142

Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від най­давніших часів»). Розгортає наукову діяльність Володимир Ан­тонович (1834—1908) — професор Київського університету, го­лова Історичного товариства Нестора-літописця, автор численних праць з історії, археології, етнографії.

Особлива увага приділялась у 40—80 рр. дослідженням з мо­вознавства. Ще на початку 40-х років закінчив свій «Словарь малорусского или юго-восточнорусского язьїка» на 20 тисяч слів П. Білецький-Носенко; у 60—80-х рр. виходять кілька то­мів словника К. Шейковського («Опьгг южнорусского словаря»). Однак виняткова заслуга в розвитку цієї галузі української на­уки належить Олександру Потебні (1835—1891), який методо­логічно поглибив дослідження української мови, літератури і фольклору і створив нову, психологічно.-порівняльну школу в мо­вознавстві. Рїого праці «Мьісль и язьік», «Язьік н народность», «Из лекций теории словесносте» та інші не втратили свого зна­чення і в наш час.

Якщо на східноукраїнських землях у 40—60-х роках успішно утверджувалась національна гуманітарна наука, то в Галичині дослідники перебували під значним впливом панрусизму або ж стояли на пропольських позиціях.

Для розуміння культурного процесу другої половини XIX іе.т. необхідно врахувати такий важливий чинник формування пог­лядів української інтелігенції, як філософія. Найбільш пошире­ними тоді стали погляди представників німецької класичної фі­лософії, зокрема Канта і Гегеля. Із розвитком європейської фі­лософії знайшли своїх слухачів, незважаючи на відсутність та­кого курсу в університетській програмі 40—50-х рр., професор Київського університету СильвесТр Гогоцький (1813—1889) та професор Київської духовної академії, а пізніше історико-філо-софського факультету Московського університету Памфіл Юрке-вич (1827—1874). Останній, зокрема, відкидає як механістичний матеріалізм, так і критицизм Канта і вслід за Сковородою роз­виває науку про внутрішню людину, «людину серця» і почувань, які зв'язують її з Богом. Філософію мови розвивав О. Потебня Проте значно більший вплив на сучасників мали погляди М. Ко­стомарова та П. Куліша, які теж були прихильниками ідеї «лю­дини серця».

Поряд з ідеалістичною філософією на Україні утверджують­ся й матеріалістичні погляди, зокрема на розвиток природи і сус­пільний прогрес. На позиціях матеріалізму стояли М. Максимо­вич, М. Гулак, Т. Шевченко, М. Драї іиой.

Без сумніву, філософські концепції, проповідувані українсь­кими мислителями XIX ст., залишили свій відбиток на розвитку нашої культури, в тому числі літератури та мистецтва, однак ці концепції мало вивчені дослідниками.

Література 40—50-х рр. розвивається ще на основі ідей ро-

143

---

мантизму. Органічним поєднанням надбань, романтичної шко­ли з широкими національно-політичними ідеалами стала твор­чість Тараса Шевченка (1814—1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впли­ву. Розвивають революційну та патріотичну тематику поезії Коб­заря Леонід Глібов (1827—1893) — обдарований байкар та Поет-лірик; Степан Руданський (1834—1873) — автор співомовок, спов­нених щирого гумору, та ніжних ліричних віршів; Анатолій Свид-ницький (1834—-1871) — поет та прозаїк, автор роману «Любо-рацькі»;. Павло Чубинський (1839—1884) — етнограф і творець національного гімну «Ще не вмерла Україна» та інші.

