ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.06.2020
Просмотров: 507
Скачиваний: 4
Відповідно до ст. 51 Торговельного кодексу Іспанії торговельні договори мають юридичну силу, породжують обов'язки і право на судовий захист, незалежно від їх виду, форми укладення, ціни, мови, якою вони складені (оформлені, написані), якщо їх наявність може бути доказана за допомогою будь-якого з передбачених цивільним правом способів. Показань свідків недостатньо для підтвердження наявності договору, ціна якого перевищує 1500 песет. У такому разі необхідна наявність іншого з передбачених правом доказів. Однак зазначені правила не діють щодо договорів, які, щоб вважатися дійсними, мають бути укладені за певною формою, у певному порядку і бути нотаріально засвідченими (п. 1 ст. 52).
Торговельний кодекс Португалії передбачає колізійну норму, за якою торговельні угоди регулюються: щодо змісту і дії обов'язків – законом місця їх укладення, якщо інше не передбачено договором; щодо способу виконання – законом місця укладення угоди, за винятком випадків, коли закон чітко передбачає інше (ст. 4). Правила даного кодексу застосовуються до торговельних відносин з іноземцями, крім випадків, коли інше передбачено законом або міжнародною угодою (ст. 6).
Цивільний кодекс Франції закріплює недопустимість показань свідків на підтвердження існування зобов'язання і здійснення платежу на суму понад 500 франків (ст. 1341) за винятком випадків, коли існує начало письмового доказу, яким є будь-який письмовий акт, що виходить від особи, якій пред'явлена вимога, або від особи, яка є її представником, а також акт, що підтверджує вірогідність факту, на який робиться посилання. Суддя може розглядати як рівноцінні началу письмового доказу заяви, зроблені однією зі сторін за умови її особистої явки, відмову сторони відповідати на запитання або її неявку за викликом суду (ст. 1347). Виняток становлять обставини, коли зобов'язання виникло начебто з договору, з делікту або ніби з делікту чи якщо одна зі сторін або не має матеріальної чи моральної можливості набути письмового доказу юридичної дії, або втратила документ, який був його письмовим підтвердженням, внаслідок випадку чи дії непереборної сили (ст. 1348).
Особливості доказового права Великої Британії та США щодо допустимості засобів доказування полягають у тому, що воно не визнає показань свідків і письмових доказів, які ґрунтуються на слухах чи одержані від інших осіб.
Врахування показань свідків недопустимо для оспорювання змісту укладених у письмовій формі договорів. Однак як виняток ці показання допускаються для підтвердження незаконності письмового договору, обману, який мав місце при його укладенні, допущених при цьому фактичних і юридичних помилок та інших обставин, які є підставою для визнання договору недійсним. Показання свідків допускається також для підтвердження наявності окремих умов угоди сторін з питань, відсутніх у письмовому договорі, які йому не суперечать і свідчать, що договір не має вичерпного характеру. Можна доводити також наявність усної угоди, що була попередньо істотною умовою укладення договору, та наступної усної угоди, яка скасовувала або змінювала укладений договір.
5. Виконання доручень іноземних судів
Під час здійснення провадження у цивільних справах може виникнути необхідність виконання процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема необхідність допитати свідка, опитати сторону, вручити повістки особам, які проживають за кордоном. Оскільки суд може діяти лише в межах території своєї держави, виконання таких й інших процесуальних дій можливе лише піляхом його звернення за сприянням до судових органів іншої держави. Таке звернення з проханням про надання правової допомоги називається судовим дорученням. Отже, судове доручення – це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.
Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, у яких вона бере участь.
Суди України виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій на основі законодавства України (ст. 415 ЦПК України) з додержанням встановленого ЦПК процесуального порядку вручення повісток (статті 74-76), розшуку відповідача (ст. 78), допиту свідків (статті 180-182), огляду на місці (стаття 188), проведення експертизи (статті 147, 171). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами.
Обсяг правової допомоги, яка може надаватися судами України іноземним судам у проведенні окремих процесуальних дій, ст. 415 ЦПК України визначає у загальному вигляді. Більш широкий перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів, міститься у Конвенції держав – учасників СНД. Згідно зі ст. б Конвенції договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема шляхом складання і пересилання документів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшуку і передавання осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів та ін.
