Науковий та офіційно-діловий стилі визначають особливості професійного мовлення та спілкування.

Науковий стиль реалізує мислетвірну та номінативну (називну) функції мови. Основною одиницею наукового стилю є текст, у якому не тільки подано в логічній послідовності інформацію, але й доведено її істинність. Предметом наукового стилю є передача складної системи наукових понять, визначень, пояснень, розкриття найрізноманітніших взаємозв’язків. Наукові тексти мають типову композицію: послідовне членування на розділи, частини, параграфи, пункти, підпункти. За типом мовлення наукові тексти є монологічними, уживаються в усній та писемній формах з переважанням останньої. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, активізація інтелекту читача для їх осмислення (див. Зразок наукового стилю).

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об’єктивний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументація та переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, уплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса та ін.);

• наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

• оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шифер та ін.);

• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

• залученням цитат і посилань на першоджерела;

• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

• окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників, наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

• характерною монологічністю текстів;

• переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Кожен дослідник будує композицію своїх робіт так, як прийнято в цьому жанрі досліджень (стаття, моногра­фія, посібники), у цій галузі знання.

У межах наукового стилю виокремлюють такі підстилі: власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (книги, статті в неспеціальних журналах); науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо). Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів та жанрів характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Основне призначення власне наукового підстилю – об’єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки даних, основна функція – пояснювати наукову ідею. У межах цього підстилю можна виокремити ще науково-інформативний з жанрами: реферат, огляд, анотація, резюме – та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги) різновиди. Науково-популярний різновид, поряд з основною функцією наукового стилю – передачею логічної інформації й доведенням її істинності, виконує ще й функцію популяризації. За допомогою власне наукового підстилю спеціаліст звертається до спеціаліста, за допомогою ж науково-популярного підстилю спеціаліст звертається до неспеціаліста, який недостатньо знайомий ні з цією наукою, ні з її термінологією. Для подібного спілкування доводиться «перекладати» текст з «мови» науки з її системою спеціальних термінів, символів на загальнолітературну мову. Науково-навчальний різновид наукового стилю знаходиться між власне науковим і науково-популярним різновидами. Це мова підручників вишів і шкіл, загальною особливістю якої є більш елементарний виклад (і більш елементарний зміст) порівняно з науковими статтями й монографіями.

---

Офіційно-діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Офіційно-діловий стиль виконує три основні функції: уплив, повідомлення, спілкування. Основною одиницею цього стилю є висловлювання, яке реалізується в усному діловому мовленні – у спілкуванні людей під час виконання ними службових обов’язків (під час бесід, нарад, у годину прийому відвідувачів), і текст як вторинна форма мовлення щодо першої. Писемне мовлення офіційно-ділового стилю є монологічним. До того ж слід розрізняти й інше значення слова «текст» в офіційно-діловому стилі – писемний мовленнєвий масив документа, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних смисловими і граматичними зв’язками, а в композиційному плані – спільною темою й сюжетною заданістю. Текст є основою кожного документа, а точніше – одним з основних реквізитів документа (див. Зразок офіційно-ділового стилю). Текст документа складається з таких частин:

• вступу (зазначається привід написання документа, указується історія питання);

• основної частини (розкривається суть питання, аргументуються певні положення, висловлюються певні міркування);

• закінчення (розкривається мета укладання документа). Закінчення може бути активним і пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Пасивне закінчення інформує про якісь події, обставини, факти тощо.

Текст документа, що складається з одного закінчення, називається простим (односкладовим), а той текст, що містить інші логічні елементи, називається складним.

Залежно від змісту документа застосовують прямий або зворотній порядок розташування логічних елементів тексту. У першому випадку після вступу йде доказ і закінчення, при зворотному – закінчення, доказ. Вступ в останньому випадку відсутній.

За способом викладу розрізняють такі види текстів документів:

• розповідь (про події, явища, факти в їх хронологічній послідовності);

• опис (перелік ознак, властивостей, загальна характеристика явища);

• міркування (доведення певних положень за допомогою причинно-наслідкових зв’язків, зіставлень, порівнянь, розкриття змісту цих зв’язків).

