Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ТЕАТР ЛИЦАРСЬКИЙ

Особами, найбільш зацікавленими у впровадженні подібних розваг, були бакалійники, кулінари й кондитери, які невпинно дбали про збут свого товару, і лише

на певному етапі розвитку свого мистецтва — аrs соquіnаrіа — змушені були звернутися по допомогу до митців інших видів мистецтва.

Символічний зміст цих гастрономічних дійств можна тлумачити доволі широ-

ко, зокрема як культ їжі, але такий культ насправді є атрибутом, який притаманний усім святам. Тож вірогіднішим видається припущення про походження цих видовищ з лона військових тріумфів, хрестових походів і лицарських турнірів, а символічний зміст інсталяцій може бути інтерпретовано як видачу у полон (самопожертва) міста на милість переможця (бога, його обранця) або принесення радісного святкового міста у подарунок обраниці серця (що було явищем звичним у ті часи); тобто оказія, привід, нагода, випадок, урочиста подія, втілюючись

удії, перетворюється на мистецький жанр; невдовзі нагода забувається, а видовище отримує самостійне життя.

Поряд з подібними «політичними десертами» невпинно тривав процес подальшої театралізації спортивних розваг лицарства — лицарських турнірів (фр. torneаmеntum, нім. Turnierspiel) або лицарських священнодійств, як їх називає

Жорж Дюбі. «У середні віки, — пише у своїй праці «Феодальне суспільство» Марк Блок, — були схильні вірити, що ця інституція зовсім недавня і навіть називали ім’я чоловіка, який нібито її винайшов, такого собі Жоффруа де Преї (Geoffrey de Preuіlly), що помер, як казали, 1066 року. Насправді звичай влаштовувати ці несправжні поєдинки виник, безперечно, десь у глибині віків: про це, наприклад, свідчать і поганські ігри, що іноді закінчувалися смертю одного з супротивників,

про які згадує 895 року Трибюрський собор. У цьому сенсі можна також згадати про деякі народні святкування, радше християнізовані, ніж християнські».

З1161 р. лицарські турніри відомо у Лондоні (вони влаштовувалися тут перед міською брамою).

З1271 р. в Тюрингії відомо також поетичні турніри, під час яких змагалися най-

кращі міннезінгери Німеччини, а на кордоні Баварії й Тироля — у Кіферсфельдені — героїко романтичні лицарські вистави.

Відомо також паратеатральні лицарські свята — приміром, свято Espіnette

уЛіллі або костюмований турнір у Магдебурзі 1281 року.

Починаючи з XІ століття з’являються й перші жанри, в яких мандрівні виконавці

оспівують чесноти, подвиги й ідеали лицарства — це були йокулятори (joculator), жонглери, трубадури та ін.; постають героїчні поеми й пісні про діяння (chansons de geste), які призначаються для співу.

УXІV ст. з середовища цих виконавців виокремлюються cantastorіe, cantanbanco,

урепертуарі яких з’являються, крім біблійних сюжетів, пісні з історії Трої, Фів,

Риму, про подвиги Тезея, Олександра Великого, короля Артура й лицарів Круглого столу, Карла Великого і святого Грааля.

592

ТЕАТР ЛИЦАРСЬКИЙ

Неабияке значення для розвитку турнірів мало заснування королем Едуардом ІІІ 23 квітня 1349 р. одного з найстаріших орденів у Європі — Ордена Святого

Георгія, або Товариства Підв’язки. Під час турніру, на який були запрошені найкращі лицарі і дами королівства, Едуард ІІІ дав клятву на Біблії відродити Круглий стіл легендарного короля Артура. Невдовзі він виконав обіцянку, встановивши

у Віндзорському замку Круглий стіл, за яким могло розміститися триста лицарів. Для щорічних зібрань лицарів було обрано свято П’ятдесятниці (Сходження Святого Духа на апостолів, Трійці) — свята, яке звеличує Сходження Святого Духа на апостолів.

Традиційно турнірові передувало блазонування (від blasen — трубити у ріг), під час якого герольди оголошували про час і місце про­ведення турніру, його учасників, їхнє походження, майновий ценз та інші відомості рекламного характеру.