Цей перелік покладено в основу визначення обсягу процесуальних дій, у виконанні яких надається допомога, у двосторонніх міжнародних договорах України (з незначними корективами у бік їх розширення та уточнення). Так, у ст. 4 Договору між Україною і Республікою Польща встановлено, що сторони надають взаємну правову допомогу щодо підготовки, пересилання та вручення документів, допиту підозрюваних і підсудних, а також виконання інших процесуальних дій. Договором між Україною і Республікою Молдова передбачається вилучення та накладення арешту на майно, пересилання та видача предметів і документів, виконання доручень про вручення документів, а також складання та надсилання актів і документів (ст. 4). В обсяг правової допомоги за Договором між Україною і Литовською Республікою включено також надання відомостей про судимість обвинувачених (ст. 3). Згідно з Договором між Україною і КНР договірні сторони мають вручати на прохання судові та позасудові документи, допитувати учасників справи, свідків та експертів, провадити експертизу та огляд на місці, а також виконувати інші процесуальні дії по збиранню доказів (ст. 14).
Суди України можуть виконувати доручення судів іноземних держав й щодо вчинення інших процесуальних дій, прямо не передбачених нормами міжнародних договорів України. Так, виходячи з положень ст. 415 ЦПК України та ст. 6 Конвенції держав – учасників СНД, суди України можуть виконувати доручення іноземних судів, пов'язані з вчиненням таких цивільних процесуальних дій, які передбачені ЦПК України та іншим цивільним процесуальним законодавством нашої держави. Однак суди України не можуть надавати правову допомогу у виконанні доручень іноземних судів, якщо таке виконання суперечить суверенітету України або загрожує безпеці, та тоді, коли виконання доручень не належить до юрисдикції суду (ч. 1 ст. 415 ЦПК України, ст. 21 Конвенції).
За Договором між Україною і КНР відмова у наданні правової допомоги можлива, якщо запитувана договірна сторона вважає, що це завдасть шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку чи суперечитиме основним принципам її законодавства (ст. 11). Аналогічно вирішено це питання й в інших міжнародних договорах України.
З питань надання правової допомоги суди різних країн зносяться між собою за посередництвом центральних органів, наприклад, Міністерство юстиції України з Міністерством юстиції Республіки Молдова (ст. З Договору між Україною і Республікою Молдова). Для цього подається клопотання (доручення), зміст і форма якого визначені Конвенцією держав – учасників СНД і відповідно до неї двосторонніми договорами України. Таке клопотання складається у письмовій формі і повинно містити: 1) найменування запитуючої установи; 2) найменування запитуваної установи; 3) назву справи, з якої запитується правова допомога; 4) імена та прізвища сторін, підозрюваних, обвинувачених, підсудних або засуджених, потерпілих, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття, а в кримінальних справах, – у міру можливості місце і дату народження, імена батьків, а щодо юридичних осіб – назву і місцезнаходження; 5) імена, прізвища та адреси представників осіб, вказаних у п. 4; 6) зміст клопотання і необхідну для його виконання інформацію, зокрема імена, прізвища, адреси свідків, якщо вони відомі.
У дорученні про вручення документа також мають бути зазначені точна адреса одержувача та назва документа. Клопотання про надання правової допомоги засвідчується підписом компетентної посадової особи і скріплюється печаткою запитуючої сторони (ст. 7 Конвенції держав – учасників СНД, ст. 6 договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Польща).
Клопотання складаються державною мовою запитуючої сторони. До них додаються переклади на державну мову запитуваної сторони або на російську (ст. 17 Конвенції). Переклад на російську мову передбачений Договором між Україною і КНР.
Сторони можуть застосовувати двомовні бланки клопотань про надання правової допомоги (ст. 6 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Польща).
Суд, до якого надійшло клопотання про надання правової допомоги, при його виконанні застосовує законодавство своєї держави. Якщо суд некомпетентний виконати клопотання, він пересилає його компетентній установі, повідомивши про це суд, від якого надійшло клопотання. На прохання суду, який подав клопотання, суд, який його виконує, повідомляє його і заінтересовані сторони про місце і час виконання клопотання, щоб вони отримали можливість бути присутніми при його виконанні відповідно до законодавства держави суду місця виконання. Про результати виконання доручення повідомляється в письмовій формі суд, від якого надійшло клопотання. Йому надсилаються документи, що підтверджують виконання. У разі неможливості виконання доручення повертається запитуючій стороні з повідомленням причин його невиконання (ст. 8 Конвенції держав – учасників СНД, ст. 7 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 8 Договору між Україною і Республікою Грузія).
