Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ТЕАТР НАРОДНИЙ

«Народним театром, — писав Вілар, — слід вважати театр, відкритий для всіх, без будь яких обмежень». У процесі становлення ідеї народного театру у Вілара

відбулася істотна видозміна структури вистави, що стала частиною weekend’у (вистава входила до структури свята, яке передбачало концерт, бал, дві вистави, зустрічі з акторами і три трапези за помірними цінами).

На Авіньйонському фестивалі Вілар використав нові принципи організації сценічного простору, здійснюючи постановку вистав просто неба і використовуючи архітектуру Папського палацу, на сходах якого здійснювався показ вистав.

З кінця 1950 х рр. у Франції ідея народного театру трансформується у рух, спрямований на децентралізацію театру, тобто наближення театру до маленьких міст і створення постійних театрів у провінції; так само у Норвегії і Швеції створюються рікс театри (державні пересувні театри).

У Німеччині гасла народного театру використовували, ще до приходу до влади, нацисти. Приблизно з 1927 р. вони намагалися створити масовий народний театр для обслуговування сiльського населення: використовували досвiд само­ дiяльного­ робiтничого театру i притаманнi йому малi театральнi форми; приїжджали до села i показували нацiональнi п’єси про Першу свiтову вiйну, спiвали

«Нiмеччино, прокидайся!» тощо. Своїми виставами вони регулярно обслуговували майже дев’яносто відсотків сільських населених пунктів. Так само регулярно,

з1929 року, вони видавали журнал «Нацiональний театр».

ВУкраїні ХІХ ст. народні театри розвивалися здебільшого у річищі концепції на­ родницького театру. Перший український театр з власною назвою «народний» з’явився в Галичині 1864 р. («Руський народний театр» на чолі з О. В. Бачинським;

театром опікувалося культурне освітнє товариство «Руська бесіда»). 1875 р. Марко Кропивницький прийняв запрошення директорки «Руського народного театру» Теофілії Романович і з квітня до жовтня працював у театрі актором і режисером оперети. 1900 р. Борис Грінченко видрукував ґрунтовну статтю «Народний

театр», у якій прагнув сформулювати принципи, на яких має ґрунтуватися такий

театр. 1905 року Іван Захарко з Іваном Созанським та Йосіфою Кордасевич організували «Буковинський народний театр» (перший напівпрофесіональний український театр на Буковині, який проіснував до 1910 року; після розпущення театру його роботу намагалися продовжувати аматорські гуртки при товариствах «Руський Міщанський Хор», «Буковинський Боян», «Союз», «Січ», «Запороже»).

12 лютого 1911 р. в Станіславі прем’єрою вистави «Наталка Полтавка» відкрито «Український народний театр ім. І. Тобілевича в Станіславі». У липні 1915 р. із залишків театру товариства «Руська бесіда» утворено «Український людовий

театр під керівництвом Василя Коссака», а згодом «Український народний театр товариства “Українська бесіда” у Львові». 1 вересня 1918 року розпочав творчу

діяльність український Народний театр на чолі з П. К. Саксаганським у приміщенні Троїцького народного дому. 1918 р. народні театри дістали підтримку з боку

615

ТЕАТР НАСТРОЮ

держави, про що свідчить Закон Ради Міністрів Української Народної Республіки «Про державну і міську оплату українських культурно просвітніх вистав»

від 15 грудня 1918 року. Згідно з цим законом усі театральні видовища щодо оподаткування поділялися на три великі групи: звільнялися від оподаткування «а) всякого роду українські вистави <…> б) сільські народні вистави, в) робітничі

вистави…» У лютому 1919 р. в Харкові організовано курси з підготовки діячів на­ родного театру, а при відділі народних театрів Всеукраїнського театрального комітету організовано дві зразкові пересувні трупи для здійснення вистав на народних сценах Харкова і Харківської губернії; 17 травня цього ж року Театральний Комітет при Всеукраїнському відділі мистецтв розпочав видання п’єс для робітничих і селянських театрів; відкрилися режисерсько інструк­торсь­кі­ курси підготовки фахівців народного театру.