Нарешті розпочинався турнір, основні видовищні аспекти якого — урочистий виїзд лицарів на арену, виклик на поєдинок, вбрання лицаря та його коня, костюми зброєносців — організовувалися у вигляді блискучої театральної дії, розбитої на окремі драматизовані сценки.

Про театральний характер цих заходів свідчать назви турнірів, що їх здійснив

баварський лицар Ульріх фон Ліхтенштейн за історико­ міфо­ло­гічними­ сюжетами: «Шлях Венери» («Venusfahrt», 1227), «Шлях Артура» («Artursfahrt», 1240), «Фонтан сліз», «Дерево Карла Великого»; відомо й такі назви турнірів: «Небезпечна скеля», «Пастушка», «Прекрасна мавританка», «Золоте дерево», «Острів Радості» та ін.

Деякі з костюмованих турнірів (pas d’armes — військовий балет або театралізований турнір) нагадували пасторалі.

На одному зі свят 1468 р. на честь французького короля Карла Сміливого також відбувся паратеатральний лицарський турнір, згодом зафіксований з усіма подробицями в літописах. Посеред площі стояло дерево, вкрите золотим листям і розвішаними на його гілках гербами учасників турніру. Дерево охороняв веле-

тень, а карлик сповіщав звуками сурми виходи лицарів. Лицарі були в східних об-

ладунках, їх супроводжували турок, туркеня і блазень. У видовищі було показано також величезний замок, у якому нібито був ув’язнений шляхетний лицар.

Основою цих військових балетів зазвичай була вигадана героїко­ роман­тична­ тема, що розгорталася у відповідних декораціях.

Зрештою, турніри, що їх так полюбляли влаштовувати лицарі, стали, за словами

Гейзінги, «грандіозною грою в прекрасне життя» і «помпезним спектаклем», який мав «яскраво виражений еротичний зміст», адже головними призами на турнірах були: лицарська честь, рука й серце спадкоємиці заможної родини, прихильність

Прекрасної Дами, лицарські обладунки й кінь переможеного супротивника. Щоправда, траплялося й таке, що на ролі Прекрасних Дам призначалися звичай­

нісінькі шльондри (такий випадок стався у 1281–1282 рр. у Магдебурзі), що, однак, не звільняло шляхетного лицаря від обов’язку взяти шлюб з означеним призом.

593

ТЕАТР ЛИЦАРСЬКИЙ

Влаштовувалися такі турніри у дні церковних свят чи з нагоди, у спеціально відведених для цього місцях чи на площах, а участь у них брало інколи — як у Ман-

геймі 1184 року, часів рудобородого імператора Фридріха Барбаросси, — близько 70 тисяч лицарів з різних країн.

Невдовзі з’явилися й професіонали культу — мандрівні лицарі, що об’єдну­ва­­

лися­ в лицарські товариства, як лицарі Круглого Столу короля Артура, турніри яких влаштовувалися за певним сюжетом.

Турніри ставали більш видовищними, завдяки чому завойовували дедалі більше прихильників — у тому числі й серед черні. Адже навіть набувши ігрового характеру, турніри ці дуже часто завершувалися каліцтвами й смертю учасників. Так, збереглися записи про те, як під час турніру, що був улаштований одним німецьким феодалом 1241 року, загинуло сто, а 1290 року — шістдесят лицарів.

Культ вимагав жертв і, незважаючи на перешкоди у вигляді поясів вірності та інших запобіжних заходів, їх несли — до прекрасного підніжжя.

Але не лише вигадками живилися турніри. «У носінні хустки або предмета одягу коханої дами, які ще зберігали аромат її волосся або тіла, — пише Гейзінга, — еротичний елемент лицарського турніру виявляється настільки безпосередньо, на-

скільки це взагалі можливо. Збуджені двобоєм, дами дарують лицарям одну річ за іншою: по закінченні турніру вони без рукавів і босі». Ще жорсткіше ілюструє цю сакральну еротику Жорж Дюбі: «Галантна любов — це не просто сексуальне просторікування. Вона є вибором. Вона вибирає, що заборонялось процедурою одруження. Проте коханець вибирає не незайману дівчину, а чиюсь дружину. Він бере не силою, а завойовує її серце. До того ж із небезпекою для себе. Він долає

її опір поступово. Чекає, доки вона здасться і обдарує його своїми милостями. Щоб завоювати її прихильність, він старанно розробляє стратегію, яка по суті видається немовби ритуалізованим перенесенням мистецтва полювання зі зграєю собак, рицарських поєдинків, штурму фортеці. Міфи любовного переслідування легко пе-

ретворюються в кавалькади по лісу. Обрана дама — це вежа, яку взято в облогу».

