ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6330
Скачиваний: 3
ся про те, наскільки та чи інша національна філософська система зможе зберегти' актуальність для розвитку світової культури (Чижевський Д. Філософія і національність // Філософська і соціальна' думка, 1990, № 10),
Дещо інше значення в системі національної культури має наука. Вона може розвиватись на базі як національних, так і міжнаціональних, навіть так званих мертвих мов, як-от латинської і старослов'янської. Проте відносна мовна індиферентність науки зовсім не виключає необхідності вироблення національної наукової термінології — і не лише для освіти, а й для збагачення ду-ховнсіго життя народу. Національний аспект науки проявляється також у пріоритетах наукових розробок та відкриттів, у провідних галузях науково-технічного прогресу. На відміну від природничих і технічних наук, гуманітарні науки мають добре виражену національну специфіку. Особливо це стосується історії, яка відіграє велику роль у формуванні історичної пам'яті, національної самосвідомості. Незнання історії свого народу породжує такі явища, як манкуртство (втрата представниками етносу своєї родової нам'яті) і маргінальність (пограничне перебування людини між різними культурно-національними середовищами).
Релігія і церква у контексті національної культури виконують роль морального регулятора суспільних відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і традицій, захисника національних інтересів у найтяжчі періоди історії. Історія нашого народу переконливо показує, що українська православна церква була не тільки культуротворчою, але й консолідуючою силою нації у її визвольних змаганнях XVI—XVII століть. Релігійна ідеологія, будучи в ті часи домінантним фактором національної культури, зуміла всеосяжно відобразити національні потреби й інтереси, спрямувати національно-визвольний рух у русло самостійницького державотворення. Те ж саме можна сказати і про роль греко-католицької церкви в Галичині: значною мірою завдяки їй вдалося зберегти національну ідентичність. Вихід багатьох народів на світову арену зумовлений у першу чергу тим, що вони, як зазначає архієпископ Білоцерківський Володимир, залишилися вірними своїй національній церкві. Євреї, розсіяні по цілому світу, не втратили свого національного завдяки національно-релігійним ідеям (Володимир, архієпископ Білоцерківський, вікарій Київський. Відродження начнімо з промислу Божого//Українська культура, 1990, № 3, с. 3).
Мистецтво ще глибше пронизує весь духовний уклад народу, оскільки специфіка художнього відображення дуже тісно пов'язана з національним менталітетом і характером. Митець, шукаючи ідеал краси, добра, істини в рідній природі і душі народній творить світ'художніх образів у відповідності з усім багатством національ-
24
ного буття. Художній геній здатний якнайповніше виразити дух нації як на стадії його занепаду, так і на стадії злету. Прикладом цього є творча діяльність Т. Г. Шевченка, який зумів воскресити героїчний дух старовини, пробудити народ до боротьби за свої потоптані права.
Мистецтво — показник величі кожної нації. Недаремно Ф. Шіл-лер твердив: якби німці мали свій театр, то вони стали б нацією, яка викликала б широкий резонанс у світі. Сьогодні на Україні цілісність мистецтва розглядається як запорука цілісності національної культури. Щодо цього ідеалом можуть служити українське барокко XVII ст. і український авангард 20-х років нинішнього століття, в яких з великою глибиною проявився синтез усіх культурних напрямків (Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?//Культура і життя, 1989, 24 січ.).
Основою і сплавом усіх складників національної духовної культури вважають національний менталітет, національний характер і національну самосвідомість.
Національний менталітет (лат. mens, mentis — розум, душевний склад) характеризує спосіб мислення народу, його душевний стан. Менталітет здебільшого охоплює сферу інтелектуальних явищ.
Національний характер являє собою сукупність психологічних, емоційно-чуттєвих чинників нації. Він може мати вираз екст-раверсивний (поєднання з життям) або інтраверсивний (сепарація від життя). (Який характер в українців, або національна психологія і освіта // Молода Галичина, 1991, 1 верес).
