Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17457
Скачиваний: 5
4.4. Типи колізійних прив'язок (формул прикріплення)
Як відомо, кожна держава встановлює у своєму національному законодавстві такі правила поведінки, які вважає для себе на даний час найбільш прийнятними. Причому, встановлення цих правил і закріплення їх у нормах внутрішньодержавного права базується на врахуванні найрізноманітніших обставин. Все зазначене певною мірою стосується і створюваних у кожній державі колізійних норм, коли при вирішенні питання про прикріплення певних відносин, ускладнених іноземним елементом, враховуються різні особливі фактори.
Проте, незважаючи на все розмаїття колізійних норм різних держав, у колізійних прив'язках, які використовуються, можна знайти спільні риси, що пояснюється взаємним впливом різних правопорядків один на одний та обміном досвідом законотворчості, які мали місце в процесі багатовікового розвитку. Саме тому двосторонні колізійні прив'язки різних правових систем вдається узагальнити і розподілити на певні типи залежно від того способу, який використовується з метою прикріплення фактичного відношення до того чи іншого правопорядку.
Можна зауважити, що внаслідок широкого і давнього застосування, більшість цих колізійних прив'язок (формул прикріплення) отримали спеціальне позначення латинською мовою, і ці позначення зазвичай використовуються не тільки в доктрині, а й у судовій і арбітражній практиці різних, особливо - західних держав.
Найбільш застосовними на практиці є такі формули прикріплення;
1. Особистий закон (lexpersona/is). Як видно з самої назви даної формули прикріплення, за її допомогою встановлюється цивільне становище або, шо те ж саме, цивільно-правовий статус фі-іичної особи, в межах іноземного правопорядку.
У сучасному МПрП ця колізійна прив'язка існує в двох різновидах, а саме:
85
• закон місця проживання (іех domicilii);
• закон громадянства (Іех раїгіає, lex nalionalis].
Щоб зрозуміти природу розщеплення lex persona/is на зазначені різновиди, слід керуватися думкою М. Іссада, який зазначив, що, за старим європейським правом, кожна провінція і кожне місто мали свій особистий статус. Закон доміцилію був сприйнятий як особистий закон тому, що не існувало ніякого іншого, а не тому, що йому надали перевагу перед законом громадянства, якого ще не існувало. Тобто, у ті часи доміцилій був близьким до сучасного поняття громадянства1.
Це вже пізніше, не без впливу Великої французької революції, цивільно-правовий статус особи набув політичного забарвлення, оскільки особу почали розглядати як істоту політичну, котра зобов'язана підкоряти свої соціальні дії законам держави свого громадянства. Тому сталося так, що держави, які перебували під значним впливом ідей революції (здебільшого - це так звана континентальна правова сім'я), підкорили правовий статус фізичних осіб правопорядку держави громадянства відповідної особи, тоді як більш консервативні {система англо-американського права) продовжували регулювати його правом тієї країни, в якій особа мала «осідлість», або, за висловом М. Вольфа, в якій е її «центр тяжіння»2.
Одним з цих шляхів і в подальшому рухались національні законодавства, обираючи, інколи досить-таки довільно, ту або іншу з прив'язок. Проте в другій половині минулого сторіччя політичний фактор знов здійснив переважний вплив на законодавців. Дослідники відзначають, що держави, які ще невдовзі боролись за свою незалежність, з метою захисту інтересів своїх громадян почали використовувати переважно lex nationalis, що завжди застосовується незалежно від місця їх проживання, тоді як країни, що у недалекому минулому приймали до себе велику кількість імміїрантів, намагаються підкорити їх дії свого права, застосовуючи lex domicilii3.
МПрП досить ретельно вивчає питання про те, які переваги та недоліки мають зазначені різновиди lex personalia*. Проте, існує один спільний для обох з них недолік, який полягає в одночасному
86
1 Див.: Исссч) М. Цнт. праця,- С. 123.
" Див.: Вольф М. Цит. праця.- С. 122. Див., наприклад: Ермнлаев IS. І . Счвакоа О. 5. Цит праця Див., наприклад Толстых В. J1. Цит. праця.- С. 135-і37.
.-С.
Існуванні цих критеріїв'. З метою його подолання робились спроби навіть їх «примирення» шляхом розробки уніфікованих норм. На універсальному рівні це знайшло відтворення у Гаазькій конвенції про регулювання конфлікту між особистим законом і законом доміцилію (1955), однак цю спробу неможливо визнати вдалою. На регіональному рівні можна виокремити Кодекс Бустамантс, втім вирішення питання про те, яку з форм слід застосовувати у кожному конкретному випадку, у ньому залишено, по суті, на розсуд національних законодавців.
Може, саме через невдалість даних спроб, аби все ж якимось чином пом'якшити реально існуюче протистояння, ряд законодавств пішли шляхом одночасного їх використання (Австрія, Швейцарія, Мексика тощо). З іншого боку, як зазначає В, 1. Кисіль, у законодавстві деяких країн континентальної Європи, які традиційно виходили з принципу закону громадянства в питаннях визначення право- і дієздатності, сімейних відносин, спадкування тощо, в другій половині XX ст. окреслилася тенденція переходу до застосування критерію доміцилію в цих питаннях .