Основні ознаки:

• нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

• точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

• документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

• наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;

• сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

---

Основні мовні засоби:

• широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канце­лярсь­кої термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

• фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

• обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;

• синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

• наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням черговості, постійності дії;

• чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

• до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

У діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виокремлюють підстилі:

• дипломатичний, який характеризується толерантністю, виробленими початковими й кінцевими формами документа й уживається у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в таких жанрах, як нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція;

• законодавчий – обслуговує офіційно-ділові стосунки, прагне до абсолютної однозначності й точності формулювань; реалізується в таких жанрах: Конституція, закони, укази, кодекси, статути;

• адміністративно-канцелярський використовується у професійно-виробничій сфері, складається пересічними громадянами для регулювання правових відносин; реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, заявах, автобіографіях, характеристиках, розписках тощо.

Таким чином, знання мовних ресурсів розмовного, наукового та
офіційно-ділового стилів, а також доречне їхнє використання дозволить фахівцеві оволодіти навичками нормативного професійного мовлення, розвинути комунікативні здібності.

3. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності

Текст як цілісне й зв’язне висловлювання, що має змістову завершеність і структуру, реалізується в конкретному стилі мовлення.

Упродовж тривалого часу речення вважали найбільшою синтаксичною одиницею. У сучасній лінгвістиці ак­туальним стає дослідження цілісного мовлення як окремої синтаксичної одиниці, свідченням чого є спроби мовознав­ців увести до системи синтаксичних одиниць пряму мову, абзац, текст тощо. У мовленні речення, хоч і виражають певний зміст, є лише елементами складніших утворень – одиниць тексту, тексту. Пог­либлений інтерес до проблем зв’язного мовлення зумовив виникнення нової галузі мовознавства – лінгвістики тексту. Очевидно, правильним є трактування речення як ос­новної синтаксичної одиниці і найбільшої одиниці в мовній системі, а тексту, одиниць тексту як категорії мовлення.

---

Текст (з латинської зв’язок, поєднання, тканина) – об’єднаний за змістом і граматично писемний чи усний мовленнєвий масив, основними властивостями якого є зв’язність і цілісність. Про ці та інші особливості тексту йтиметься далі.

Одиницею тексту є складне синтаксичне ціле, яке в су­часному мовознавстві називають ще надфразною єд­ністю, прозовою строфою та ін.

Складне синтаксичне ціле – одиниця більша, ніж ре­чення. Воно утворюється кількома реченнями: простими неускладненими, ускладненими, складними елементарни­ми та багатокомпонентними.

Складне синтаксичне ціле (надфразна єдність) – відрізок мов­лення з двох і більше речень, об’єднаних спільністю теми в компо­зиційно-синтаксичну конструкцію.

Складному синтаксичному цілому властива єдність думки, вислову, теми, суб’єктивно-модального забарвлен­ня. Це цілісне утворення, в якому зв’язок окремих речень зумовлюється ставленням мовця (автора) до висловлюва­ного. Воно характеризується й специфічною ритмомело­дійною оформленістю: паузи між окремими реченнями в ньому коротші, ніж паузи між блоками речень. Отже, в одному складному синтаксичному цілому поєднуються речення з відносною завершеністю теми (мікротеми), се­мантичним і синтаксичним зв’язком компонентів. У ньо­му виділяється зачин (початок думки, теми – перше ре­чення), середня частина (розвиток, виклад теми) і кінців­ка, що становить підсумок усього вислову (теми).

Складне синтаксичне ціле не можна ототожнювати з абзацом. Абзац – це частина тексту між двома відступами (діалогічна і монологічна мова). Абзац не має особливого синтаксичного оформлення й може складатись з одного речення.

Речення, які належать до складного синтаксично ціло­го, різні за своєю структурою й самостійні, вільно поєдну­ються одне з одним передусім змістом. Зв’язки між таки­ми реченнями називають міжфразовими.