Однак найвидатнішою постаттю в тогочасній українській лі­тературі поряд з Т. Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819— 1897). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П. Куліш стає визнаним лідером українського письменства після смерті Т. Шевченка, береться продовжити його роботу. Як поет він не здобуває великої слави: його вірші є або стилізацією народно­пісенної творчості, або переспівами мотивів великого Кобзаря. Значно сильніше проявився його талант у прозі. Зокрема, в іс­торичному романі «Чорна рада» (1857) автор намагається зма­лювати не ідилічну, а правдиву картину минулого України, по­казати повнокровний образ українського суспільства XVII ст. Проза П. Куліша, як і «Кобзар» Т. Шевченка, відіграла для ук­раїнської літератури велику роль у витворенні літературної мо­ви. Прислужився П. Куліш українській культурі і як літератур­ний критик та перекладач (йому належить переклад «Біблії», творів Шекспіра тощо).

Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму почи­нає творити Марко Вовчок (1833—1907), «Народні оповідання» якої радо привітав Т. Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосниц­тва.

Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотич­ні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справ­жнім будителем українців на західних землях став Юрій Федь-кович (1834—1888), зачинатель культурного відродження Бу­ковини.

, Добою панування критичного реалізму в нашій літературі ста­ли 70—80-ті рр. Правда, не всі письменники твердо додержува­лись його основних засад, суміщаючи правдивість передачі сус­пільних обставин та побуту натіоду з деякою ідеалізацією харак­терів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у твор­чості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І. Нечуй-Левипький (1838—1918), Панас Мирний (1849—1920) та Іван Франко (1856—1916).

144

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко. йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейсь­ких поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української куль­тури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і проза­їк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глиоокий дослідник народної творчості, історії літератури, со­ціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

---

Важливіш чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидію­чи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культур­них набутків. У 40—70-х рр. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у пер­шій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «То­вариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лнсенко, М. Старицький.

Емськнй акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», спричинився до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п'єсн ук­раїнською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави «малоросійських» п'єс. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народ­ній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизавет­граді в 1882 р. До заснованої М. Кропившщьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М. Садовський, П. Саксагансь-кий, М. Заиьковецька, О. Вірина та інші. Театр з успіхом висту­пав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа роз­палася, і протягом 80—90-х рр. діяло вже кілька професійних те­атрів.

Архітектура на Україні у другій половині XIX ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне ви­користання елементів різних стилів; особливо поширився віден­ський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду побудовані най­більш репрезентативні тогочасні споруди у Києві, Одесі, Льво­ві, Харкові, Чернігові. Архітектори, підкоряючись моді, відмов­лялися від архітектурних ансамблів і всю свою увагу спрямо­вували на створення окремих будинків, які виділялися своєю пи-

145

---

шністіо завдяки перенасиченню їх різьбленням, ліпленням, позо­лотою, але втрачали стрункість форм, красу й завершеність, а отже, і мистецьку вартість. Серед численних споруд цього періо­ду виділяються більшою мистецькою вартістю оперні театри в Одесі (архгіектори Ф. Фельпер і Г. і'ельмер, 1884—1887), Киє­ві (В. Шребер, 1897— НИМ) та Львові (3. Горголевеькнй, 189?— 1900), будинки Пової біржі в Одесі (О. Бернардацці, 1894—1899), Львівського політехнічного інституту (3. Захаревнч, 1873—1877) та інші.

Для скульптури друга половина XIX ст. була періодом виник­нення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позеи та II. Забіла. Перший працював в основному в тематнчно-жанровій скульптурі малих форм, другий — у жанрі» скульптурного портрета. Серед творів скульпторів-монументалі-стів слід відзначити відомий пам'ятник Б. Хмельницькому в Ки­єві (1888, скульптор М. Мнксшпн). У скульптурі Східної Гали­чини та Буковини ще панує академізм. Лише в 70—90-х рру нав­коло майстерні Ц. Філіппі сформувалась група молодих митців (ї. Баронч, Ті. Болотннцький, А. Кужава, 10. Марковський, К-Островськніі та інші), у творчості яких помічаємо риси реалізму. У 60-х рр. починається поворот до національного мистецтва у західноукраїнському малярстві. Першим звернувся до народної тематики К. Устияповпч. Однак лише під кінець XIX ст. реалізм у західноукраїнському малярстві утверджується остаточно. Са­ме тоді починають творити А. Манастирськин, О. Курилае, О. Новаківськпіі, І. Трупі та інші художники нового покоління, які зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіо­ністів.

