ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 03.07.2024
Просмотров: 1543
Скачиваний: 1
ПЕРЕДМОВА
Так само принаджували митців — Б. Брехта, А. Арто, Е. Барбу, А. Мнушкіну та інших — традиційні форми східного театру, прийоми якого сприяли оновленню
мови сценічного мистецтва ХХ століття.
Загалом автор прагнув, щоб ця праця стала книжкою структурованих за абет кою театральних фактів: імен; дат; обставин; винайдених у різний час техніч-
них пристосувань та організаційних заходів; відкритих сценічних законів і термінів, щоїх впроваджували ітлумачили різні театральні діячі.
Намагаючись подати ці факти у пропорції, що віддзеркалює внесок різних національних культур і театральних діячів у загальну скарбницю сценічного мистецтва, особливу увагу автор приділяв фактам, пов’язаним з українським театром.
Але що таке мистецький факт — факт у царині театру, його теорії й історії? На початку минулого століття подібні питання постали перед літературознав-
цями115 і театрознавцями116, істориками117 і філософами118, що й не дивно, адже саме в цей період, як зауважив Бертран Рассел, «прагнення вчених до нагромадження нових фактів поступилося місцем стремлінню розмірковувати, аналізувати і систематизувати»119, що призводило подеколи й до просторікування, хоча відомо: «Всі важливі висновки <…> індуктивні, а не дедуктивні»120.
Некритично, без перевірки, віддавши перевагу одному поглядові, ми лише роз ширюємо коло прихильників певної конвенції, забобону або свідомої фальсифі кації, отже, множимо брехню; вибудовуючи систему зв’язків між гіпотетичними
і неправдивими псевдофактами, утворюємо неправдиву історію і даємо хибну відповідь на порушені питання. У результаті з’являється чергове підтвердження популярної системи забобонів.
У пропонованому читачеві лексиконі подано майже півтори тисячі гасел, у яких тлумачиться понад три тисячі театральних термінів; це спроба охопити частину найважливіших, зточки зору автора, історичних фактів та естетичних уявлень , а отже, й термінів, зі сфери неточних наук — практики сцени або сценознавства, як називали цю навчальну дисципліну Всеволод Мейєрхольд і Лесь Курбас.
Більша частина охоплених виданням термінів, їхня актуальність і зміст мають
дискусійний характер. Однак автор навіть не намагався приховати цих суперечностей, навпаки — прагнув їх оголити й відкрити простір для їх подолання.
115Тынянов Ю. Литературный факт // Тынянов Ю. Поэтика. Историия литературы. Кино. — М., 1975; Перетц В. Краткий очерк методологии истории русской литературы. — Пг., 1922.
116Hermann, Max. Jahrmarktsfest zu Plundersweilern. — Berlin, 1900; Hermann, Max. Deutschen Theatergeschichte. — Berlin, 1913; Гвоздев А. Германская наука о театре (К методологии истории театра) // Гвоздев А. Из истории театра и драмы. — Пг., 1923; Рулін П. Завдання історії українського театру // Річник Українського театрального музею. — К., 1929.
117Блох, Марк. Ремесло историка. — М., 1986; Коллингвуд, Робин Джорж. Идея истории. — М., 1980.
118Вітгенштайн, Людвіг. Tractatus logico-philosophicus. Філософські дослідження. — К., 1995.
119Рассел, Бертран. История западной философии. — М., 1993. — Т. 1. — С. 13.
120Там само. — С. 220.
51
ПЕРЕДМОВА
Одне із завдань цього оголення — продемонструвати історичну обмеженість театрального інструментарію, відсутність універсальних мистецьких практик,
правил, законів іприйомів.
Усвідомлення цієї множинності дає шанс побачити відмінність — між учораш нім і завтрашнім театром, між різними видами театрів, не проґавити народжен-
ня нового явища і не зводити все до єдиного знаменника, яким би привабливим не видавалося це одноманіття.
