання клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди мають керуватися нормами міжнародних договорів. Якщо таким договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні установи, то таким є Міністерство юстиції, Верховний Суд України (ст. 2 Договору України з КНР).
Клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання судового рішення має бути складене за формою і змістом, встановленими запитуваною договірною стороною. Відповідно до ст. 394 ЦПК України воно подається у письмовій формі і має містити: ім'я (найменування) стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження; ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні, мотиви подання клопотання. До клопотання додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 18 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою до клопотання про визнання і виконання судового рішення додаються: 1) копія судового рішення, засвідчена судом; якщо у копії немає чіткої вказівки на те, що рішення набуло законної сили і може бути виконане, необхідно додати один екземпляр довідки суду про це; 2) довідка суду про виконання рішення на території запитуючої сторони; 3) документ, який засвідчує, що стороні, яка не брала участі в процесі, було у встановленому законом порядку вручено повідомлення про виклик до суду, а у випадку її недієздатності – що у неї був незалежний представник; засвідчений переклад клопотання та відповідних документів.
Якщо міжнародним договором не визначено перелік таких документів чи немає такого договору, застосовується ч. З ст., 394 ЦПК України, якою встановлений необхідний перелік: 1) належно засвідчена копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання; 2) документ, який засвідчує, що рішення іноземного суду набрало законної сили; 3) документ, який засвідчує, що сторона, щодо якої ухвалено рішення іноземного суду і яка не брала участі у судовому процесі, належно була повідомлена про час і місце розгляду справи; 4) документ, що визначає, у якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше); 5) документ, що посвідчує повноваження представника, стягувача, якщо клопотання подається ним; 6) належно засвідчений переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.