2. Особистий закон юридичної особи (lex societatis). З наведеного вище випливає, що колізійна прив'язка lex personulis підкоряє вирішення питання про цивільно-правовий статус фізичної особи правопорядку держави її громадянства або держави доміцилію, внаслідок чого право іншої держави отримує, певною мірою, якість «екстериторіальності». Аналогічні підходи можуть бути застосованими і для випадків визначення цивільно-правового статусу юридичної особи. І вони у МПрП були здійснені.
Чистим аналогом закону lex nalionalis у випадку з юридичною особою є відомий законодавству великої кількості держав світу принцип, за яким визнається, що юридична особа має. значимий з правової точки зору зв'язок з державою реєстрації, тобто тією державою, в якій вона занесена до реєстру юридичних осіб або до торгового реєстру (так званий критерій Інкорпорації).
Аналогами підходу, реалізованого у формулі прикріплення lex domicilii у її застосуванні до юридичних осіб є рішення, відтворене у законодавстві багатьох держав континентальної Європи, за яким статус юридичної особи визначається за національним законодавством держави, де розташовано адміністративний центр даної
^ Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.- С. 137. ' Див.: Кисіль В. І. Цит. праця- С. 228.
87
юридичної особи, або законодавством місця здійснення основної діяльності (lex loci operationis).
Проте, жоден з цих підходів інколи може не спрацювати. Так, юридична особа може бути зареєстрована в одній державі, фактично функціонувати в другій, а у третій мати філію, яка їй підконтрольна або є дочірньою компанією підприємства, що здійснює свою діяльність зовсім в іншій державі. Подібні випадки призвели до виникнення «доктрини контролю», згідно з якою для виявлення «національності» юридичної особи слід встановити, ким конкретно дана компанія контролюється, або кому належить капітал, який цією юридичною особою використовується в процесі її комерційної діяльності. Дзна доктрина була відтворена у практиці деяких держав. Так, згідно з § 18 (4) угорського Указу «Про міжнародне приватне право» (1979), якщо відповідно до статуту юридична особа не має місця знаходження або має декілька таких місць, і вона не була зареєстрованою за правом певної держави, її особистим законом є право держави, на території якої знаходиться центральний орган керування цієї юридичної особи1.
Як і у випадку з lex persona/is, робились спроби розробки уніфікованих правил застосування цієї колізійної прив'язки. Так, у 1956р. було укладено Женевську конвенцію про визнання прав юридичної особи за іноземними компаніями та установами, в якій зазначалось, що національність юридичної особи визначається за законами держави, де вона зареєстрована і де згідно зі статутом міститься її правління. Проте, згоду на обов'язковість для них цієї Конвенції висловила невелика кількість держав, внаслідок чого вона так і не набрала чинності.
3. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae). Даний колізійний принцип є, мабуть, найстарішим з відомих форм визначення права, яке підлягає застосуванню для врегулювання відносин, предметом яких є майно, придбане за кордоном або іноземцем на території держави перебування. Проте, незважаючи на багатовікову практику застосування, як вважає А. А. Луни, тільки відносно у недавні часи (з середини XIX сторіччя) колізійний принцип геі sitae отримав майже повсюди визнання у якості засади, котра визначає «дію у просторі» законів, шо регулюють речові права - як на нерухомі, так і на рухомі речі". Подібні законодавчі рішення
Див.: Международное частное право; Иностранное законодательство-С. 233. ' Дин.; Лупи Л. А. Цит. праця,- С. 208.
можна розглядати як один із проявів дії принципу суверенітету держав, коли будь-який суверен намагається підкорити все, що знаходиться на його території, своїй юрисдикції.
"їа принципом lex rei sitae визначається цілий ряд суттєвих аспектів зазначених вище відносин суб'єктів МПрП, Наприклад, за ним визначається коло речей, які можуть бути на відповідній території предметами речових прав, обсяг цих прав, порядок виникнення, переходу та припинення прав на речі на території держави фактичного їх знаходження тощо.
Проте не зайвим буде зауважити, що дія даного колізійного принципу не є абсолютною.
Наприклад, певні питання, пов'язані з дієздатністю на території країни перебування можуть бути вирішенні за допомогою колізійної прив'язки lex persona/is, годі як доля майна юридичної особи на території іноземної держави, котре входить до складу ліквідаційного залишку, повинна вирішуватися за принципом lex societatis. У випадках успадкування право власності на річ визначається на підставі lex domicilii (див., наприклад, ст. 70 Закону від 23.06.2005 p.). Нарешті, зобов'язальний статут, наприклад у сфері міжнародної торгівлі, також останнім часом суттєво обмежує застосування даного колізійного принципу. Окрім безлічі відповідних рішень з цього приводу, які містяться в національних правових нормах, можна вказати на Гаазьку конвенцію про закон, що застосовується до переходу права власності на рухомі матеріальні речі у випадках міжнародної купівлі-продажу (1958), де на дію цього принципу також покладено ряд суттєвих обмежень.