З цією ж метою у праці, інколи розлого, наводяться уривки з праць видатних діячів сцени та інших театральних документів, в яких висвітлюються окремі питання теорії театру або його сценічної практики.
Деякі наведені у книжці історичні факти стосуються одночасно кількох тем. Тож аби не створювати читачеві додаткових незручностей, змушуючи його постійно
сіпатися між кількома гаслами з пов’язаними термінами, автор намагався зробити кожну словникову статтю вичерпною, не покликаючись на іншу.
Це дає сподівання, що неодноразове повторення в різних статтях деяких найважливіших, з точки зору автора, театральних фактів створить необхідний кон текст і напевно вкарбує ці факти у свідомість читача.
Здебільшого ці факти стосуються найдискусійніших проблем сучасного театру — його морфології, структури драми, історичних категорій (драматичний конфлікт, ідея), паратеатральних видовищ, тобто питань, актуалізованих саме сучасним театром.
***
Наостанок — про тих, кому автор вдячний за підтримку і допомогу. Передусім — науковому редакторові цієї праці академікові Національної ака-
демії мистецтв України, кандидатові мистецтвознавства, професорові Ростис-
лавові Ярославовичу Пилипчуку — за прискіпливість, щире бажання поліпшити
інформативну насиченість видання, зробити його кориснішим читачеві. Подячний уклін — науковому редакторові гасел, присвячених античному теа-
тру, докторові мистецтвознавства Андрієві Олександровичу Пучкову, який щи ро ділився своїми знаннями і досвідом.
Рецензентам, які на різних етапах знайшли час прочитати рукопис або окремі
його розділи і висловили слушні зауваження: доктору мистецтвознавства, професору Ганні Іванівні Веселовській; доктору мистецтвознавства, професору Ната лії Вікторівні Владимировій; академікові НАМ України, професору Богдану Мико
лайовичу Козаку; членові-кореспондентові НАМ України, професору, кандидату мистецтвознавства Ростиславу Григоровичу Коломійцю ; професорові Школи-сту- дії МХАТ Володимиру Сергійовичу Петрову; професорові КДІТМіК ім. І. К. Карпен- ка-Карого Володимиру Миколайовичу Судьїну.
лексикон
ЕКСИКОН
АБОНЕМЕНТ ТЕАТРАЛЬНИЙ (фр. abonnement, l’abonnement — плата вперед,
передплата; англ. season ticket; ісп. abono de temporada; пол. abonament) — у театрі XVII ст. — документ, який дає право абонентам (особам, які користуються абонементом) на користування заздалегідь визначеним місцем у театрі впродовж певного періоду (театрального сезону); один зі способів інвестування теат ру, залучення на вистави глядача й активізації відвідання театру постійною пуб лікою. Вперше абонементи на місця у ложах з’явилися в Італії наприкінці XVІІ ст. (спочатку тільки в опері). Впровадження абонементної системи дало змогу по-
становникам збільшити витрати на вистави (декорації, костюми тощо). Особи, які орендували театральні ложі, мали право розпоряджатися ними на власний розсуд. У XVІІІ ст. з’явилися абонементи і на окремі крісла (місця) у партері.
Особливу форму система абонементів дістала в Німеччині й Австрії, де абонементи призначалися (зазвичай на сезон) для придворної знаті. Так, під час робо-
ти Гете у Ваймарському придворному театрі на кожній виставі були присутніми близько півтисячі глядачів, більша частина яких була власниками абонементів.
У Франції, як повідомляє «Ілюстрований історичний словник театру» (1885),
абонементи зазвичай продавалися на вівторок, причому в опері крісла в партері
абонували ті шанувальники мистецтва, які, за словами автора Словника, по любляли споглядати лише спідниці танцівниць і залишали залу одразу ж після завершення балету. Ясна річ, що смак абонентів, своєрідних пайовиків театру, не міг не вплинути на мистецьку політику театру.
