ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6368
Скачиваний: 3
дає творчість Миколи Лисенка (1842—1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70— 90-х рр. Лисенко створює найбільш відомі опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» та інші, пройняті духом народної пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка», збірки народних пісень, романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького.
На західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. також відбувається піднесення музичної культури. Продовжувачами традицій перемишльської школи виступили Сидір Воробке-вич (1836—1903) — автор хорової релігійної та світської музики, співоігор («Гнат Приблуда», «Убога Марта»), музики до творів Т. Шевченка; Анатоль Вахнянин (1841 — 1908), який був засновником (1903) і директором Львівського музичного інституту у Львові, музично-хорових товарне™ «Торбан» (1870) та «Боян» (189В. автором першої галицької опери «Купало». Слід назвати і Дениса Січинського (1865—1909) --- професійного композитора Галичини, автора кількох хорів та опери «Роксолана».
Утверджеиня української культури як культури світового рівня (1890— 1910-ті РР.). Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-натріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, ппесп та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М. Гру-шевський та І. Фраико.
З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції — І. Франка, М. Пав-лика, О. Терлецького та інших, співпраця з ними М. Драгома-нова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політичні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелігенції, темряву і нехіть до політики серед народних мас. Вели кої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав'язували галичанам свої
148
ідеї й твори, писані язичієм — мертвою мовою, яка не могла бути знаряддям розвитку української нації. На противагу москвофілам виступили зі своєю програмою народовці, які через політичний тижневик «Батьківщина» та щоденну газету «Діло» пропагують не тільки ідеї просвіти народу, а й гасла суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють політичну організацію «Народна рада», яка висуває програму самостійності і поділу Галичини на польську та українську.
Молодь 70-х років під впливом М. Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію — першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України, що в ті часи могло розцінюватись як антидержавна діяльність, яка підлягала суворому переслідуванню. В боротьбі з австрійським урядом, польськими шовіністами та консервативним крилом галицької інтелігенції утверджували радикали свої погляди серед галицького люду.
З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Українська національно-демократичиа партія, до якої увійшли найбільш визначні представники галицької національно свідомої інтелігенції Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесннць-кнЙ, І. Франко, М. Грушевський та інші. Саме ця партія 'бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у своїй програмі гасла, які стали основними для українського національного руху: єдність, соборність всіх українських земель та незалежність української держави.
На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. XIX ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах. У 1900 р. гурток студентів Харкова, очолюваний Д. Антоновичем, засновує Революційну українську партію, яка порвала з культурництвом попередніх поколінь української інтелігенції і звернулась до політичної боротьби. Програмою її стала промова, виголошена М. Міхнов-ськнм на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові, основним гаслом якої було: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Кавпат аж по Кавказ» (Самостійна Україна. Львів, 1900. с. 20). Члени цієї партії розгорнули пропаганду своїх ідей, організували видання революційної літератури в Чернівцях і Львові.
Революція 1905 р. в Росії підштовхнула політичний рух ще далі. З Революційної української партії виділились Українська соціал-демократична партія, що домагалась автономії із Сеймом у Києві, та Українська народна партія. Тоді ж утворилась Українська радикально-демократнчна партія. У Думі сформувалась українська парламентська громада, висувались' проекти
149
впровадження автономії, самоврядування, української школи та суду тощо. Однак навіть ці вимоги видавались шовіністичним колам Росії страшним сепаратизмом, тому український культурний рух після 1907 р. знову починає переслідуватись.
Якщо східноукраїнські політики висували гасла «свободи, рівності, народовладдя, автономії України у Федеративній Російській республіці» (Грушевськнй М. Хто такі українці і чого вони хочуть), то на західноукраїнських землях майже все національно свідоме громадянство стояло на виразно протиросій-ськнх позиціях, висуваючи гасло «України окремої, і незалежної», відрізняючись між собою лише в тактиці досягнення цієї мети — з допомогою Австрійської держави (австролоялісти) чи шляхом революційної боротьби (самостійники).