Якщо у справі, яка знаходиться у провадженні суду однієї договірної сторони, виникає необхідність в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої договірної сторони, треба звернутися до компетентної установи цієї договірної сторони з клопотанням про вручення виклику, в якому не можуть бути зазначені заходи примусу на випадок їх неявки. У виклику наводиться інформація про види та розмір коштів, на які мають право свідок або експерт (компенсація витрат на переїзд, проживання і не отриману заробітну плату, винагорода за проведення експертизи тощо).
Запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, які вручаються, складені державною мовою запитуваної сторони або якщо додано засвідчені переклади на мову запитуваної сторони. В інших випадках вручення документів адресатові здійснюється за його добровільною згодою. У клопотанні про вручення зазначаються точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню, запитувана установа (суд) згідно зі своїм законодавством вживає заходів для установлення точної адреси. Вручення документів оформлюється відповідно до правил, що діють у державі вручення документів. У підтвердженні зазначається час, місце, спосіб вручення і особа, якій вручено документ. Якщо лист оформлено у двох примірниках, підтвердження отримання може бути оформлено в одному з цих примірників. Підтвердження підписується особою, якій вручено документ, і скріплюється офіційною печаткою установи, яка виконала доручення.
Конвенцією держав – учасників СНД встановлено, що держави, які її підписали, мають право вручати документи власним громадянам і допитувати їх через свої дипломатичні представництва або консульські установи (ст. 14). Гаазькою конвенцією з питань цивільного процесу також передбачається, що вручення документів у цивільних або торговельних справах особам, які перебувають за кордоном, здійснюються у договірних державах на прохання консула запитуючої сторони, надіслане органу влади, визначеному запитуваною стороною. Всі труднощі, які виникають у зв'язку з таким проханням, вирішуються дипломатичним шляхом (ст. 1). Гаазька конвенція закріпила визначений внутрішнім законодавством континентальної Європи порядок, згідно з яким доручення про надання правової допомоги виконується, якщо інше не передбачено іншим договором, при одержанні його дипломатичним шляхом на умовах взаємності за законами своєї країни. Не виконуються доручення, відповідно до яких підлягають виконанню заборонені у державі процесуальні дії. Воно не повинно порушувати закони і публічний порядок цієї держави. Процесуальна форма викладу клопотання не має вирішального значення.
В англо-американському праві існує інший порядок, зокрема допит свідків, які перебувають за кордоном, провадиться призначеним судом США уповноваженим (комісіонером). У допиті беруть участь представники сторін. Записаний зміст (стенограма), узгоджений між сторонами, передається до суду, який призначив комісіонера. Зазначений порядок можливий за відсутності заперечень з боку органів влади держави, в якій здійснюється допит.
За законодавством США американські суди виконують доручення іноземних судів, які можуть передаватися дипломатичним шляхом через відповідний департамент, а також безпосередньо судам. Районні федеральні суди можуть виконувати доручення про допит свідка і витребування документів незалежно від того, чи буде рішення іноземного суду визнано і виконано в США. Виконання доручень іноземних судів провадиться відповідно до Федеральних правил цивільного процесу, а у морських справах – за окремими правилами.
На основі правил Гаазької конвенції з питань цивільного процесу 1954 р. були розроблені та прийняті інші міжнародні конвенції.
Серед них можна виділити Гаазьку конвенцію про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., учасницями якої є Велика Британія, Барбадос, Бельгія, Ботсвана, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Турція, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Японія та інші країни.
Новелою Конвенції у регулюванні порядку вручення документів є призначення кожною державою – учасницею центрального компетентного органу, якому доручається приймати клопотання про вручення документів, що надходять від інших держав-учасниць, здійснювати контроль за виконанням таких клопотань. Договірні держави можуть призначати декілька центральних органів чи визначати інші компетентні установи для прийняття клопотань про вручення'. Конвенція допускає можливість пересилання документів дипломатичним шляхом, а також їх вручення особам, які проживають за кордоном, через дипломатичні представництва та консульські установи. Конвенція не виключає, якщо держава вручення не заявить заперечення, можливості пересилання судових документів особам, які знаходяться за кордоном, безпосередньо поштою; пересилання документів, які надсилаються працівниками юстиції, іншими службовцями або компетентними особами держави місця вручення. Держави-учасниці можуть домовитися використати для вручення судових документів інші шляхи їх пересилання, зокрема безпосередні зносини між їх органами (ст. 10). Конвенцією встановлено підстави для відмови у виконанні доручень про вручення судових документів; безплатне вручення документів; спеціальні правила, спрямовані на захист інтересів відсутнього відповідача (статті 12, 16).