ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 1703
Скачиваний: 2
Завдання вищої школи – готувати фахівців нової ґенерації: кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою в повсякденно-професійній, офіційно-документальній сферах, зокрема набули навичок комунікативно виправданого використання засобів мови, оволоділи мовою конкретної спеціальності, фаху. Акцент переноситься із традиційної настанови – засвоєння відомостей про літературні норми всіх рівнів мовної ієрархії – на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення й поведінки особистості.
Отже, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування й самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневим компонентом професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компетенція. У загальному розумінні компетентністю визначається особливий тип організації предметно-специфічних знань, який дозволяє приймати ефективні рішення у відповідній галузі діяльності. Результатом сформованої компетентності можна вважати компетенцію (мовну, мовленнєву, комунікативну, риторичну), складовими якої є інформаційний та оперативно-діяльнісний компоненти. Інформаційний компонент передбачає сформованість знань про мовну систему та її структуру, правила, за яким породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація (мовна компетенція); функціонування мовних форм у мовленнєвій діяльності (мовленнєва компетенція); сукупність знань і умінь учасників спілкування у різноманітних умовах з різними комунікантами, набір комунікативних стратегій, правил, конвенцій спілкування (комунікативна компетенція); сукупність знань про ефективні переконуючі стратегії спілкування (риторична компетенція). Складовими оперативно-діяльнісного компоненту є вміння й навички оперувати набутими знаннями у вище зазначених аспектах – мовному, мовленнєвому, комунікативному, риторичному тощо. Між названими компонентами мовної компетенції діалектичний зв’язок, як між загальним та окремим, теорією і практикою.
Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти мовну, мовленнєву й комунікативну компетенції поєднують у єдину комунікативну мовленнєву компетенцію (КМК). Поряд із нею вони визначають ще й прагматичну компетенцію, пов’язану з функціональним уживанням лінгвістичних засобів: продукуванням мовних функцій, актів мовлення як програм інтерактивних обмінів інформацією тощо. Прагматична компетенція також стосується умінь будувати зв’язне висловлювання, ідентифікувати типи й форми текстів. Для формування прагматичної компетенції значення інтеракцій та культурного бачення є важливішим за значення лінгвістичного компонента. Професійна ж мовнокомунікативна компетенція передбачає наявність таких умінь у спеціаліста, які пов’язані з вирішенням проблем організації спілкування: навчитися організовувати процес таким чином, щоб мовці постійно знаходилися в контакті, осмислювали комунікацію.
Зосередимо нашу увагу на складових професійної мовнокомунікативної компетенції, решту розглянемо пізніше.
Спілкування в сучасному мовному просторі виступає не тільки як форма людської взаємодії, але й як функціональна категорія, пов’язана з конкретною сферою діяльності людини, зокрема й професійної.
Саме з практичною метою, а не для самоцілі вивчається мова у вищій школі. Кожен акт комунікації (передачі інформації) визначається сферою, темою, ситуаціями й учасниками спілкування (адресат – адресант) та спектром комунікативних завдань і залежить ще від багатьох чинників, таких, як соціальний статус, вікові характеристики (орієнтовні показники розвитку особистості на кожному віковому етапі), життєвий і попередній комунікативний досвід, ступінь креативності особистості тощо. Отже, комунікативна компетенція – сукупність знань і вмінь, що забезпечують здатність спланувати й реалізувати комунікативний намір (мету спілкування) через застосування ефективних комунікативних стратегій у різноманітних умовах (ситуаціях) спілкування в ролі адресанта і адресата. По-іншому – це комплексне застосування мовних і немовних засобів для комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування. Комунікативна компетенція передбачає оволодіння сукупністю комунікативних стратегій (обраних мовцем цілеспрямованих та керованих ліній поведінки, тобто послідовності комунікативних дій, яких він дотримується для досягнення мети спілкування), комунікативних правил (вимог до учасників спілкування), конвенцій (звичаїв або домовленостей щодо процесу спілкування) тощо. Сукупність уявлень про ефективні (а також невдалі) комунікативні тактики (прийоми й методи реалізації комунікативної стратегії, лінії мовленнєвої поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії), які забезпечують (або не забезпечують) досягнення комунікативної мети, складає комунікативний досвід мовця. Співвідношення мови, мовлення та комунікації є предметом дослідження теорії мовленнєвої діяльності, яка є методологічною основою комунікативної лінгвістики і психолінгвістики.
Провідним засобом у процесі комунікативної діяльності є мовлення адресанта/адресата (вербальне/невербальне). У мовленні постає результат інформаційної передачі повідомлення, через мовлення адресата адресант може з’ясовувати ступінь навченості, характер засвоєння та рівень нормативності відображення мовних кодів.
Основне завдання під час комунікативної взаємодії адресанта/адресата – навчити розв’язувати комунікативні завдання (комунікативне завдання виникає у випадках, коли мовець активно орієнтує власне висловлювання на конкретного слухача та ставить перед собою певну комунікативну мету: проінформувати, пояснити, переконати, заспокоїти, з’ясувати та ін.).
