Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17456
Скачиваний: 5
4.5. Закон місця вчинення правопорушення (lex loci delicti commis.fi). За допомогою цього колізійного принципу, який нерідко виокремлюють у самостійну формулу прикріплення, вирішуються такі важливі питання, як: наявність чи відсутність шкоди, підстави відповідальності та звільнення від неї, можливість покладання відповідальності на особу, що не є заподіювачем шкоди. За нею, у разі настання відповідальності, визначається і розмір відшкодування.
Всі зазначені питання на національному рівні вирішуються по-різному. Стан ускладнюється ще й тим, що національні законодавці по-різному ж вирішують питання, пов'язані з розподілом тягаря доведення, відповідальністю за випадок, виною потерпілого тощо. Нарешті, слід мати на увазі й те, що питома вага колізійних проблем в цій сфері постійно збільшується внаслідок поширення транспортних (зокрема автомобільних) перевезень, туризму І взагалі міжнародного співробітництва.
Див.: Міжнародні договори України. Том І. С. 91, 93.
91
Згідно з даним колізійним правилом, відповідальність винної сторони принципово пов'язується з правом держави місця вчинення правопорушення (спричинення шкоди) і до недавніх часів не правило вважалось класичним і непорушним. У такому вигляді воно відтворено і у національному законодавстві (ст. 49 Закону від 23.06.2005 p.), згідно з якою права та обов'язки за зобов"язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначались правом країни, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
[снувало лише одне загальновизнане обмеження, яке випливало з того, що національний суд змушений истосовувати право іноземної держави. Полягає воно в тому, що неприродною була би вимога застосовувати право іноземної держави у випадках, коли відповідна «дія чи інша обставина» не визнаються правопорушенням у державі суду. Саме воно відтворено у ч. З ст. 49 зазначеного Закону: право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.
Однак минулого сторіччя у судовій практиці виникли суттєві проблеми, пов'язані з визначенням місця спричинення шкоди, внаслідок чого на дію даного колізійного принципу почали покладатися додаткові обмеження (про що мова піде у подальшому (див. гл. 18.1)).
4.6. Закон місця виконання роботи (lex loci /aborts). З назви даного колізійного принципу зрозуміло, що ця особлива прив'язка застосовується для регулювання трудових відносин з іноземним елементом. До речі, цей принцип відомий праву майже всіх країн, де відповідні питання на законодавчому рівні взагалі знайшли своє вирішення.
5. Закон держави продавця (lex venditoris). Коли жодна з попередніх формул прикріплення не дозволяє належним чином врегулювати конкретні відносини, досить часто використовується дане правило, за яким до цих відносин використовується право держави, в якій має постійне місце проживання чи місце знаходження сторона, яка виступає продавцем {постачальником, замовником тощо) у договорі купівлі-продажу (постачання, підряду і т. ін.). Даний колізійний принцип не тільки відтворено у багатьох національних кодифікація* з МПрП, а й у ряді універсальних міжнародних договорів.
Так, за Конвенцією про міжнародну купівлю-продаж матеріальних рухомих речей (1955), якщо сторонами не визначено право,
92
що підлягає застосуванню, угода підпорядковується внутрішньому праву держави, в якій постійно проживав продавець на момент отримання ним замовлення або знаходиться підприємство продавця, яке таке замовлення отримало.
6. Закон суду ((ex fort). Дана колізійна прив'язка займає у колізійному праві держав особливе місце. По-перше, тому, що всі попередні колізійні прив'язки стосувалися матсріально-правових норм, серед яких, за тими чи Іншими правилами, робився вибір. Тим часом, зазначене правило прикріплення стосується переважно норм цивільно-процесуального права і за ним суд (або інший компетентний орган) при розгляді справ, пов'язаних з наявністю в них іноземного елементу, застосовує, навіть у випадках використання положень іноземного права, процесуальне законодавство своєї власної держави.
По-друге, дія даної колізійної прив'язки відрізняється певною абсолютністю. Це означає, що вона застосовується при розгляді будь-якої справи, ускладненої іноземним елементом. Принаймні спочатку, вирішуючи питання, пов'язані з об'ємом колізійної норми, суд завжди буде керуватися нормами свого національного законодавства. Потім, за відсутністю уніфікованих норм та за умов, встановлених в законі його держави, суд може перейти до застосування матеріального права іноземної держави. Проте, нерідкими є випадки, коли, навіть якщо суду дозволено, в принципі, застосовувати іноземне матеріальне право, він все ж робить вибір на користь свого матеріального права.