Враховуючи головні елементи національної культури, можна визначити такі закономірності її цілісного функціонування: відтворення в повному обсязі всіх традиційних культурних чинників; розвиток різноманітних модерних мистецьких стилів, течій, напрямків на всіх рівнях духовної архітектоніки; забезпечення органічного зв'язку складників національної культури з менталітетом І характером народу; формування синтезуючого ядра всіх складових національного культурного процесу; виховання світоглядних орієнтацій як духовної основи системи трудової мотивації; забезпечення діалектичної взаємодії господарських., політичних і культурних процесів.
Культурні здобутки кожного народу є вагомим вкладом у світову скарбницю культури. Загальнолюдські цінності культури існують тільки через національні, і втрата будь-якої національної культури, навіть малочисельного народу, є значною втратою для людства.
Рівень національної культури залежить від історичної долі народу, політичного режиму, геополітичного становища, географічних факторів і, нарешті, від того, чи володіе народ національною свободою, і державним суверенітетом. Таким чином, усі склад25
ники суспільного життя, сформовані через призму національних відносин, знаходять своє відображення у змісті і формі національної культури.
Література: Бердяев Н. Истоки и смисл русского коммунизма//Юность, 1989, № 11; Володимир (архієпископ Білоцерківський, вікарій Київський). "Відродження начнімо з промислу Божого//Українська культура, 1990, № 3; Дзіоба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?//Культура і життя, 1989, 24 січ.; Итс Р. Ф. Введение в этнографню. ЛГУ, 1991; Козинг А. Нация В истории и современность. М., 1978; Крип'якевич І. Історія України. Львів, 1990; Культура і побут населення України. К.; 1991; Малашок Є. Нариси з історії нашої культури//Українська культура, 1991, № 2; Чилійський Д. Філософія і національність//Філософська і соціальна думка, 1990, № 1.0; Шинкарук В. Філософія і духовна культура України//Трибуна, 1991, № 7; Який характер в українців, або національна психологія і освіта //Молода Галичина, 1991, І верес.
Тема 3. ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ
Проблеми культури як багатопланового, багатофункціонального суспільио-історичного явища стали об'єктом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. Множинність методологічних підходів і різноманітність теоретичних концепцій культури зумовлені складністю вивчення як загальних закономірностей становлення і розвитку світового культурного процесу в цілому, так і специфіки його прояву на регіональному чи національному рівні, а також у рамках конкретно-істо-ричнйх епох або періодів. Ця специфіка полягає в тому, що ті культури, які існували в минулому, і ті, які існують у різних регіонах, серед різних націй нині, відрізняються не тільки характером і способом функціонування, але й змістом і структурою їх формуючих чинників, рівнем їх впливу на сфери суспільного життя. Разом з тим вони володіють чимось спільним, що робить їх надбанням єдиного культурного прогресу світової цивілізації.
З усієї багатоманітності філософських підходів до аналізу культури зосередимо увагу на найосновніших, для зручності засвоєння згрупувавши їх за подібністю змісту.
Богословські концепції культури. При розгляді цих концепцій слід підкреслити, що в них термін «культура» вживається у значенні культу (лат. cultus — вшанування, поклоніння). У даному випадку етимологічний смисл культури не випадково збігається з понятійним, оскільки суть її, згідно з уявленнями богословів, полягає в процесі осмислення божественного в природі й історії. Поклоніння вищій надприродній силі, яка скеровує долю світу і людини, визначає основний предмет культурної діяльності людей. В силу того, що Бог у теологічній концепції історії і культури є центром і творчою силою світобудови, сенс людського життя з
26
його повсякденними турботами і хвилюваннями втрачає свою са-моцінність. Тут головне — через пізнання Бога підготуватись до справжнього життя, яке лежить за межами соціального буття.
Концептуальні засади богословського розуміння культурного розвитку були закладені в епоху середньовіччя отцями християнської церкви. Аврелій Августин (354—430) у трактатах «Спо-відь», «Про град Божий» торкається проблем динаміки особи І всеевітньої історії.(Розкриваючи суперечливий процес становлення особи, Августин приходить до висновку, що тільки Божа блатодать може вивести людину з гріховної інерції і тим самим врятувати від падіння. В розвитку історії Августин виділяє два види людської спільноти: «град Божий», який заснований «на любові до Бога» і на «презирстві до себе», тобто церква, та «град земний» —- заснований «на любові до себе» і на «презирстві до Бога», тобто держава. Хоч теолог вбачає в державі уособлення зГла, він, однак, виправдує її існування як кару за гріховну природу людини.