Таким чином, оптимізація взаємодії опозицій адресант/адресат забезпечує реалізацію контактовстановлювальної функції спілкування як супроводу професійної діяльності майбутнього фахівця. При цьому ефективність комунікації залежить від високого ступеня гармонізації рольових настанов учасників спілкування.
4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні
Законом про мови в Україні встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Цей закон не регламентує мову приватного спілкування громадян України.
Мовні питання регулюються Конституцією України, законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення та радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
У конкретній політичній ситуації державна й національна мови можуть співпадати і не співпадати, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження й піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди. В Індії, напр., на певному етапі її історичного розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійська) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії та психології збереглася й навіть зміцнила свої позиції.
Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної приналежності громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може біти різною.
Державною мовою в Україні є українська мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя. Вона є обов’язковою для застосування в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності. Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103 Конституції України, володіння державною мовою суддями – у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування). Ця умова не поширюється на осіб, які мають психічні, фізичні вади (сліпих, німих, глухих та інших осіб). Державна мова є мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, установи, організації, а також усі суб’єкти власності й господарювання зобов’язані створювати необхідні умови для користування громадянами України державною мовою.
Єдиною формою застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя України є її нормативна форма, тобто літературна мова. Норми української мови встановлюються словниками української мови.
В Україні живе понад 130 національних меншин – носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1000 осіб) належать 43 мови. Серед них російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, румунська, ідиш, татарська, угорська та інші. Під мовами національних меншин (регіональними мовами) розуміють мови, які традиційно використовуються в межах певної території громадянами України, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення України. До них не належать діалекти української мови або мови мігрантів.
Носії мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об’єднати у три групи:
-
здавна, щонайменше з ХІХ століття, живуть в Україні;
-
з’явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;
-
почали селитися в Україні після Другої світової війни (з’явилися тут унаслідок посилення зв’язків із країнами третього світу).
Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої – розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), угорської (Закарпаття) мов тощо.
Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської, таджицької, осетинської, узбецької, казахської, комі, удмуртської мов тощо.
До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в’єтнамською мовами.
Держава гарантує вільний розвиток, використання й захист мов національних меншин України. Але заходи щодо захисту й розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сфери функціонування державної мови.
Проте, як ми знаємо, актуальним для України є питання про надання статусу державної мови російській. Як вважає дослідник О. Майборода, радянська політична русифікація призвела до того, що російська мова стала мовою повсякденного вжитку для понад половини мешканців України, що було аргументом для постановки питання про надання їй статусу другої державної мови.
На проблему
двомовності у вчених немає єдиного
погляду. Одні (О. Лановенко,
О. Кубеліус, П. Толочко) уважають,
що є доцільним запровадження другої
державної мови – російської. Інші –
виступають проти запровадження російської
мови як державної (І. Дзюба, М.
Жулинський,
В.
Коваль, О. Ткаченко). Третій погляд:
мовної проблеми в Україні не
існує
– В. Пироженко.
Учені й політичні
лідери, які вимагають запровадження
другої державної мови, зазначають, що
майже половина населення України,
особливо у східних районах і в Криму,
розмовляють російською; наводять
приклади інших демократичних країн, де
запроваджено дві чи кілька державних
мов. П. Толочко, зокрема вважає, що
російська мова не може бути чужою для
української. Йому заперечує М.
Дністровський: надання статусу державної
російській мові може порушити цілісність
і стабільність України, з іншого боку
– Конституцією України гарантовано
досить широкі умови для функціонування
російської мови. На думку вченого, триває
й досі політика русифікації радянського
періоду (інтенційно). На думку ж
В.
Пироженко, мовної проблеми як такої не
існує: практично все населення України
знає й розуміє дві мови. З цим поглядом
важко погодитися, адже процеси асиміляції
чи добровільного користування російською
мовою впливають на самосвідомість і
національне буття українського етносу
як руйнівні явища.
Проблема державного унормування співіснування мов різних етносів завжди постає в поліетнічних країнах і має три підходи до її вирішення:
-
державною мовою обирається мова національності, яка зробила основний внесок у формування країни й переважає кількісно інші етнічні групи;
-
у ряді країн важко визначити одну корінну націю (у Швейцарії три офіційні мови: німецька, французька та італійська);
-
законодавством закріплено статус двох – місцевої національності й мови колишньої метрополії (держава, що володіє загарбаними нею колоніями та експлуатує їх). Це постколоніальні країни (гінді та англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії). Формально в цих країнах головна роль відводиться національним мовам, насправді ж панівне становище залишається за мовами колишніх метрополій.
Особливість України полягає в тому, що вона належить де-юре (формально) до першої з трьох груп, а насправді – до третьої, з фактичним домінуванням мови колишньої метрополії.
Категорично висловлюється проти двомовності Л. Масенко, яка вважає, що функціонування в одній країні двох офіційних мов порушує мовно-культурну єдність її мешканців.
Окрім державної, національної та регіональної мов сучасні мовознавці виокремлюють мови міжнародного спілкування. Це найпоширеніші у світі та закріплені в міжнародному праві офіційні та робочі мови Організації Об’єднаних Націй. Мовами міжнародного спілкування в Україні є англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька мови.