Одержавлені форми народного театру мають тенденцію перетворюватися на музейні театри або ж комерційні театри з тенденцією до чистого мисте­ цтва, що на прикладі «Фольксбюне» обґрунтував Бертольт Брехт (1926). Справжнє народне мистецтво, на думку Брехта, це мистецтво «зрозуміле широким масам», мистецтво, що «сприймає і збагачує їхні засоби виразності», мистецтво,

що «поділяє їхню позицію, стверджує й унаочнює її», мистецтво, яке «виражає прогресивну частину народу, що може взя­ти на себе керівництво, отже, зрозуміле й іншій частині народу…» Однак «те, що вчора було народним, сьогодні вже перестало бути таким, адже народ сьогодні не такий, як учора».

Найвидатніші діячі руху народних театрів у другій половині ХХ ст. — Жан Вілар, Джоржо Стрелер, Джоан Літлвуд, Роже Планшон, Робер Оссейн та ін. ► ТЕАТР МАСО-

ВИЙ, ТЕАТР НАЦІОНАЛЬНИЙ, ТЕАТР ФОЛЬКЛОРНИЙ

ТЕАТР НАСТРОЮ (рос. театр настроения) — термін, який застосовували сучасники до системи психологічного театру, реалізованого в МХТ (Вс. Мей­

єрхольд, Б. Алперс, М. Вороний та ін.). «Театр настрою — писав Б. Ал­перс у праці

«Шукання нової сцени», — мистецтво найтонших душевних порухів, прихованих почуттів, думок, що глибоко хвилюють». Вс. Мейєрхольд у праці «Про театр» (1912) зазначав: «Московський Художній театр має два обличчя: одне — Театр

натуралістичний, інше — Театр настрою». ► ТЕАТР ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ТЕАТР ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ

театр натуралістичний (англ. naturalistic theatre, від лат. naturalis — природний, органічний) — модель театру, що постала в останній третині ХІХ ст. у рі-

чищі натуралізму. Сам термін натуралізм був упроваджено 1848 р., коли Шарль Бодлер назвав натуралістами Бальзака та Енгра, підкреслюючи правдивість їх-

нього творчого методу (згодом натуралістів звинувачуватимуть у брутальнос­ ті, цинізмі, розбещеності, неестетичності, антихудожніх тенденціях тощо).

Відлік історії натуралістичної драми і театру, так само, як і режисури, слід вести від 1866 р., коли Георг ІІ герцог Майнінгенський реорганізував свій придворний

театр: він розпустив оперну трупу, зберіг драматичну, оновив художнє керівни-

616

ТЕАТР НАТУРАЛІСТИЧНИЙ

цтво театру, що й зумовило появу в німецькій мові понять Meіnіngereі і Meіnіnger­ tum (майнінгенщина і майнінгенство).

Однак найповніше тенденції натуралістичного театру реалізовано у створеному 30 березня 1887 р. «Вільному театрі» Андре Антуана (це, власне, був напівсамодіяльний камерний театр, розрахований лише на 343 місця для глядачів).

«1886 року, — писав згодом Антуан, — я служив у Газовій компанії і провадив одноманітне трудове життя службовця, який одержує 150 франків на місяць. Цього заробітку ледве вистачало на квартиру і харч. Тут і трапився на моєму шляху той камінчик, на якому я спіткнувся: один з моїх товаришів по службі брав участь в аматорському об’єднанні, котре під назвою “Гальського гуртка” давало щомісячні невеличкі драматичні вистави для родичів і друзів…» Так аматорський гурток перетворився на популярний театр, який проіснував майже десятиліт-

тя — до 1896 р. — і за цей час режисер встиг здійснити низку сценічних реформ, основні­ тези яких він виклав в окремій брошурі, видрукуваній у травні 1890 року.

