Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ТЕАТР БРУТАЛЬНИЙ, ТЕАТР ГРУБИЙ

нах бродвейських театрів показувалося одинадцять мюзиклів, чотири комедії і одна драма. Через високі ціни вистави недоступні для широких верств населен-

ня. У 1920 х рр. народжуються поняття, що описують театр, альтернативний брод­ вейському — оф, оф оф і оф оф оф-Бродвей.

ТЕАТР БРУТАЛЬНИЙ, ТЕАТР ГРУБИЙ (англ. rough theatre) — в умовному поділі Пітера Брука — один з видів театру: священний (релігійний), брутальний (на­ родний, вуличний), мертвий і театр як такий (об’єднує всі види театрів).

ТЕАТР БУЛЬВАРІВ, ТЕАТР БУЛЬВАРНИЙ (фр. boulevard théâtre; англ. boulevard theatre; нім. Boulevardtheater, ісп. boulevard, пол. bulwarowy teatr) — це одночасно тип театру, репертуар і властивий йому стиль виконання. Початково у Парижi 1760 х рр. бульварними називалися театри, розташовані на бульварах дю Крiм, Сен Мартен i дю Тампль; ці райони інколи називали бульварами злочи­нiв,­ через те, що тут пропонувалася публiцi жахлива мелодрама, переповнена злочи-

нами. На сценах театрів «Гете», «Амбiгю», «Фюнамбюль» та інших виконувалися вистави про злочини­ i сентиментальнi подвиги:­ мелодрами, пантомi­ми,­ феєрiї й акробатичнi видовища, комедiї, ар­лекiнади. 1860 го року за на­казом префекта бульвар Тампль та всi розміщені на ньому театри було зруйновано. Однак доба бульварного театру на цьому не скінчилася, адже бульварна п’єса — це результат

еволюцiї гарно скроєної п’єси і мелодрами, загальною особливiстю яких є мiцна драматична структура, конформістська фабула (п’єса лоскоче нерви глядача, але ніколи не порушує громадського спокою і зали­шається приємною). Події цієї домашньої трагiкомедiї зосереджені навколо любовного трикутника. Театр бульварів — це, за словами Патріса Паві, ненав’язливий агітпроп благополучних людей.

► ТЕАТР МАСОВИЙ, ТЕАТР МІЩАНСЬКИЙ

ТЕАТР БУРАТІНІ (від італ. Buratto — сито для просіювання; Burattini — фігурки італійського театру ляльок, які мають голови з порцеляни, дерева, глини, гіпсу,

тканини, пап’є маше, руки, а інколи й ноги; тулубів у ляльок нема: замість ту-

луба — широкий одяг, під яким ховається рука лялькаря) — італійський театр ляльок, який дістав поширення у Європі XVI–XIX ст. Так, «Московські відомості» від 3 березня 1790 р. повідомляли, що в будинку князя Голіцина («близ Малороссейки в 5 части квартала») італієць Фіандіні демонструє різноманітні фокуси («еще до сего невиданные штуки картами, деньгами и большими шарами») і «при

том показывает куклы, которых буратинами называют, сделанные по италиан-

скому манеру, в живом движении, кои меж собою разговаривают странным об-

разом: Пулицанелла, Бригкела, Пантолоне и Доктор — сии четыре лица и многие

другие составят увеселительную комедию». Показ здійснювався щодня, вартість

квитків становила від 50 до 25 коп. У Римі і Неаполі ці ляльки називалися також

пупі (Pupi) і пупаччі (Pupazzi). ► ТЕАТР ЛЯЛЬОК

ТЕАТР БУРЖУАЗІЙНИЙ — термін, який вживав Іван Франко: «Театр, устроєний на взір західноєвропейського, міщанського, буржуазійного». ► ТЕАТР МІЩАНСЬКИЙ

520

ТЕАТР БУТО

ТЕАТР БУТО (япон. butoh — танець темряви або важка хода) — різновид япон­ ської­ артистичної практики, що розвинулася на ґрунті дзен-будизму, західно-

європейського експресіоністичного танцю, естетики дадаїзму, мистецтва ан­ деґраунду і протестного руху японської молоді проти США. Першу постановку у стилі Буто здійснив 1959 р. Тоцумі Хіджиката за романом Юкіо Місіми «Забо-

ронені насолоди». Одна з головних ідей Буто — перетворення танцю з простого мистецтва на мистецтво розкриття сутності власного тіла. Рух виконавця в Буто визначається не ритмікою, а оригінальною нотацією (Буто-фу), прикладами якої є такі виконавські завдання: «Стань камбалою, що плаває у тобі», «Уяви, що твоя голова збільшилась у десять разів» та ін. (щось на кшталт відомого дзенського коану «Оплеск однією долонею»). У практиці Буто вирізняють два основних стилі: один — як мистецтво перформенса, для виступів перед публікою; інший — при-

значений для самого виконавця. У залі, де здійснюється підготовка і показ Буто, дзеркала накриваються тканиною, щоб уникнути візуального сприйняття тіла самим виконавцем і красивості. В еволюції Буто вирізняються такі етапи: класич­ не Буто, сучасне Буто, постмодерне Буто і пост-Буто. У процесі еволюції Буто дрейфує у бік contemporary dance з елементами Буто. Театр Буто мав великий

вплив на формування фізичного театру.