УXV ст. з’являється ще один різновид паратеатральних лицарських турнірів — живі шахи, найдавніше повідомлення про які датоване 1467 р., коли чернець жебрущого ордену домініканців Франческо Колонна написав твір містичного змісту про Поліфіла, який уві сні бачить, як на великій шахівниці розігрується партія між живими фігурами.

Невдовзі, наслідуючи «Сон Поліфіла», у княжих і королівських замках Франції та Італії упродовж кількох століть розігрувалися живі шахи у вигляді вишуканого маскараду або турніру. Такими самими шахами бавилися султан Мохаммед і до-

мініканець Педро Аурбес, які зазвичай віддавали збиту фігуру катові.

УХVІ ст., коли лицарські турніри припиняються і забороняються навіть дуелі

(за словами Гейзінги, вони були «особливою формою лицарської фікції з метою політичної реклами»), турніри, втративши своє утилітарне і спортивне призна-

594

ТЕАТР ЛИЦАРСЬКИЙ

чення, остаточно перетворилися на паратеатральну гру, що демонструвала заможність їхніх учасників, адже блиск і розкіш слугували ефектній пропаганді ба-

гатства й могутності організатора костюмованого турніру.

Відтак в Італії постають спочатку Sbarra — інсценовані музично драматичні композиції, по закінченні яких влаштовувалися театралізовані лицарські турні-

ри, а згодом і новий жанр, у якому псевдотурніри вершників супроводжували музика, спів і декламація. Це була своєрідна суміш лицарських турнірів, цирку

йдрами, а також передвісник балету і, як завжди, перш за все, політичного шоу. Жанр цей — кінний балет (іl Balleto a Cavallo) — був настільки престижним,

що свої послуги для написання сценаріїв цього видовища пропонували найвидатніші тогочасні поети (Лодовіко Аріосто) і композитори (Клаудіо Монтеверді).

У XVІІ ст. кінні балети поступилися місцем іншому шляхетному видовищу —

каруселі, що являла своєрідний симбіоз кінного балету, костюмованого турніру і спортивного змагання.

Дотичною до цього жанру можна вважати й «Гру в альтанці» (1262) Адама де Ла Аля, п’єсу в жанрі poіs pіles (усього потроху), розіграну театрально поетичним гуртком (пюї) у Неаполі при дворі Роберта ІІ між 1283 і 1286 рр. Це була своє-

рідна драматизована пастораль, що поєднувала побутові й фантастичні елементи. На початку XV ст. в Нідерландах з’являються й перші світські п’єси, походження яких також пов’язане з міфологією лицарства: це — абелеспели (abele spelen — серйозні або вишукані п’єси) «Есморейт» («Esmoreіt»), «Глоріант» («Glorіant»)

та «Ланселот Данський» («Lanseloet van Denemarken»).

«Урочисті придворні обіди, куртаги, маскаради, трактування послів, імпера-

торське полювання, поїздки, прогулянки, коронації, весілля, похорони, каруселі (лицарські турніри), концерти гоф і камермузики, кантати й серенади, дивертисменти, прологи, феєрверки, опери, балети, трагедії, — писав В. Все­волод­сь­­ кий Гернгросс, — все це явища одного й того самого порядку з акцентом лише

на різних складових». Насправді, з точки зору ґенези, це явища не одного й того

самого порядку, між ними існує ієрархія, адже кантати, серенади, опери, балети й трагедії — це мистецькі жанри, похідні від форм елітарного спілкування,

ане навпаки.

Унашому випадку передусім слід мати на увазі хрестові походи, що й дали поштовх до народження мистецьких жанрів. Тим більше, що, починаючи з Людо-

вика Святого, відбувся рішучий переворот в ідеології хрестових походів — адже, пише Жак Ле Гофф, «Людовик ішов не до Єрусалима, який зберігав пам’ять про Страсті Христові, — ні, він ішов, щоб самому стати Христом», тобто наслідував

Христа, удавав із себе Христа. Такий сюжет хрестового походу міг виявлятися лише за допомогою театральних жестів й атракціонів.

