Файл: THEATRICA _postranichno_.pdf

АРАНЖУВАННЯ

(adoro), право на яке у греків надавалося засновникам колоній; після Пелопонесської війни (431–404 рр. до н. е.) — воєнноначальникам; після походів Алексан-

дра Македонського (334–324 рр. до н. е.) — йому самому та його нащадкам.

У Римі апофеоз став видовищним різновидом тріумфу, і вперше був влаштований у 42 р. до н. е. на честь убитого Юлія Цезаря. Після поховання Цезаря сенат розпорядився спорудити храм на тому місці, де було спалено його тіло. Так Цезар став богом. Однак, повідомляють історики, свій апофеоз він старанно сплану-

вав і ще за життя ухвалив відповідні декрети.

В імператорську епоху, починаючи з Августа, який дав апофеоз Юлію Цезарю

йсам був обожнений, апофеози стали надбанням кожного імператора, а інколи

йчленів їхніх сімей. Так, у 14 р. н. е. здійснено апофеоз Августа, у 54 р. — Клавдія. Невдовзі після апофеозу Цезаря, у результаті якого він перетворився на Dіvus

Julіus, день його народження було проголошено державним святом. Під час цих урочистостей усі громадяни Риму мусили одягати лаврові вінки; тим, хто ухилявся від участі, загрожувало прокляття богів Юлія Цезаря та Юпітера. Для заможних

осіб передбачалось особливе покарання: сенатори та їхні сини в разі порушення нового розпорядження сплачували сто тисяч сестерціїв.

Удобу середньовіччя апофеоз перетворився на складову частину містерій,

апочинаючи з XV ст. також з’явилися повідомлення про акції самообожествлення світської та церковної влади. Так, у 1623 р., з нагоди канонізації Ігнація Ло-

йоли, єзуїти здійснили постановку апофеозу, де представили трагедію, головну роль в якій зіграв майбутній кардинал Джуліо Мазаріні. Апофеози широко використовувалися в історико міфологічній опері, у французькій ліричній трагедії Ж. Б. Люллі тощо.

Наступний спалах інтересу до цього видовищного жанру пов’язаний із Французькою революцією 1789 року. Починаючи з 1793 р., драматурги писали п’є­ си апофеози­ до революційних свят: «Свято на честь Верховної Істоти» Кювельє; «Свято на честь Жан Жака Руссо»; «Тріумф Республіки» Шеньє; «Свято Розуму» Марешаля тощо. Жанр переживає надзвичайно бурхливий розквіт під час прав-

ління Бонапарта і триває до середини ХІХ ст.

Постановки апофеозів здійснювались і на українській сцені. Так, у театрі Садовського, в 1911 р., у концертному відділі після вистави «Назар Стодоля» апофеоз було представлено у формі живої картини «На могилі Шевченка».

Згодом і сама назва апофеоз почала вживатися в іншому значенні — як урочис-

те закінчення вистави. «… Термін цей тепер уживається рідко, а самий прийом

використовується часто…» — писав Василь Василько. ► тріумф

АРАНЖУВАННЯ (фр. arrangement; англ. arrangement; нім. Arrangement; ісп. arre­

gіo) — розташування, позиції акторів на сцені стосовно один одного з метою наочного вияву конфлікту. Бертольт Брехт називав аранжуванням репетиції, у процесі яких формується динаміка соціальних стосунків персонажів і скульптурна

110

АРЛЕКІН

виразність мізансцени. Найближчі відповідники в українській мові — мізансцена;

мізансценування; постановка. ► мізансцена, постановка

АРЛЕКІН (з італ. arlecchino, нім. Harlekin, фр. harlequin, arlequin; пол. arlekin) —

віталійському­ театрі масок — маска про­стака­ слуги, незграбного­ телепня;

уфранцузьких­ арлекінадах кінця XVІІІ — початку ХІХ ст. — щасливий коханець або блазень. На відміну від іншої маски комедії дель арте, Брігелли, Арлекін не такий шельмуватий, радше навпаки — він веселий, наївний, безкорисливий і не-

практичний. Походження цієї маски, як не дивно, пов’язують із французькими інфернальними легендами початку ХІ століття. У середньовічній пекельній ієрархії пращур Арлекіна (Еллекен, Ерлекен) був ватажком дияволів. Разом з ними він ширяв над землею й творив усілякі безчинства. Згадка про Арлекіна (у транскрипції Ерлекін) є у першому повідомленні про карнавал у Нормандії (1091).