У маніфесті Антуана, зокрема, зазначалося: «Не буде перебільшенням стверджувати, що, за незначним винятком, усі вистави Вільного театру були зіграні любителями, тобто добровільними акторами, що не звикли до цієї професії і ні-

коли не з’являлися на публіці…. З появою нового покоління письменників і нових драматургічних творів ми можемо стверджувати, що це відродження вимагатиме і нових виражальних засобів. Для творів, побудованих на спостереженні

івивченні, знадобляться безпосередні і правдиві виконавці, сповнені реальним життям. Ці твори задумані в плані гнучкішої і ширшої естетики, що заперечує поділ на амплуа. Цей новий театр не наполягає, на відміну від попереднього,

на п’яти або шести умовних типах… Різноманіття, складність персонажів, виведених на сцену, сприятиме появі нового покоління акторів, пристосованих до всіх амплуа. Мистецтво­ актора не буде більше спиратися, як раніше, на фізичні якості актора, що є даром природи: мистец­тво актора буде ґрунтуватися на істині, спо-

стереженні, безпосередньому вивченні природи…. Ті ж зміни мають відбутися

ів інших галузях драматичного мистец­тва: коли, будуючи декорацію, ми повернемося до звичних форм сучасного життя, персонажі діятимуть у правдоподібних рамках, не дбаючи про те, щоб постійно позувати в рутинному значенні слова. Глядач відчує в інтимній драмі, в простому і правдивому розвитку дії прості жести, справжні рухи сучасної людини, яка живе сьогоденням… Виразність буде

спиратися на звичні і реальні аксесуари, і перевернутий олівець, перекинута склянка матимуть таке саме значення за впливом на сприйняття глядача, як і набундючені перебільшення романтичного театру».

1888 р. Антуан записав у щоденнику: «Намагаючись досягти правдивості, я вивісив у “М’ясниках” справжні шматки м’яса, що стало сенсацією…»

Іншим новаторським прийомом Антуана стала гра спиною (його театр називали театром Антуанової спини, тобто театром, в якому актор грає спиною

617

ТЕАТР НАТУРАЛІСТИЧНИЙ

до глядача; щоправда, вперше гру спиною фіксують ще у творчості Франсуа Жозефа Тальма, а потім — у майнінгенців; згодом використовував цей прийом

і К. Станіславський).

15 квітня 1889 р. подібного спрямування театр — «Вільна сцена» відкрив разом з групою критиків і журналістів Отто Брам (1856–1912). Він почав свою театраль-

ну діяльність як критик і на той час уже написав серію монографій, присвячених драматургам, ставши помітною постаттю в культурному житті Німеччини.

Першу виставу театру зіграно 29 вересня 1889 р. — це були «Привиди» Г. Ібсена, а 1893 р. у зв’язку з фінансовими проблемами театр припинив своє існування. У програмі новоствореного театру декларувалася незалежність від цензури і комерційних завдань. Аби уникнути залежності від цензури і приватного капіталу, театр став закритою організацією, що існувала на внески її членів. Серед ентузі-

астів театру — десятеро були активними членами, усі інші (від трьохсот до тисячі) щорічно вносили певну суму, що надавала їм право вільно відвідувати­ театр, вистави якого виконувалися чотири рази на місяць — у неділю, у денний час.

Уманіфесті Отто Брама, видрукуваному до дня відкриття Вільної сцени, зазна­ чалося: «Нове мистецтво­ — це мистецтво­ справжнього, реально існуючого

уприроді і в суспільстві, і воно підтримує новий час і нове життя. Нове мистец­тво і новий час виходять з гасла: “Правда”».

Усвоїй режисерській практиці Ото Брам спирався на драматургію Ібсена, Толстого, Гауптмана, братів Гонкур, Золя, Бека, Гауптмана, Анценгрубера, Шлафа, Шольца, Кайзерлінга та інших авторів так чи інакше пов’язаних з натуралізмом. Він виступав проти яскравої декоративності, постановочності й усього, що нази-

вають «зовнішньою режисурою». Його метод створення вистави не передбачав чіткого постановочного плану. Читання за столом не відігравало для нього суттєвої ролі. Головне — репетиція на сцені. Актор до початку репетицій не повинен був вчити роль і замислюватися над нею, він мав знаходити тон, пристосування

і головні лінії стосунків з персонажами саме під час репетиції. Режисер, на думку

Брама, мусив вміти дібрати акторів і створити атмосферу для їхньої творчості. Тільки таким шляхом, вважав Брам, можна уникнути завчених інтонацій і штучних мізансцен. Брам був прибічником «внутрішньої режисури», хоча й не заперечував, як і Лаубе, значення «зовнішніх засобів виразності».