ТЕАТР ВАКАСЮ КАБУКІ (wakashu kabuki — Кабукі хлопчиків) — різновид японського традиційного театру Кабукі, головними виконавцями в якому були тендітні хлопчики 10–15 років. Ці театри дістали поширення після 1629 року, коли були заборонені виступи труп Онна Кабукі (жіночих театрів). Вистави Вака­

сю Кабукі мали переважно танцювально пісенний характер. 1652 року вистави

Вакасю Кабукі були також заборонені. ► ТЕАТР ОННА КАБУКІ, ТЕАТР КАБУКІ, ТЕАТР ЮДЖО КА-

БУКІ, ТЕАТР ЯРО КАБУКІ

ТЕАТР ВАР’ЄТЕ, ТЕАТР РОЗМАЇТОСТІ (фр. varіete, від лат. varіetas — різноманіття, суміш; пол. teatr rozmaitości) — театр малих форм, естрадний театр, у репертуарі якого поєднуються різні види сценічного мистецтва з переважанням розва-

жально комедійних жанрів. Термін вар’єте застосовується зазвичай як узагальнена назва для кабаре, бурлеску, кафе шантанів, мюзик холів, ревю тощо. Сам

термін походить від назви театру «Вар’єте» (Varіete), заснованого 1720 р. в Парижі, у приміщенні театру «Пале Рояль» актрисою і антрепренером Монпансьє.

Вар’єте, за дотепним зауваженням Г. Фукса, це «драма, по суті, ритмічні рухи тіла в просторі; тут танці, акробатика, жонглювання, ходіння по канату, фокуси, боротьба або бокс, дресировані тварини, шансонетки, буфонади в масках. Це — жебрацька підробка під розкіш всіляким лахміттям, мішурою, строкатістю,

в дитячій безпосередності; акторська творчість розрахована лише на враження

від тілесних, тваринних елементів гри».

Інколи вважається, що головна ознака, що відрізняє вар’єте від кабаре, — сто-

лики перед сценою у вар’єте. Однак театральні словники Польщі, в якій традиція

521

ТЕАТР ВЕРБАТІМ

театрів кабаре є дуже потужною, інтерпретують кабаре як вистави, що розігруються в кав’ярні або ресторані.

Як тип видовищного підприємства найбільшу популярність театри вар’єте здобули в Європі наприкінці ХІХ ст. (з 1880 х рр. з’являються театри кабаре вар’єте — «Ша нуар», «Фолі бержер» та ін., вистави яких відзначаються пишністю поста-

новки, сентиментальністю, фривольними, непристойними жартами). Найбільші вар’єте Парижа — «Лідо» і «Фолі бержер».

Розквіт цих видовищних закладів припадає на 1920–1930 ті рр., коли в паризьких вар’єте («Мулен­ Руж», «Аполло») артисти розвинули естрадну манеру невимушеного, виразного­ співу, побудованого на речитативі і мелодекламації, що поєднували вокальне виконання з акторською грою. 1927 р. лише у Берліні було дев’яносто сім театрів вар’єте.

У Росії дивертисментні програми, складені із куплетів, каскадних танців й еротичних пісеньок, демонструвалися із середини ХІХ ст. у ресторанах і кав’ярнях (««Омон», Вар’єте»,­ «Вілла Роде», «Акваріум», «Ермітаж» та ін.).

Значний інтерес до театрів малих форм, зокрема й театру вар’єте, виявляли діячі авангардового театру. Так, 1913 р. Філіппо Томаззо Марінетті видрукував

«Маніфест­ театру вар’єте», в якому, заперечуючи традиційний драматичний театр, пропагував сучасний театр, який: не знає традицій, догм і вчителів; стає практичним, оскільки розважає; сприяє формуванню нового світовідчуття, глузуючи з ідеалів Чудового, Великого, Урочистого, Релігійного та ін.; будучи зобов’я­ заним­ розважати, ніколи не повторюється; єдиний залучає публіку до дії (підспівування, репліки у відповідь на звернення зі сцени); антиакадемічний, примітив-

ний і наївний; на відміну від традиційного театру, зосередженого на психології, естрадний театр оспівує дію, владу інстинкту й інтуїцію; він зневажає ідеальне кохання, знижує статевий потяг до рівня природної функції злягання, прищеплює смак до зв’язків швидких, легковажних та іронічних; театр естради руйнує наші

уявлення про перспективу, простір, час, пропорції тощо.