«Один з найдавніших описів карнавалу, що зберігся до нашого часу, — писав М. Бахтін, — подає Пекло у формі містичного бачення. Нормандський історик ХІ ст. Ордерик Вітал змальовує видіння якогось священика Гошеліна, який першого січ-

ня, вертаючись уночі від хворого, бачив військо, що посувається пустельною дорогою під проводом Ерлекіна. Сам Ерлекін зображений у вигляді велетня, озброєного величезною палицею (його фігура нагадує Геракла). Військо, яке він веде, вельми строкате: попереду йдуть люди, вдягнені у звірячі шкури; інші люди несуть п’ятдесят гробів; на гробах сидять маленькі чоловічки з великими головами

та великими кошиками у руках. Далі — двоє ефіопів з дибою, на якій чорт налигає чоловіка, встромляючи в нього вогняні шпори. Ще далі — натовп жінок: вони їдуть верхи на конях, весь час підстрибуючи на сідлах, оздоблених розпеченими цвяхами; вони підскакують і знову падають на цвяхи; серед них — шляхетні дами, у тому

числі й ще живі. Потім — духівництво, а наприкінці — воїни, охоплені полум’ям».

Зплином часу, коли комедія масок виокремилася з карнавалу в самостійний рід видовищ, маска Арлекіна стала невід’ємною частиною комедії дель арте. Від початку XVІІІ ст. Арлекін став головним героєм арлекінади.

У російській мові це слово відоме з 1709 р.: спочатку у формі арлікін, а згодом

уформі харлікін, херлікін, герлікін, гарлекін, гарлікін і, нарешті, з 1738 р. — арлекін.

В українських джерелах ХІХ ст. термін тлумачиться як кумедіянт, паяц. Арлекіном у театрі називається також верхня лицьова частина портальної

арки, що перекриває її з боку зали для глядачів; у сукнах, якими обрамовується портальна арка сцени, ховався Арлекін.

Для багатьох режисерів ХХ ст. саме Арлекін став знаком театру майбутнього.

Так, Лесь Курбас писав у «Театральному листі» (1918) про актора майбутнього: «Це буде розумний арлекін. Стільки ж саме освічений, що й мистці інших мистец­­

тв, який буде себе вільно почувати в тій сфері виїмкового відчування й думання,

з якої родиться мистецтво­ XX ст. Котрий без решти зможе переконати освіченого

сучасного глядача. Бо хай мені не кажуть про балаган». ► АРЛЕКІНАДА

111

АРЛЕКІНАДА

АРЛЕКІНАДА (фр. arlequnade, arlequіnade; англ. harlequіnada; нім. Harlekіnade, Hanswurstіade; ісп. arlequіnada, pantomіma) — в італійському театрі масок (комедії

дель арте) — сценки, в яких головною дійовою особою виступає Арлекін. Традиційна сюжетна схема арлекінади — любовні перипетії й гострокомічні

ситуації на злободенні теми. Варіаціями арлекінади були бурлеск і клоунада.

З початку XVIII ст. жанр поширився у ярмарковому театрі Франції, а згодом

ів театрах інших країн. 27 березня 1715 р. паризький комісар склав протокол, у якому подав опис цього жанру. Близько п’ятої години, у приміщенні канатних танцівників, Франциск та його приятелі після закінчення танців показували комічну п’єсу «Торжество Мома й Арлекіна», а після неї сцени з «Колискової» та «Тіні Арлекіна» у кількох актах і явах. Усі три п’єси викладено друкованими літерами на великих сукнах, які показували глядачам і на яких були написані пісні, що скла-

дали діалог на сюжет п’єси. Ці пісні виконували актори. Але, веде далі комісар, «ми помітили, що усі згадані актори “розмовляють між собою і відповідають один одному прозою на сюжет п’єси”, з чого і виходить комічна п’єса. Таким чином, оскільки право давати виставу в діалогах є привілеєм комедіантів короля, названі виконавці порушують постанови».

1720 р. Арлекін стає героєм п’єси П’єра Маріво «Арлекін, вихований коханням». У Німеччині героєм арлекінад став Ганс Вурст, який заполонив сцени театрів на початку XVІІІ ст. і, на думку Й К. Готшеда, був головним винуватцем від­ ставання німецького театру від французьких взірців. Готшед переконав Кароліну Нейбер публічно вигнати зі сцени Ганса Вурста і поставити в жовтні 1737 р. пролог, у якому зображувався суд над Вурстом (Вурст звинувачувався у псуванні

громадського смаку та моралі і засуджувався до спалення; вирок виконувався,

ісолом’яне опудало у костюмі Арлекіна спалювали). Згодом цей пролог висміював Лессінг, який оголосив його найбільшою арлекінадою.