Одним з головних завдань українська інтелігенція вважала поширення освіти українською мовою. На східноукраїнських землях лише революція 1905 р. формально зняла всі заборони на вільне українське слово. Тоді й виникає українська преса — «Хлібороб» В. Шемета, «Громадська думка», згодом «Рада» у Києві. Почали вільно друкуватись українські книжки: поряд з уже діючим від 1895 р. товариством «Вік» (Київ) з'являються видавництва «Час», «Ранок», «Дзвін» та інші. Виникли культур-ио-освітні товариства, серед них «Просвіта». Було отримано дозвіл на поширення українських видань з-за кордону. Однак у роки реакції (1907—1910) з наказу уряду було закрито майже всі відділення східноукраїнської «Просвіти», бібліотеки, чинились перешкоди друкуванню українськомовної літератури, заборонено навіть афіші, вивіски та концерти українською мовою. Так і не дійшло до утворення українських шкіл та кафедр українознавства у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього. У 1914 р. уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т. Шевченка, що викликало хвилю обурення по всій Російській імперії; а з початком першої світової війни було припинено всякі прояви українського культурного життя.
Значно сприятливіші умови для розвитку українського шкільництва склались на західноукраїнських землях. Згідно із законодавством, питання про мову навчання вивішувала місцева громадська рада. Якщо у школі частина дітей спілкувалась іншою мовою, ніж мова викладання, то ця мова була обов'язкова для вивчення як предмет. Відповідно у початковій школі викладання велося або польською, або українською, в середній — як 'правило, польською, а українська стає умовно-обов'язковою для вивчення. Лише в Академічній гімназії V Львові українська мова з 1874 р. стала мовою викладання. У 1880—1900 ріг. вдалося заснувати українські гімназії в Перемишлі (1887), Коломиї (1893) та Тернополі (1898). На 1914 р. лише в Східній Галичині 'було
150
2510 українських народних шкіл (71%) та б гімназій.
Єдиним серйозним досягненням свідомих українців у галузі вищої школи було відкріпні у Львівському університеті кафед-дрії історії України, па яку було запрошено Л\. Грушевського. Тому з кінця XIX ст. розгортається активна боротьба за український університет, започаткована промовою ЛІ. Гадущинсько-го на студентському вічі 1899 р. Дійшло до того, що на знак 'протесту проти гальмування цієї справи українські студенти Львівського університету у 1902 р. організовано покинули його стіни, вирішивши продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до початку першої світової війни, але безрезультатно.
1890—1910 рр. позначені дальшим розвитком науки на Україні. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), створене у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, заснованого в 1873 р. Програма ного передбачала наукові дослідження з українського та слов'янського мовознавства, літератури, мистецтва, з історії та археології України, а також із проблем суспільних дисциплін, математики, природознавства, медицини, для чого створювалися історико-філософічна, філологічна, математнчно-природинчд і лі кареька секції. У 1892—1918 рр. НТШ фактично було нашою Академією наук, У ньому працювали найбільш відомі науковці України — М. Грушевськнй, А. Кримський, Б. Грінченко, В. Гпа-тюк, І. Фрапко та інші. їхні праці публікувались у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику математич-но-прнродннчої і лікарської секції», «Етнографічному збірнику*, «Пам'ятках українеько-руеької мови і літератури» та іншик виданнях товариства.
Осередком наукової праці на Східній Україні стає місячник «Кневская старина» (1882—1907). Продовжують діяти офіційні наукові товариства у Києві, Харкові та Одесі, які, перебуваючії у руках українців, орієнтувались в основному на українознавство У 1907 р. на зразок НТШ створено Українське наукове 'товариство у Києві, яке починає видавати свої записки та збірники. До Києва перенесено і видання «Літературно-наукового вісника*, заснованого НТШ. Головою товариства стає М. Грушевськнй — видатний вчений і громадсько-політичний діяч, довголітній голова НТШ, а пізніше академік Академії наук УРСР.
Та з початком першої світової війни українське наукове життя завмирає. М. Грушевського заарештовують і вивозять у Симбірськ. Українське наукове товариство припиняє свої видання; вийшли з друку лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Украинский народ в его пропілом и насто-ящем» (1914—1915).
У кінці XIX й на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверд-
151