Саме цей сюжет — наслідування Христа — покликав до життя наприкінці ХІІ ст. сплеск інтересу до драматизованої агіографії й нового жанру, який дістав назву

595

ТЕАТР ЛІВИЙ

чудо — міракль — mіrасlе, mіrасlіоn або Saіnt’s play — гра про святих (в Англії мі­ ракль був синонімом до містерії) — драматичну переробку християнської леген-

ди або житія святого, релігійно повчальну віршовану драму, в основу сюжету якої початково було покладено «диво», що його здійснює святий або діва Марія.

Одна з форм лицарського — Опера деї пуппі (італ. Opera Dei Puppi) — на Сицилії

кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. — лицарський театр ляльк.

Особливість цього театру зумовлена тим, що сюжети його вистав ґрунтуються на французькому героїчному епосі (Карл Великий, Роланд та ін.), вистави виконуються циклами, щовечора, а повний цикл (394 вистави) розтягується на увесь рік. Більшість ляльок — воїни у металевих обладунках заввишки у півтора метри і вагою близько тридцяти кілограмів. У виставах дуже багато сцен боїв, поєдинків. Лялькар зазвичай розповідає зміст епізоду, стоячи в одній з куліс, він же, постій-

но імпровізуючи, говорить за ляльок, змінюючи голос. ► міракль, інтермедія, ТЕАТР

ОПЕРА ДЕІ ПУППІ, ТЕАТР ПРИДВОРНИЙ, ТЕАТР ПУШЕНЕЛЬКЕЛЬДЕР

ТЕАТР ЛІВИЙ (англ. left theatre)— словосполучення, що застосовувалося

у1920 х рр. для характеристики театрів, які представляли соціально ангажовані ліві (марксистські, неомарксистські, пролетарські та ін.) течії у мистецтві; зазвичай вони виступали у формі радикального політичного театру. Лесь Курбас у лекції «Про свідомий підхід до творчої роботи та про суть майстерності» (17 березня

1925 р.) зазначав, що «ліве і праве оцінюються з точки зору передовості і відсталості; лівість — критичність, продуманість і проведення найпотрібніших лозунгів

уданий час; правість — традиційність, некритична оцінка, обивательський підхід, певна інертність». Гео Шкурупій, оцінюючи динаміку лівого театру в Україні, ка-

зав у 1929 р.: «Сучасний т. зв. лівий театр — стабілізувався. Найяскравіший приклад тому — театр ім. І. Франка. Коли досі витриманішим театром був “Березіль”, а еклектичним був театр Франка, то на сьогоднішній день ріжниці між ними немає. Театр ім. Франка в загальній установці нічим не відрізняється від “Березоля” <…> Курбас стандартизував свою роботу і вже не веде перед в театрі. В цій стан-

дартизації театру я бачу велику небезпеку для театрального мистецтва­ в Україні».

Удругій половині ХХ ст. назва застосовується також до авангардових театрів,

фрінджу, контркультури тощо. ► театр авангардовий, ТЕАТР ПОЛІТИЧНИЙ

ТЕАТР ЛІТЕРАТУРНИЙ (англ. literary theatre, пол. teatr literacki) — театр, у якому

виставляються літературні твори, що мають непересічне літературне значення,

однак не відповідають вимогам сцени: драми для читання (англ. closet drama), літературні драми (англ. literary drama) тощо. У другій половині ХІХ ст. термін ужи-

вається для характеристики театру, на сцені якого здійснювалися інсценізації, у ХХ ст. — стосовно традиційних театрів, що сумлінно ілюструють авторський

текст. ► ТЕАТР АВТОРСЬКИЙ, ТЕАТР КЛАСИЧНИЙ, ТЕАТР РОЗМОВНИЙ, ТЕАТР ЧИТЦЯ

ТЕАТР ЛЯЛЬОК [ЛЯЛЬКОВИЙ, ЛЯЛЕЧНИЙ, ЛЯЛЯЧИЙ] (нім. Puppenspiele, Puppen­ theater, Figurentheater; пол. teatr lalkowy, teatr lalek; укр. застаріле­ — в І. Франка —

596