На Східній Україні утвердження реалістичного напрямку по­чалося значно раніше. Вже через два роки після смерті Т. Шев­ченка у стінах Петербурзької Академії мистецтв, де навчалися тоді й українські художники, розпочався рух до так званого ідей­ного реалізму, гаслом якого стала формула «Мистецтво — на службу громадським ідеям». У 70-х роках ця течія оформилась у вигляді Товариства пересувних художніх виставок, яке було популярне на Україні до кінця XIX ст. Найбільш яскраво типо­ві риси передвижництва представлені у творчості художників І. Крамського, І. Рєпіпа, М. Ге. Дуже популярним у мистецтві пе­редвижників був жанр пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються. В. Орловський, С- Світославський, П. Левченко та С. Васильківський. Останньому найкраще вдалося поєднати здо­бутки ідейного реалізму з українською національною традицією, передати неповторну красу природи рідного краю. Можна впев­нено говорити про те, що його пейзажні твори є справжніми ше­деврами світового мистецтва. Майстром батального живопису на Україні став М. Самокнш; з його історичних полотен найбільш

146

відома картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремїєю Вншневець-ким».

Розвиток українського національного образотворчого мистец­тва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистець­ких центрах — Одесі, Києві й Харкові. Випускники одесько! шко­ли, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних мит> ців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Ака­демії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла за­снована М. Мурашком рисувальна школа, учнями якої були ві­домі згодом майстри українського живопису М. Пимоненко, С. Костенко, І. їжакевич, а також російські художники М. Врубель, В. Сєров. Про прагнення утвердити свого самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об'єд- нань — Київського товариства художніх виставок (фактично ви­никло у 1887-му, організаційно ж оформилось у 1893 р.). Това­риства південноросійських художників в Одесі (1890), Товари­ства для розвою руської штуки у Львові (1898).

---

Розвивається у цей період і граверне мистецтво. Традиції Т. Шевченка продовжували К, Трутовський, Л. ЖемчужниКов '(у 1861 — 1862 рр. видав альбом своїх офортів «Живописна Украї­на», перший випуск якої здійснений Т. Шевченком), І. Соколов, О. Сластїон (літографії до альбому «Старовина українська і за­порізька»). Однак у 90 х роках у зв'язку із винайденням цин­кографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття XX ст.

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині XIX ст.. стала народна пісенна творчість. Три­вало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т-Шевченка, «Исторпчєекпе пссни малорусского народа» М. Дра-гоманова і В. Антоновича, «Чумацкие народпьіс весни» І. Руд-ченка). Українські народні мелодії використовували у своїх тво­рах російські композитори М. Гліика, М. Мусоргськпй, П. Чай-ковськпй, М. Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена пеоша українська національна за змістом опепа «Запорожець за Дунаєм» (1862) О. Гулака-Артемонського (1813—1873), яка ста­ла Фундаментом класичного українського оперного мистецтва. Зробили спробу випести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяпизувалп українську пісню П. Сокальськнй (опеои «Мазепа», «Мяпеька піч», «Облога Дубця»"*, П. Пішші-ський (музична картина «Вечооиипі» до драми Т. Шевченка «На­зво Стололя»), М. Аркас (опспа «Катерина»). До поширення ук­раїнського музичного мистецтва спричинилися також численні аматорські трупи, прп яких діяли хори та оркестри. Існували хо­рі! в Києві Спід керівництвом М. Лисенка та О. Кошицяї. Хар­кові. Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство «Боян»). Цілу епоху в розвитку української музичної культури скла-

147

---

Смотрите также файлы

• Учебник Трофимова Курс физики.doc

• методичка по ЕС3.doc

• Методичка по философии.doc

• Психогимнастика в тенинге (Хрящева).doc

• ftiziatrija-0003.doc