У Російській імперії абонементи були впроваджені одночасно з появою
у XVІІІ ст. перших професійних театрів, однак словники фіксують слово абоне мент лише з початку ХІХ ст. (абонировать — О. Пушкін «Мои замечания об рус-
ском театре», 1820), адже раніше вживалося слово крісла (тобто місця перед тодішнім партером, де глядачі стояли). Так, 1800 року дирекція імператорських театрів пропонувала надавати кращі місця дворянським абонементам і «в рас-
суждение продажи кресел» намагатися продавати крісла таким чином, щоб
перші ряди були зайняті «полными генералами» (жінки у крісла не допускалися, їм дозволялося відвідуватися лише ложі). У Польщі абонементи відомі з 1780-х рр.
У нарисі «Історія театру у Харкові» (1841) Г. Квітка-Основ’яненко пише про влаштування театральних вистав 1787 року: «Двенадцать лож были абонированы
53
первыми чиновниками, по 50 руб., на целый год. В каждой ложе могло свободно поместиться до двадцати особ. Цена установлена за вход: кресла — 1 рубль (го-
довое 25 руб.), партер — 60 коп., галерея — 25 копеек медью». Однак згодом ситуація змінилася: «Абонемент на места возвышен: ложа 120 и 100 рублей, и все по-прежнему на год. Абонирующие должны были сами отделывать ложи: разных
цветов бархат, атлас с блестящими украшениями делали в зале <…> Для абонемента положены были представления по воскресеньям и четвергам».
У ХІХ ст. на систему абонементів спиралися: Київський міський оперний театр, трупа М. Л. Кропивницького, завдяки абонементній системі постав «Вільний театр» Андре Антуана (колектив став клубним театром закритого типу), театр Отто Брама (аби уникнути залежності від цензури i приватного капіталу, театр також став закритою клубною організацією, що існувала на внески її членів, серед яких
десятеро були активними членами, а інші щороку вносили певну суму, яка надавала їм право вільно відвідувати театр, де вистави відбувалися чотири рази на місяць — у неділю, в денний час). Значну роль відігравали абонементи
удіяльності Московського Художнього театру, TNP Жана Вілара та ін. Абонементна система активно використовувалася також в українському те
атрі 1920 х рр., про що, зокрема, писав Юрій Смолич: «Системи робітничих кас чи абонементування, хоч і здешевлювали квиток, роблячи приступним постійне відвідування театру, та проте не могли вони назовсім з’єднати робітництво з театром, бо віддалення ставало тому на перешкоді. Доводилося шукати інших шляхів — поки стане змога засіяти стаціонарними театрами робітничі райони».
1926 року Іван Микитенко писав: «Видатним моментом в організації роботи
Держтеатру [Одеса] стало зведення і вдосконалення абонементної системи. Зараз майже половина відвідувачів театру припадає на широкі робітничі маси, що охоплені абонементами. Ця система проводиться в життя шляхом задоволення заявок фабзавкомів та місцевкомів різних установ, а також спеціальною
діяльністю агентури. Театр поділено за абонементною системою на 3 пояси. Ко-
жен абонемент має 6 квитків і видається при умові місячного кредитування <…> Театр має собі за мету довести абонементну систему до 100 % одвідувань».
В іншому документі доби повідомлялося: «Широко розгорнулась система закупки вистав цілими установами та колективами. Система талонів, абонементів та робітничих кас призвела до того, що спілки стали фактичними хазяїнами теа-
трів. Від них залежить успіх чи занепад першого-ліпшого театру».
Петро Рулін у статті «“Березіль” у Києві» писав: «Останніми роками невпинно йшов процес опанування глядача; випробовуючи різні способи — квитки через
робкасу, абонементи, зрештою цілеві, тобто запродані вистави, — театри досягли чималого відсотку виповнення глядачем, серед якого сектор організованого
глядача раз у раз збільшується. Такий доплив глядача, утворюючи певну ма теріяльну базу театрові, зрозуміла річ, вимагає й відповідної до глядацьких