Рада з Опіки ООН. Рада з Опіки — один із шести головних органів , на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями). Рада уповноважена вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими територіями відносно політичного, економічного, соціального прогресу підопічних територій, розглядати (консультуючись з місцевою владою) петиції з підопічних територій і направляти туди спеціальні місії. Міжнародний Суд . Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Місцезнаходження суду — Гаага (Нідерланди). Секретаріат ООН. Секретаріат — адміністративний орган ООН, який обслуговує інші органи, виконує програми і втілює в життя політику, розроблену ними. Робота Секретаріату включає: керівництво операціями з підтримування миру; організацію міжнародних конференцій з проблем світового значення; Рада Європи (РЄ) — найстаріша (утворена у 1949 р.) та найбільша на Європейському континенті політична організація. Рада Європи була створена:

• для захисту прав людини і парламентської демократії та забезпечення принципу верховенства права;

• для прийняття європейських угод, які мають стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній та правовій сферах;

• для того, щоб сприяти усвідомленню існування європейської культурної самобутності, яка базується на різних системах суспільних цінностей і охоплює різні культури.

Лекція 3. Діяльність дипломатичних представництв за кордоном.

ПЛАН

1. Визнання держав та встановлення дипломатичних відносин.

2. Дипломатичні представництва за кордоном, їх функції, структура та персонал.

3. Правила акредитації дипломатичних представництв. Церемоніали представлення та від’їзду.

1

Дипломатичні відносини – це офіційні відносини, які добровільно встановлюються двома державами шляхом дружніх контактів будь – якого характеру між їхніми урядами у політичній, економічній, культурній та інших сферах діяльності й дають право обміну дипломатичними представниками. Першим кроком на шляху встановлення дипломатичних відносин є визнання тієї чи іншої держави та її уряду з боку іншої держави. Відповідно до міжнародного права, існує дві форми визнання держав: де – факто і де –юре.

Визнання де-факто має неповний характер, тобто, не маючи змоги заперечити факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини, але, незважаючи на це, вступає з нею у ділові контакти, як правило, торговельно-економічні. Інколи така форма відносин може використовуватися впродовж тривалого часу, але зазвичай вона має короткотривалий характер. У сучасній міжнародній практиці така форма відносин застосовується порівняно рідко.

---

Найбільш поширеною формою визнання є визнання де-юре або повне дипломатичне визнання. Воно передбачає встановлення документального оформлення офіційних дипломатичних відносин, заснування дипломатичних представництв на відповідному рівні.

У міжнародній практиці не існує якогось єдиного порядку встановлення дипломатичних відносин, але країни оформлюють ці домовленості письмово. Конкретні переговори щодо встановлення дипломатичних відносин можуть бути доручені урядовій делегації, або частіше, одному із своїх дипломатичних представництв за кордоном. Під час таких переговорів досягають домовленості про сам факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, термін вступу в дію досягнутої угоди тощо. Цікавим фактом є визнання незалежної України у 1991р. Упродовж перших місяців незалежності йшов активний процес визнання України: першими визнали Україну Канада і Польща – 2 грудня, Угорщина – 3, Латвія і Литва – 4 тощо. Загалом упродовж грудня 1991 року Україну визнали 66 держав світу. Документами, що підтверджують встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода, протокол або ідентичні ноти, якими обмінюються представники держав. Але в міжнародній практиці бувають випадки зупинки або й розриву дипломатичних відносин. Дипломатичні відносини розриваються внаслідок війни, збройної агресії проти суверенної держави, військового перевороту( заколоту) або коли один з партнерів змінює свій державний статус ( входить у склад іншої держави або федерації ). Розрив дипломатичних відносин супроводжується повним припиненням контактів між державами, відкликанням дипломатичних представників та закриттям диппредставництв.

Дипломатичну діяльність за межами країни здійснюють закордонні державні органи зовнішніх відносин, які поділяються на дві категорії: постійні і тимчасові. Постійні органи – посольства і місії, представництва при міжнародних організаціях – ці органи ведуть повсякденну дипломатичну діяльність за кордоном, представляючи і захищаючи там інтереси своєї держави. Практика дипломатичних відносин виробила певний порядок призначення глав дипломатичних представництв, який був закріплений Віденською конвенцією: «Акредитуючи держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман (згода) на ту особу, яку вона пропонує акредитувати». Агреман - у міжнародному праві – згода держави прийняти конкретну особу в якості голови дипломатичного представництва іншої держави. Призначення голови представництва відбувається згідно з загальноприйнятими міжнародними правилами і національним законодавством акредитуючої держави і складається з деяких етапів:

1. Замовлення агремана дипломатичним шляхом (частіше через відізваного з держави голову дипломатичного представництва). Питання про агреман супроводжується короткою довідкою з біографічними даними майбутнього дипломатичного представника.