Виокремлюють наступні засоби зв’язку компонентів складного синтаксично­го цілого:

• лексичні засоби. Це повторення слів, уживан­ня особових і вказівних займенників, займенникових прислівників тощо, напр.: Ніч пролітала помалу. Шахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ із села, спав тихо, наче й не спав зовсім. Снів фантастичних і не­реальних він не знав. Така, була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військом (Ю. Яновський). У цій надфразній єдності змістовою домінантою є прізвище персонажа Шахай та його займенникові відпо­відники;

• морфологічні засоби. Це співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків, напр.: Так і не знайшовши відповіді, Тихін опустився на камінь й по­тягнувся руками до джерела. Набрав у пригоршні холодної до ломоти в зубах вологи. Довго пив (К. Пісоцький). Присуд­ки в наведеній конструкції виражені дієсловами минулого часу, що зумовлює взаємопов’язаність цих речень;

• синтаксичні засоби. До них належать поря­док слів і речень, паралелізм побудови окремих речень тощо, напр.: Був чудовий ранок. Свіжа рослинність бли­щала під блакитним небом проти сонця. Зеленою лева­дою побігла стежечка аж до ставка. Стежкою йшов Се­мен Караташ
  (М. Коцюбинський). У наведеній надфразній єдності широ­ко представлений паралелізм структури речень, однотип­ність речень, які є двоскладними повними.

---

З огляду на спосіб зв’язку між реченнями розрізняють два структурні типи складних синтаксичних цілих: з лан­цюжковим (послідовним) зв’язком компонентів і з пара­лельним зв’язком компонентів.

Складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком компонентів найпоширеніші в мовленні. За такого зв’яз­ку розгортання думки відбувається послідовно, кожне наступне речення доповнює попереднє; засобами зв’язку між реченнями є лексичні повтори, займенники, займенникові прислівники тощо. Найбільш самостійним є перше речен­ня, наступні речення послідовно «чіпляються» одне за од­не, напр.: Ті ж учителі говорили, що з Тимка вийде худож­ник. Він справді непогано малював. Однак вчитися далі не схотів. Після одного зимового надвечір’я. Тоді з городу він спостерігав захід, захмарений, з льодовою сизістю, яка внизу переходила в похмуру, що поволі наближала обрій, темінь. Од неї в Тимка вповзала відлюдькуватість лют­невої ночі, на яку безнадійно щось очікувало (Г. Штонь).

Складні синтаксичні цілі з паралельним зв’язком характеризуються тим, що між реченнями однорідного складу чи подібної будови зв’язки дуже близькі до тих, що наявні між частинами складносурядних і безсполучнико­вих складних речень з однорідними частинами. Таким ре­ченням властива відносна самостійність. Вони поєднуються передусім семантично, але певну роль відіграє і співвідно­шення видо-часових форм дієслів-присудків. Ними переда­ються незалежні одна від одної події, які відбуваються одно­часно, напр.: Сергій брів посеред величезного кривого поля. Летіли над ним птахи. Сергій сміявся, беззвучно реготів, відчуваючи, що скинув із душі важкий, ніби камінь, страх. Ще запліталися ноги од тієї ваги, але йти вже було легше
(В. Тарнавський).

Паралелізм зв’язків ґрунтується на семантичних від­ношеннях переліку, зіставлення, протиставлення, що час­то супроводжуються структурним паралелізмом частин. Надфразні єдності з паралельним зв’язком компонен­тів використовуються передусім для опису одночасності чи послідовної змінюваності подій, явищ.

У межах одного складного синтаксичного цілого мо­жуть поєднуватися ланцюжковий і паралельний зв’язки компонентів, напр.: Повівав холодний вітрець. З краю не­ба насувались білі, наче молочаї, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли взатоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатертиною. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знову здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насували снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалося за хмари (М. Коцюбинський). Як бачимо, у першій частині надфразної єдності наявний паралельний зв’язок компонентів; кінцівка цього складного синтаксичного цілого репрезентує послідовний семантичний зв’язок його складових одиниць.

---

Смотрите также файлы

• Materialoznavstvo_2013_pravl_1.doc

• Адаптація до глобальних змін клімату.doc

• Звіт_ТОВ_Журавка.doc

• Сам. роб.ОБЛАДНАННЯ.doc

• обмін вуглеводів.doc