4. Закон місця вчинення дії (lex loci actus). Даний тип колізійної прив'язки нараховує, щонайменше, такі різновиди, які мають певне самостійне значення:
4.1. Закон місця вчинення акта (lex loci conlractiis). Цс формула прикріплення має багатовікову історію і у чималій кількості правопорядків все ще визнається вирішальною, хоча з розвитком сучасних інформаційних технологій, коли сторони мають можливість укласти контракт, наприклад, за телетайпом, знаходячись у різних містах, значення цієї колізійної прив'язки послідовно зменшується. Справа в тому, що у таких випадках, які отримали спеціальну назву - контракт між відсутніми (див. гл. 12.3.1), не існує самого місця вчинення акту, внаслідок чого стає необхідним локалізувати його додатково, а це не завжди зручно для сторін. Наприклад, у ч. 1 ст. 569 ЦК України 1963 р. зазначалось, шо права
89
і зобов'язання сторін за зовнішньоторговельною угодою визначаються за законом місця її здійснення, якщо інше не встановлено угодою сторін. Проте, у ч. IV цієї статті містилося імперативне правило, за яким місце здійснення угоди завжди визначалося за радянським законом, чим, по суті, наперед вирішувався ряд важливих для сторін питань.
4.2. Закон місця вчинення угоди, що визначає її форму (locus fonnam regit actum}. Згідно з цим принципом, відносини сторін у
питаннях форми угоди підпорядковуються праву держави її укладення. З часів середньовіччя вважається, що даним вибором одночасно вирішується і питання застосовного права взагалі, хоча тепер регулювання питань щодо форми та змісту контракту може здійснюватись різними правопорядками (див. главу 12.3-12.4).
Вважається, що принцип locus regit actum залишається непорушним І його обмеження відоме невеликій кількості держав. Відтворювався цей принцип і у нашому законодавстві. Так, ст. 568 ЦК України 1963 р. встановлювалось, що форма угоди, яка укладається за кордоном, підпорядковується закону місця її укладення. Однак у нас існувала значна кількість обмежень дії цього принципу. Зокрема, передбачалось, що угода не може бути визнана недійсною внаслідок порушення форми, якщо витримані вимоги законодавства Союзу РСР та цього Кодексу (статті 568, 569і, 570). Форма зовнішньоторговельних угод, які укладалися радянськими організаціями, І порядок їх підписання, незалежно від місця укладання цих угод, визначались законодавством Союзу РСР {частини 2 і З ст. 568 ЦК).
4.3. Закон місця здійснення актів громадянською стану підпорядковує форму даного акта правопорядку державі його здійснення, і дія цього принципу є непорушною будь-де. З часом, з цього принципу відокремився особливий колізійний принцип місця укладення шлюбу (lex loci ceJebratioms), який підпорядковує форму шлюбу (інколи навіть матеріальні умови його укладення) правопорядку держави, де цей шлюб мав місце.
4.4. Закон місця виконання зобов'язання (lex loci solutionis). Виникнення цього різновиду колізійної прив'язки є певним реагуванням на той недолік даного методу регулювання, який отримав назву «розщеплення колізійних прив'язок». Це розщеплення у міжнародній торгівлі часто виникає як наслідок особливості виконання зобов'язань сторонами договору. Так, як вже зазначалось, згідно зі ст. З І Віденської конвенції про договори міжнародної
90
купівлі-продажу товарів (1980), якщо продавець не зобов'язаний поставити товар в якомусь іншому визначеному місці і якщо договір купівлі-продажу передбачає перевезення, його зобов'язання полягають у здачі товару першому перевізникові для передачі покупцеві. Зрозуміло, що ця частина виконання зобов'язання підпорядковується одному правопорядку. Проте, відповідно до вимог ст. 38 цієї ж Конвенції покупець повинен оглянути товар або забезпечити його огляд у такий короткий строк, який практично є можливим за даних обставин1. Не менш зрозуміло, що виконання цього зобов'язання мусить бути підпорядкованим іншому правопорядку.
Саме цю колізію і намагається вирішити lex loci solutionis, підкоряючи кожну частину виконання спільного зобов'язання правопорядку місця її здійснення, що інколи має суттєве значення і для подальших платежів за контрактом. Дію цього принципу певною мірою уніфіковано у ст. 4 Гаазької конвенції про право, застосоване до міжнародної купівлі-продажу матеріальних рухомих речей (1955), згідно з якою за відсутності явно встановленої вимоги внутрішнє право держави, в якій має здійснюватися огляд товарів, поставлених відповідно до договору купівлі-продажу товарів, застосовується і щодо того, яким чином і протягом якого строку має здійснюватись огляд товарів, надсилатись повідомлення про цей огляд та іаходи, які мають бути вжиті у випадку відмови від товарів.