2. Повідомлення про агреман також надходить дипломатичним шляхом. Надання агреману є ознакою призначення особи головою дипломатичного представництва і поміщення публікації про це в офіційному друкованому виданні держави. Надання агреману – головна умова призначення дипломата головою дипломатичного представництва.

3. Вручення вірчої грамоти голові дипломатичного представництва напередодні його від’їзду в державу призначення, тобто документа, що свідчить про офіційний статус. На призначення членів персоналу диппредставництва агреман не замовляється.

4. Можлива і відмова в агремані. Відмову не обов’язково мотивувати – держава може дати негативну відповідь стосовно деякої особи і при цьому не повідомляти мотиви відмови. Відмова має форму дружньої поради призначити іншу особу. У сучасній дипломатичній практиці випадки відмови в агремані зустрічаються рідко. Без агремана призначення неможливо.

---

Якщо дипломатичні відносини встановлюються вперше, то перед призначенням посла всіма питаннями міждержавних відносин займається тимчасовий повірений у справах. Згода сторони, що приймає, означає, що кандидатура є бажаною особою – « персоною грата». ПЕРСО́НА ГРА́ТА (от лат. persona grata — бажана особа), в дипломатичній практиці дипломатичний представник, у відношенні до якого приймаюча держава дала згоду на його призначення та приїзд. У відношенні до послів або голов консульських представництв це визначається процедурами отримання агреману чи екзекватури. Для інших дипломатичних робітників отримання візи на вільний в’їзд до держави означає їх визнання персоною грата. Якщо ж з якихось причин кандидатура не підходить, то вона вважається особою небажаною - «персоною нон грата». ПЕРСО́НА НОН ГРА́ТА (от лат. persona non grata — небажана особа), в дипломатичній практиці дипломат, визначений владою держави перебування небажаною особою. В цьому випадку акредитуюча держава відкликає його на батьківщину і він повинен виїхати з держави.

Вагомою причиною об’яви дипломата персоною нон грата може стати його втручання у внутрішні справи держави перебування, порушення або неповага до законів, звичаїв, зловживання імунітетом та привілеями дипломата. При цьому влада держави перебування, згідно з Венською конвенцією 1961 року, не зобов’язана пояснювати причини, за якими дипломат отримує статус персони нон грата.

2

Всі форми дипломатичної діяльності на території приймаючої держави здійснюють дипломатичні представництва, за умови встановлення між державами дипломатичних відносин. Після оформлення акту про встановлення відносин розпочинається обмін представництвами.

Дипломатичне представництво — закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. На постійній основі створюють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представництвами держави використовують і тимчасові дипломатичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, називається посольством, а очолюване посланником чи повіреним у справах — місією.

Постійне зростання відповідальності посольств і місій, розширення їх сфери дії, збільшення чисельності персоналу, а також безперервність функцій і загальних прав, незалежно від змін у керівництві посольства чи його відсутності засвідчує, що глава дипломатичного представництва є лишеодним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особливість Віденської конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

---

— по-перше, відкриття дипломатичного представництва є наслідком угод між двома державами і не стосується безпосередньо призначення його глави;

— по-друге, функціонування дипломатичного представництва не порушується змінами його персоналу;

— по-третє, дипломатичне представництво наділене власними привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та привілеями його співробітників;

— по-четверте, припинення функцій глави дипломатичного представництва не порушує функціонування самого представництва, тоді як припинення діяльності представництва передбачає завершення функцій усіх його членів включно з главою.

Посольство (або місія) є державною установою, що знаходиться на території іноземної держави та працює тільки за наказами свого уряду, відповідно державній політиці. Виконуючи свої функції, воно також не повинно порушувати прядок та головні норми держави перебування. Посольство має валютні кошти, може відкривати рахунки в банках, володіти рухомим або нерухомим майном. Структура дипломатичного представництва залежить від штатних можливостей акредитуючої держави та від рівню розвитку між державами. Посольства та місії мають дуже широкий спектр діяльності в усіх сферах міждержавних відносин – політичні, економічні, культурні, консульські, засобів інформації, протокольні тощо. В ієрархії дипломатичного старшинства клас послів займає найвищу сходинку.

