Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

ТЕАТР ЧИТЦЯ

Найбільший розквіт драми для читання, тобто літературних творів у формі драми, призначених для читання, а не сценічного втілення, припадає на XVIII–ХІХ ст.

і пов’язаний із творчістю А. Мюссе, П. Шеллі, Дж. Байрона, Л. Тіка, В. Гюго, П. Клоделя, Ф. Клопштока та ін., а також акторів Мішеля Барона, Девіда Гарріка, Франсуа Тальма, Василя Каратигіна, Рашель.

Невдовзі зароджується й поняття театр у кріслі (фр. thèâtre dans un fauteuіl; англ. closet drama, нім. Lesedrama, Buchdrama).

Надзвичайну популярнівсть здобули на початку ХІХ ст. вечори читання, які влаштовував Людвиг Тік у Дрездені (учень Гете, актор Пій Александр Вольф писав Тікові: «найкращий театр Німеччини тепер у Вашій кімнаті, біля Вашого круглого столу; тут ансамбль, стиль, гармонія, натхнення, гумор і все, чого тільки забажаєш»). О. Пушкін у Щоденнику від 17 грудня 1833 р. фіксує: «Вечер у Жуковского.

Немецкий amateur ученик Тиков, читал “Фауста”».

Уці самі роки набуває популярності жанр публічних читань — авторського виконання­ власних творів (Теккерей, Діккенс, Марк Твен). Микола Гоголь писав 1843 р. про поширення у Росії публічних читань: «Я рад, что наконец начались

унас публичные чтения произведений наших писателей. Мне уже писали об этом

кое что из Москвы: там читали разные литературные современности, а в том числе и мои повести <…> Я даже думаю, что публичные чтенья со временем заместят

унас спектакли <…> Но, разумеется, нужно, чтобы самое чтение произведено было таким чтецом, ко­торый­ способен передать всякую неуловимую черту того, что читает. Для этого не нужно быть пламенным юношей, который готов сгоряча и не переводя духа прочесть в один вечер и трагедию, и комедию, и оду, и все что

ни попало. Прочесть как следует произведенье лирическое — вовсе не безделица, для этого нужно долго его изучать» («Выбранные места из переписки с друзьями»).

Саме на театр читця орієнтується й Поль Фор, створюючи 1890 р. Художній театр у Парижі — перший символістичний театр — театр містичних одкровень,

який здивував глядачів незвичною на той час умовною пластикою, одноманітніс-

тю інтонацій і читанням потойбічними голосами.

Уманіфесті, що передував відкриттю театру, Фор критикував комерційний театр, адюльтерну драматургію, розважальність, натуралізм, запевняв публіку

упрагненні відродити ідеалістичний, як він його називав, театр — театр мрії, храм ідеї; орієнтуючись на поетів і створюючи театр поетів, Поль Фор говорив:

«Я хочу запропонувати аудиторії вірші, старі, нові, читання яких супроводжуватиметься музикою. Виконавець не буде персонажем, але тільки голосом; усі живописні й музичні засоби мають лише акомпанувати голосу, передаючи такі

естетичні відтінки емоції, яких жоден з акторів не в змозі досягнути». Ця формула вказує на головний напрям шукань Фора. Не персонаж, а лише голос, не дія,

а слово — ось принцип, відповідно до якого здійснювалися постановки Художнього театру, який у своїй практиці тяжів до театралізованого читання.

711

ТЕАТР ШКІЛЬНИЙ

11 листопада 1925 р. було створено «Театр читця» (керівник — І. Кунін) у Києві. З розвитком технічних засобів на початку ери радіомовлення постає радіо­

театр (театр біля мікрофона) — радіотрансляція театральних вистав.

У1920 х рр. народжується ще один різновид театру читця — радіодрама (англ. radio drama) — твір, розрахований лише на слухове сприйняття (Л. Франк,

С.Цвейг, Б. Брехт, Д. Прістлі, М. Фріш та ін.), а відтак народжується й жанр радіовистави (фр. mіse en onde, англ. radіo productіon, нім. Horspіel, ісп. produccіоn radіo fоnіca), який користується надзвичайною популярністю (так, лише радіостанція BBC випускає в середньому близько тисячі радіовистав щороку; у США перші радіовистави зазвичай тривали від п’ятнадцяти до тридцяти хвилини, але згодом їх почали об’єднувати в серіали, що транслювалися вдень і дістали назву мильних опер (англ. soap opera). Перша українська радіоп’єса прозвучала в ефірі 1933 року.