Коли у середині XVIII ст. у Парижі з’явилися театри бульварів, арлекінади

стали одним з головних жанрів у цих закладах. У 1820 р. саме у виставі «Арлекін

ібрат Бекон» у театрі «Covent Garden» уперше було використано панораму. Починаючи з середини ХІХ ст. Арлекін і арлекінада перетворюються на симво-

ли достеменного театру. Так, у 1917 р. Жан Кокто видрукував есе «Півень та Арлекін», яке стало маніфестом композиторів «шістки»: у ньому Кокто виступав проти імпресіоністичної музики Дебюссі, захищаючи «низькі» музичні жанри.

У 1919 р. в Києві працював театр «Арлекін», у якому постановки «народних видовищ» здійснювали Григорій Козинцев і Сергій Юткевич («Балаганное представление четырех клоунов», «Сказка о попе и работнике его Балде», «Царь Максими-

лиан и непокорный сын его Адольф»).

Надзвичайну увагу надавав арлекінаді Олександр Таїров, який ще в листо-

паді 1917 р. виставив на сцені Московського Камерного театру спектакль «Король Арлекін» Р. Лотара. Згодом він писав про вистави очолюваного ним театру:

112

АРТИЗАЦІЯ

«Взаємозв’язок цих вистав намітив дві лінії творчого образу нашого театру: одна лінія — це трагічна вистава <…>; інша лінія — спектакль арлекінада». Таїров

був настільки закоханий у цей жанр, що й «Ромео і Джульєтту» ставив як любов­ но трагічний скетч, де під час удаваної смерті Джульєтти мусила з’явитися пика

Арлекіна. ► АРЛЕКІН, комедія МАСОК ІТАЛІЙСЬКа

АРТИЗАЦІЯ (від лат. art — мистецтво) — театралізація життєвих подій; ставлення до дійсності як до твору мистецтва; вигадки. ► ТЕАТРАЛІЗАЦІЯ

артизм (від лат. art — мистецтво) — в українському театрі від середини ХІХ ст. термін для визначення мистецтва: «д. Заньковецька з великим артизмом одіграла цю сцену…» — І. Нечуй-Левицький; «[Панас] Мирний виїжджа на знатті народного побуту та на тенденції, а артизму в нього далеко-далеко менше» —

А.Кримський; «артизм — художество» — Д. Яворницький). ► МИСТЕЦТВО

АРТИСТ, АРТИСТКА (від лат. ars — мистецтво; фр. artiste; нім. Artist; середньо-

латинське artista — освічений; магістр мистецтва) — професіональний виконавець ролей у драматичному театрі; у широкому сенсі — митець, діяч мистецтва. У Франції в добу середньовіччя артистами на­зивали вчених, ерудитів і ремісників, тобто знавців і майстрів, які досконало володіли своїм мистецтвом (тобто

ремеслом); у сучасному розумінні слово вживається з XVIII ст. У Словнику Бориса Грінченка слово артист (у значенні митець, актор) датоване 1861 роком, в епітафії К. Соленика. На практиці терміни актор й артист рідко розрізняються; якщо ж у певному контексті співіснують обидва слова, то останнє (артист) означає належність до мистецтва у високому й широкому значенні (І. К. Карпенко Ка­ рий розрізняє артиста Івана Барильченка, а поряд із ним — акторів Ваніну,

Крамарюка та ін.). Похідний термін — артистичний — вживається у значенні мистецький (так, у Львові на початку ХХ ст. виходив «Ар­тистичний вісник», який писав про всі види мистецтва)­ . ► АКТОР, МИТЕЦЬ

АРХІТЕКТОНІКА [П’ЄСИ І ВИСТАВИ] (грец. archіtectonіcus — архітектурний, будівельний) — до ХІХ ст. наука про застосування математики та механіки для

вивчення закономірностей, властивих конструктивній системі будівлі. У мистец­

твознавстві архітектонікою називається загальний план побудови твору і взаємозалежність його частин; головний принцип побудови драматичного твору або вистави; співвідношення окремих елементів твору; у вузькому значенні — формальний поділ п’єси на акти, картини, яви, діалоги, монологи, авторські відступи, зонги; співвідношення фабульних і позафабульних елементів.

У давньогрецькій трагедії класичного періоду архітектоніка була доволі жорстко унормована. Структура трагедії віддзеркалює особливості її театрального

втілення, адже послідовність частин трагедії вказує на рух або нерухомість хору,

на його стосунки з персонажем і т. ін. Лише зрідка хор може виступати в ролі безстороннього спостерігача та коментатора подій; зазвичай хор виступає в ролі групового персонажа (Данаїди у трагедії Есхіла «Благальниці» тощо). Основними

113