Окрім посольств та місій дипломатичні функції виконують також консульські представництва. Консул – представник держави, призначений в визначений регіон іншої держави ( зі згодою останнього) для захисту інтересів своєї держави, її юридичних осіб та громадян, а також для сприяння розвитку всіх сфер взаємодії держав та виконання інформативної функції. Діяльність консула контролює посольство держави – представника. Консули бувають двох видів: штатні (професійні) та нештатні. Штатні консули – це особи – держслужбовці держави представника, обов’язково громадяни цієї держави. Вони не мають права займатися яким-небудь іншим видом діяльності (наприклад: підприємництвом) окрім виконання своїх консульських функцій. Нештатні консули – це особи, що не стоять на державній службі, але виконують консульські функції на прохання держави представника. Нештатні консули мають ті ж привілеї та імунітети, що й штатні, тільки особовою недоторканістю вони користуються тільки при виконанні консульських функцій. Голови консульських установ відокремлюються у чотири класи:

• генеральні консули;

• консули;

• віце – консули;

• консульські агенти.

В деяких державах консульська служба відділена від дипломатичної. У сучасній політиці консульські функції визначені у міжнародних договорах, двосторонніх консульських конвенціях, договорах про торгівлю та мореплавство а також у внутрішніх законодавствах держав. Консульські установи представлені чотирма видами.

---

• Генеральне консульство – затверджується у великих комерційних або промислових центрах, портах;

• консульство;

• віце –консульство – затверджується у консульському окрузі генерального консульства або консульства, голова якого штатна особа, підкорена консулу;

• консульське агентство – канцелярії в портах, у функції яких входять питання торгівлі та судноплавства.

Можна виділити основні групи функцій консульських представництв:

1. Функції захисту прав та інтересів держави представника та його громадян;

2. Функції в сфері торгівлі та судноплавства;

3. Адміністративні ( Реєстрація актів цивільного стану, народження, всиновлення та ін. відносно громадян своєї держави);

4. Нотаріальні (заповіти, юридичні договори та акти);

5. Інформативні функції (збирання інформації про розвиток свого регіону для уряду своєї держави. Протокольна діяльність дипломатичного представництва.

Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які стосуються відкриття дипломатичних представництв, їх функціонування та привілейованого статусу. Вони покликані забезпечити сприятливі умови для виконання Дипломатичним представництвом своїх функцій.

Внутрішня структура дипломатичного представництва, установлення відповідних посад і т.д. визначаються законодавством акредитуючої держави. У більшості держав існують також дипломатичні ранги, тобто службові звання, що привласнюються дипломатичним працівникам. Вони, як і дипломатичні посади, установлюються внутрішнім законодавством відповідного держави.

До функцій дипломатичного представництва відносяться:

• представницька функція (виступ від імені акредитуючої держави);

• захист інтересів акредитуючої держави і його громадян;

• ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування;

• консульська функція;

• функція інформування свого уряду про країну перебування.

Перелік функцій дипломатичного представництва, приведений у Віденській конвенції, не можна вважати вичерпним.

3

Відразу ж по досягненні домовленості про обмін дипломатичними представництвами і про їхній рівень виникає необхідність у практичному формуванні дипломатичного представництва

Практика дипломатичних відносин виробила певний порядок акредитації дипломатичних представництв за кордоном, який був закріплений Віденською конвенцією. Акредитуючи держава повинна дати згоду ( агреман ) на призначення того чи іншого голови дипломатичного представництва. Якщо дипломатичні відносини встановлюються вперше, то до приїзду посла в країну, де він повинен бути акредитований, посилається група ( 2-3 особи) дипломатичних представників з метою підготовки до заснування посольства. Дипломат привозить з собою листа міністра закордонних справ своєї країни на ім’я міністра країни перебування, в якому просить прийняти вказаного дипломата тимчасовим повіреним у справах, бо до приїзду посла він виконуватиме обов’язки глави диппредставництва. Після ознайомлення з документами та протокольними особливостями щодо відкриття посольства циркулярною нотою тимчасовий повірений повідомляє МЗС і дипломатичні представництва, акредитовані у цій країні, про офіційне відкриття посольства, його адресу, відповідні протокольні заходи з цього приводу. Особливо важливо, щоб факт запиту агремана зберігався у повній таємниці, тому що розголошення таких відомостей, особливо при відмові у наданні агремана, може привести до ускладнення відносин між державами. На запит агремана не прийнято давати негативну відповідь у формі офіційного документа. Затримка відповіді ( більш ніж 14 днів) означає, що ця особа є небажаною і, зазвичай, кандидатура знімається. Причини відмови жодна країна ніколи не пояснює.

---

Смотрите также файлы

• Макроэкономика вопросы.doc

• Полит Lektsii_politekonomii_novie_.doc

• уч. пособие.doc

• Финансовое право (методичка).doc

• ДПЗК metodichka.doc