Натуралістичний театр належить до малого кола запропонованих обставин.

З усіх можливих рівнів запропонованих обставин драматурга і режисера цікавить переважно рівень психолого фізіологічний (подеколи фізіологія стає важливішою, ніж психологія). Спосіб відбору запропонованих обставин характери-

зується тим, що буквально «до купи» збирається усе, що з фотографічною точністю характеризує якийсь шматок життя. Фотографізм з культом випадковості

стає не тільки естетичною нормою, а й ідеалом. Перетворення запропонованих обставин у системі натуралістичного театру немовби й не передбачається.

618

ТЕАТР НАЦІОНАЛЬНИЙ

Людина розглядається в натуралістичному театрі переважно як біологічна істота, що перебуває під впливом фатальних обставин зовнішнього середовища,

природи (спадковість, хвороби, інстинкти), а самі вистави інколи викликали у критиків асоціації з дарвіністичними етюдами і театром жахів.

Естетику натуралістичного театру обґрунтовано у працях Еміля Золя («Експе-

риментальний роман», 1880; «Натуралізм у театрі», «Наші драматурги», 1881) і Августа Стріндберга («Про сучасну драму», 1889).

У російському театрі натуралізм не мав такого поширення, як у Європі, однак вплинув на творчість багатьох драматургів (С. Найдьонов, Є. Чириков, М. Горький) і режисерів (К. Станіславський, В. Немирович Данченко). Зокрема, Мейєрхольд писав, що «Московський Художній театр має два обличчя: одне — Театр натуралістичний, друге — театр настрою».

ВІталії національним різновидом натуралістичної драми стала драма верист­ ська (італ. verismo, від vero — достеменний, правдивий), принципи якої заклали Дж. Верга, Л. Капуана, Д. Чамполі. Найяскравішими творами веристського театру вважаються опери «Сільська честь» Масканьї (1884), «Паяци» (1892) Леонкавалло, «Богема» (1896), «Тоска» (1900) і «Мадам Батерфляй» (1904) Дж. Пуччіні.

Вукраїнському театрі слід радше говорити про дотичність творчості драматургів і режисерів етнографічно побутового театру до певних натуралістичних тенденцій, а не про натуралістичну драму.

Бертольт Брехт, порівнюючи театри натуралізму і реалізму, так визначав відмінності: натуралізм — розглядає суспільство як частину природи, реалізм — розглядає суспільство історично; натуралізм — розглядає середовище, реа-

лізм — систему; натуралізм — розглядає реакцію індивідів, реалізм — суспільну причинність; натуралізм — відтворює атмосферу, реалізм — соціальні конфлікти; натуралізм — спрямований на співчуття до зображуваних подій, реалізм — на критику суспільства; натуралізм — подає події так, щоб вони «говорили самі

про себе», реалізм — сприяє роз’яс­ненню­ подій; натуралізм — розглядає реакцію

індивідів, реалізм — суспільну причинність; натуралізм створює копії, реалізм — стилізації; натуралізм зберігає таємницю, реалізм — розголошує її». ► ТЕАТР ВЕРБА-

ТІМ, театр документальний, ТЕАТР МАЙНІНГЕНСЬКИЙ, ТЕАТР ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ТЕАТР ЧЕТВЕРТОЇ СТІНИ

ТЕАТР НАЦІОНАЛЬНИЙ — державний театр, орієнтований на збереження і розвиток традицій національної культури (Comédie Francaise у Парижі, Teatr narodowy у Варшаві, Narodni divadlo у Празі, Народно позориште у Белграді та ін.).

Створення перших національних театрів збігається у часі з концепцією котра

наприкінці XVIII ст. сформульовано у працях багатьох авторів (Ф. Шиллер, Г Ф. Гегель). Суть цієї тези полягає в тому, що, як зазначав Гегель у своїй «Естетиці»,

«драма — це утворення вже розвинутого всередині себе національного життя». Уперше назва Народний театр вживається у Франції; 10 березня 1794 р. у Де-

креті Конвенту про Народний театр, згідно з яким Театр Нації (Comédie Fran­caise)

619