Інший різновид театру читця — спектакль читання (фр. lecture spectacle, англ. publіc readіng, нім. Leseauffuhmng, ісп. lectura expectоculo; демонстрація ви­ стави­ за новою п’єсою­ без декорацій і костюмів і вистава у концертному вико­­ нанні — фр. mіse­ en espace, ісп. puesta en espacіo­).

Утеатрі читця розрізняють два основних напрямки — драматичний (виконан-

ня в манері драматичної гри) та епічний (у манері оповідача).

Основні форми художнього читання: виступ читця в змішаному концерті; самостійний літературний концерт, що складається з ряду творів або цілісної композиції. Інколи читці використовують у своєму виступі музику, світло, бутафорію, різноманітні аксесуари; театр читця може існувати у формі театру одного актора, тобто театру, у виставах якого задіяно лише одного виконавця.

Елементи театру читця наявні й у виставах політичного театру (Е. Піскатор цілком логічно дійшов до жанру епічної лекції у виставі «Війна і мир» Л. Толстого, 1936, США; П’єр Безухов виступав у ролі оповідача і лектора, який пересував по сцені величезних іграшкових солдатиків); «його ідеалом, — писав Дж. Стайн про Піска-

тора, — був розповідний театр, який би нагадував китайську усну книгу»).

Уцьому контексті дискусійним залишається питання про драматургію Лесі Українки й Олександра Олеся; на думку Я. Мамонтова, «це був драмопис переважно для читання, а не для виконання». ► ТЕАТР ЛІТЕРАТУРНИЙ, ТЕАТР ОПОВІДАННЯ

ТЕАТР ШКІЛЬНИЙ (англ. academic theatre, academical theatre, school theatre;

пол. teatr szkolny) — у позаісторичному сенсі — аматорський театр, у виставах

якого беруть участь учні школи, школярі; в історичному значенні — театр під патронатом духовних навчальних закладів — братських шкіл тощо; постав напри-

кінці XV ст., хоча звичай влаштовувати драматичні вистави в навчальних закладах був відомий у Європі ще з ХІІ ст. (цими видовищами зазвичай вшановували

патронів навчальних закладів — Св. Миколая й Св. Катерину).

Наприкінці XV ст., коли в Європі набуває популярності студіювання грецьких,

а надто римських старожитностей, у Німеччині постає й нова форма шкільного

712

ТЕАТР ШКІЛЬНИЙ

викладання, що полягала у вивченні напам’ять і декламації комедій Теренція (переклади його творів німецькою мовою з’являються 1486 р.), що вважалися най-

зручнішими для практичного засвоєння офіційної мови середньовіччя — латини. Серед протестантів сумніви щодо користі цього методу розвіяв авторитет Лютера, який заявив, що у подібних вправах немає нічого шкідливого, а навіть навпа-

ки — вони допомагають учням у навчанні. «Християнам, — говорив він в одній зі своїх «Застольних бесід», — не слід уникати комедій через те, що в них інколи трапляються брутальні жарти і непристойності, адже через подібні дрібниці довелося б відмовитися й від Біблії». Крім того, Лютер і сам охоче відвідував вистави і таким чином підтримував зародження нового театру — шкільної драми, походження якої пов’язане із Реформацією, протестантизмом, лютеранством тощо.

Інколи шкільні вистави протестантів набували такої популярності, що студен-

тів запрошували виконувати їх поза межами шкіл і університетів. Однак із плином часу комедії Теренція, мабуть, набридли, а комедії Плавта вважалися малопридатними для педагогічних цілей, і тому постала потреба в написанні­ нових творів латиною; саме ці твори й заклали основу репертуару нового театру.

Однією з перших шкільних драм (нім. Schuldrama) вважається показана близь-

ко 1492 р. вистава за п’єсою П’єра Лондріні, в якій Безсмертні, запрошені до Сатурна, вирішували питання, чи не настав час наслати чуму на людський рід. Серед найстаріших зразків шкільної драми відомі також «Spіel von den torіchten­ und klugen Jungfrauen» («Гра про дів мудрих і нерозумних»), «Phor­censі­­scaenіca progymnasmata» (1498), «Comedіa nova» (1520), «Geіstlіches Spіel von der gottes­­ furchtіden und keuschen Freu Susanna» (1536), «Mundus» (1537) та ін.