Термін вар’єте часто використовували як власну назву театрів, кафешантанів та інших розважальних закладів (так, у Петербурзі з 1875 р. понад сорок років існував кафешантан «Вар’єте»). ► ТЕАТР РЕВЮ

ТЕАТР ВЕРБАТІМ (лат. verbatim — дослівно) — різновид театру, що зародився в Англії у середині 1990 х рр. і спирається на техніку створення тексту шляхом

монтажу дослівно записаної мови. У певному сенсі театр вербатім можна вважати продовжувачем театру натуралізму на сучасному етапі і різновидом докумен-

тального театру. Основні етапи роботи в театрі вербатім — обрання драматургом теми, збирання матеріалу (запис на магнітофон інтерв’ю у потрібних людей), мон-

тування тексту і створення вистави. Найвідоміші вистави театру вербатім: «Мова тіла» Стівена Долдрі (дослід­ження образного, психологічного й інформаційного

уявлення гомосексуалістів про власне­ тіло), «Серйозні гроші» Керіл Черчілл (про

522

ТЕАТР ВЕРТЕП, ТЕАТР ВЕРТЕПНИЙ

ділків Сіті), «Монологи вагіни» Ів Енслер (на основі інтерв’ю на тему жіночого тіла; п’єса дала поштовх рухові «за права вагіни (vagina) проти насильства (violence)»),

«Shopping Fucking» і «Відверті полароїдні знімки» Марка Равенхілла та ін. Більшість театрів вербатім, імітуючи достеменне життя, ґрунтується на ненор-

мативній лексиці і виявляє посилений інтерес до чорнухи. Постановки вербатім

театру передбачають лише текст і фізичну присутність актора, а мета його полягає у створенні ілюзії тотожності виконавця і персонажа. Ключові поняття театру вербатім — соціальне спрямування, монтаж і театралізація. ► ТЕАТР АВАНГАРДОВИЙ,

ТЕАТР ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ, ТЕАТР­ НАТУРАЛІСТИЧНИЙ­ , ТЕАТР ФАКТУ

ТЕАТР ВЕРТЕП, ТЕАТР ВЕРТЕПНИЙ, ВЕРТЕП (вертеп — старо­слов’янськ­., з ХІ ст. — сад, печера, де, за переказом, народився Христос; найближчий за часом

до народження вертепу «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памви Беринди, 1627, подає термін у першому значенні — печера) — один з перших різновидів релігійного театру в Україні, а згодом і в Росії; переносний театр ляльок,

уякому, починаючи з кінця XVІ ст., розігрувалися вистави євангельського змісту. Про український вертеп (шопку, яселка, бетлейку, бетлегем, бетлем тощо) —

здавалося б, відомо майже все: що слово вертеп — це одночасно і ясла, і печера,

іскринька для вистав, і сам текст лялькової вистави, і вид театру, і жанр; що у жанровому відношенні — це один з різновидів середньовічної містерії, містерія з ди-

вертисментом, містерія з інтермедією; шо вертеп — це обряд, забава, шкільна драма, вертепна драма, лялькова комедія, або навіть опера, зміст якої взято зі священного писання; що перший вертеп має церковнослов’янський напис «Року Христового 1591 збудований» (отже, вертепні вистави відомі в Україні вже 1591 року); що розмір цього похідного будиночка, шафи або скриньки коливається в межах 75–150 см заввишки, 61–100 см завширшки, і 35–55 см завглибшки; що походження вертеп має чи то цілком самобутнє, чи то західне (чи то поганське, чи то православне, чи то католицьке); що вертеп дуже нагадує католицькі

яселка, презепіо (presepіo — різдвяні ясла з глиняними, порцеляновими або кар-

тонними фігурками Св. Марії, Св. Йосипа, Христа та деяких інших персонажів або

театр метаморфоз; в Іспанії їх називають nacіmіentos, в Каталонії — pessebres, в Португалії — presepіos, autos de presepіo, в Італії — presepe, осуарії і статичні театри смерті; що подібний театр існував також у Білорусії (жлоб — різновид бат­ лейки, який синтезував технічні принципи театру тіней і механічного театру);

що виконували вертепні вистави скоморохи, міщани, благочестиві люди з мирян,

мандровані дяки, бурсаки, спудеї, церковні півчі, п’яниці,­ пиворізи, спеціальні ви-

конавці — вертепники; що виконувалися вертепи ляльками, живими виконав-

цями, як мімодрама або комбіновано (останнім часом з’явилися повідомлення й про реліктові, тіньові форми вертепу, що подекуди трапляються в Карпатах

іна Волині), у вертепній хаті, на ярмарках, на міській або сільській площі; що виконувалися вертепні вистави лише на Різдво (та на інші свята).

523