В кінці XIX й на початку XX ст. богословську концепцію культури-опрацьовував П. Тілліх (1886—-1965). Філософія культури, на його думку, є теологією культури. Виходячи з цього принципу, філософ вбачає трагедію культури у взаємному відчуженні сакрального і світського. Все, що ми називаємо культурою, несе в собі відношення людини до «безумовного», а отже, містить релігійний досвід. Сьогоднішнє протистояння релігії і культури, з його точки зору, не відміняє їх суттєвої єдності, оскільки релігія є субстанцією культури, а культура — функцією релігії. Однак в умо-бах земної історії або релігія зовнішнім способом підпорядковує культуру (гетерономія), або культура відособлюється, замикається в собі і втрачає тим самим смислові опори (автономія). Як у першому, так і в другому випадку проявляється демонічне, де-структивне начало. Як ідеал Тілліх висуває принцип гармонії двох сторін — «теономну культуру», яка не може бути реалізована повністю в історичних межах. Завдяки тому, що субстанція і форма постійно прагнуть до синтезу, зберігається творча напруга в історії. Своїми ідеями про подолання конфесійних відмінностей на засадах християнства Тілліх сприяє поширенню екуменічного
руху.
За М. Бердяєвим (1874—1948), культура є результатом розгортання змісту релігійного культу. Філософська думка, наукове Іпізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мораль — усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч у ще не диференційованій і не розгорнутій формі. Культура зв'язана з культом предків, з переказами, традицією. Вона повна священної символіки, в якій відображені знаки зовсім Іншої духовної дійсності. Однак у самій культурі, на думку філософа, закладена тенденція до розкладу своїх релігійних І ду-ховних основ, в нівелюванні своєї символіки. Втрата сакрального,
27
символічного в культурі пройшла, ряд етапів — Ренесанс, Реформацію, Просвітництво. Цей процес знаходить своє логічне завершення у марксизмі і ніцшеанстві, що знаменують епоху цивілізації, яка, на відміну від культури, позбавлена релігійного змісту.
Заслуговує на увагу інтерпретація суті та змісту культури митрополитом греко-католицької церкви А. Шептицьким (1865—-1944). Він вважав, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі, оскільки «неможливий є економічний добробут без моралі, —- бо неможливий він без суспільного ладу, а отже, суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов'язків». Шептицький одним із перших проголосив ідею екуменізму, яка полягає у прагненні з'єднати Захід і Схід через греко-католицьку церкву і тим самим навернути християн до первісної єдиної церкви, заснованої Ісусом Христом. При цьому він керувався глибокою толерантністю до почуттів людей інших конфесій, доступними йому засобами захищав їх права.
Просвітницькі концепції культури. В центрі уваги французької просвітницької концепції культури знаходився історичний «дух народу», виражений у результатах діяльності людей, у характері суспільних порядків і інститутів, а також у народних звичаях і! традиціях.
На відміну від ренесансного розуміння культури, зміст якого визначали ідеали вільної, універсально розвинутої людини,[у просвітницькій концепції відображена доля не окремого індивіда, а колективне життя нації, те, що можна назвати національною культурою. Правда, термін «культура» тут ще. не вживається, його замінює «цивілізація», однак термін «цивілізація» у трактуванні англійського і французького Просвітництва майже адекватний терміну «культура».
Зважаючи на те, що в більшості цивілізованих країн народи перебувають під владою тиранічних і деспотичних режимів, просвітителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством І людиною, державою і громадянами. Основою такої гармонізації, на їх думку, повинно стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес як власний. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, можуть витворити досконалий суспільний і державний устрій, що відповідає природі людини. Правда, природа людини більшістю представників французького Просвітництва розумілася як величина статична, поза конкретними історичними обставинами.
Слабість цієї концепції культури, що базувалась на однобокому розумінні природи людини, була очевидна вже у ті часи. Жан Жак Руссо піддав її різкій критиці. Протиставляючи зіпсованість і моральну розбещеність «культурних» європейських націй простоті і чистоті звичаїв народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку, він геніально зауважив гостре протиріччя між