Чернець францисканець Буркгард Вальдис (1490–1556), перейшовши в люте­­ ранство, написав першу протестантську драму за мотивами Святого Письма. Він переробив біблійну притчу про блудного сина й у виставі, здійсненій у Ризі 1527 р., виступив у ролі герольда, який коментував події, що показувалися на сцені.

У першій чверті XVІ ст. шкільні вистави почали виконувати вже не лише з на-

вчальною метою. Так, 1523 р. шкільний статут міста Цвіккау вимагав,­ щоб у неділю учні розігрували комедії Теренція або інші твори; у Магдебурзі такі вистави влаштовували тричі на рік: латиною — перед патронами­ школи, а німецькою мовою — перед зборами міської ради й просто неба для мешканців міста. Вийшовши на широкого глядача, вистави виховували у громадян міста нову потре-

бу — потребу у видовищі.

Оскільки ж шкільний театр був пов’язаний з ідеями Реформації, значне місце в його репертуарі посідали, з одного боку, твори, спрямовані проти папства

(«Pamma­chі­us»­ Томаса Кірхмайєра, «Phasma» Фрішліна та ін.), а з іншого — твори, які пропагували ідеї Лютера (1600 р. Андре Гартман навіть драматизував біо-

графію самого Лютера; подібний твір Мартіна Рінкардта «Ейслебенський витязь Христа» представлено 1613 року).

713

ТЕАТР ШКІЛЬНИЙ

Невдовзі після створення Ігнатієм Лойолою католицького чернечого ордену єзуїтів (1534) Папа ініціював появу перших єзуїтських колегіумів, а зго-

дом в єзуїтських духовних школах почали здійснювати театральні вистави (нім. Jesuіtenspіele).

Перші шкільні вистави єзуїтського театру влаштовував Йоганн Штурм у Страс-

бурзькій гімназії; перші відомі вистави на сцені єзуїтського театру були здійснені за п’єсою «Eurіpus» (Відень, 1555; Мюнхен і Прага 1560).

Згодом усталилася система жанрів шкільного театру: проста шкільна драма (спиралася на прицип трьох єдностей і не допускала переходів від трагічного до комічного); складна (implexa або turbata, в якій дія може змінювати характер, супроводжуватися вставками й епізодами поза основною фабулою); повчаль­ на (morata, присвячена зображенню звичаїв і моральному повчанню); кумедна

(ridicula, розрахована на сміх).

У цілому ж єзуїтські вистави, на думку Яна Оконя, стояли в опозиції до масового релігійного театру (літургійного, містерійного), де і композиція твору, і всі елементи вистави повторювалися з року в рік у незмінному вигляді.

Зазвичай шкільні вистави приурочувалися до кінця масляного тижня (ludі аn­ tесіnеrаlеs, bассhаnаlеs), страсної п’ятниці (dе раssіоnе) й закінчення навчального року, коли учням роздавали нагороди (ludі роstgуmnаstісі, mеtаgуmnаstісі).

Воснову пасійної драми (passіo, passіon) покладено мотив страждань за Віру

йствердження її через страждання. П’єси цього типу не показували, як у середньовічних містеріях, муки Христа (бичування, хресний хід і смерть на Голготі). Сюжети пасійних драм (драм Страстей седмиці, драм Страсного тижня, останнього тижня

Великого посту) бралися з агіографії — історій святих мучеників, перших християн, проповідників і місіонерів, що постраждали за Віру, пройшовши тортури й страту.

Героєм масляної драми був грішник — п’яничка, вбивця, тиран на троні. Він міг перетворитися на праведника, але найчастіше демонструвалося його остаточне

падіння й спілкування із силами Пекла.

Канікулярні драми готувалися до літніх вакацій (кінця навчального року) і мали дидактичний характер. Теми й сюжети були пов’язані із навчальним процесом, прославленням засновників навчальних закладів, ювілеями, але головним змістом видовищ було оспівування знань і вченості, що нібито приносять простому смертному найвищі почесті.

Містерії й мораліте на сценах шкільного театру відрізнялися від тих самих жанрів для масового глядача. Так, композиція містерії шкільного театру мала набагато складніший характер: подеколи дія переносилася за сцену, тоді як на сцені

розігрувалися віддзеркалені події; інколи сцена сприймалася як семантична паралель до біблійного сюжету тощо.

Хоча шкільні драматурги брали матеріал з тих самих джерел, що й автори середньовічних містерій, однак вони інакше опрацьовували його. Складних епіч-

714