Все зазначене дало підстави деяким авторам вважати, що за своєю суттю lex fori структурно нагадує односторонню колізійну прив'язку, за якою встановлюється застосування виключно національного права до відповідних відносин .
7. Деякі додаткові колізійні прив'язки. Поряд із зазначеними вище широковідомими формулами прикріплення існують деякі менш поширені типи, вичерпного переліку яких у доктрині не запропоновано. З них зазначимо два:
7.1. Закон прапора (lex banderae, lex flagi). Згідно з цією формулою визначається «національність» морських та повітряних су-ДСн, що мають прапор певної держави, у тих відносинах, в які "ступають власник судна, перевізник чи капітан з іншими суб'єктами МПрП.
Див., наприклад: Ермолаев 8. Г., С.инакон О В. Цит. праця.- С. 68.
7.2. Закон валюти боргу (платежу) - lex pecunia або lex monetae. He всі фахівці визнають самостійність даної формули прикріплення. Свого часу Л. А. ЛунІІ, наприклад, зазначав, що застосування іноземної валюти для визначення суми боргу не означає відсилання до Іноземного права. Ця валюта, на його думку, має таке ж значення, як і іноземна міра ваги, яка застосовується для визначення кількості товару, що поставляється, тому «валютна прив'язка» не може бути визнана самостійною формулою прикріплення .
Проте, оскільки німецька та австрійська практика підкоряють угоди, укладені у відповідній валюті, праву держави, у валюті якої ця угода укладена, у будь-якому разі корисно про цю колізійну прив'язку пам'ятати.
4.5. Закон, вбраний особами, які укладають угоду (lex voluntatis)
Дана формула прикріплення займає в МПрП особливе місце, а тому вона потребує спеціального розгляду.
Ідея автономії волі, висунута Дюмуленом, розроблена Савіньї й широко дискутована в сучасній науці, лежить сьогодні в основі диспозитивних норм МПрП:. Наприклад, у ч. 1 ст. 569 ЦК України 1963 р. було зазначено, що права і обов'язки сторін за зовнішньоторговельною угодою визначаються за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін.
!. Коли мова йде про автономію волі, то перше питання, яке слід вирішити, таке: що являє собою домовленість сторін про вибір права, яке підлягає застосуванню до їх взаємних вІдносин,-принцип права чи звичайну формулу прикріплення? Щодо цього в МПрП існують різні точки зору.
Наприклад, А. А. Лунц досить категорично зауважив: «Автономія волі є не джерелом колізійного права, а однією з колізійних норм або одним з колізійних інститутів права, встановлених внутрішнім правопорядком держави чи її міжнародними угодами» . Проте сучасні автори, такі, як М. Ю. Саранський, посилаючись на Преамбулу Резолюції «Автономія волі в міжнародних контактах між фізичними та юридичними особами», що була прийнята Ін-
" Див.: Лупц Л. А. Цит. праця.- С. 231-232. 2 Див.: КІІсіІІІ В. /. Цит. праця.- С. 225. Див.: Луни А. А. Цит. праця,- С. 2!2-213.
ститутом міжнародного права на Базельській сесії 1991 p., схиляються до визнання автономії волі як фундаментального принципу МПрП1. До речі, і українські автори останнім часом схиляються до подібної точки зору". Може саме тому в Законі від 23.06.2005 р. автономія волі визначена як «принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом, можуть здійснити вибір права, що підлягає застосуванню до відповідних правовідносин».
Тим часом залежно від відповіді на зазначене питання суттєво змінюються вимоги щодо форми угоди, в якій lex voluntatis реалізовано. Торкаючись даної проблеми, В. Л. Толстих розмірковує таким чином.
Якою не була б сутність автономії волі, нею регулюються відносини суду і сторін. Такі відносини за своєю природою є процесуальними і, як і будь-які процесуальні відносини, повинні регулюватись правом держави суда. Звідси висновок: угода сторін про вибір права повинна регулюватися правом країни суду в частині правових наслідків дії цієї угоди. Форма та дійсність угоди про вибір права регулюються правом, що застосовується до основного договору. Все цс дало підставу дійти висновку, за яким правовий режим угоди про вибір права подібний до правового режиму арбітражної угоди'. Однак даний висновок не видається безспірним, бо, як відомо, арбітражне застереження визнається автономною угодою і до неї у арбітражному процесі висуваються вимоги, що не збігаються з вимогами до основного контракту (докладніше про це див. гл. 26.5).
2. Подальше питання стосується меж припустимості застосування автономії волі.
Взагалі у доктрині відзначається, що «автономія волі» - це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору закону, що застосовується . Проте: чи є абсолютно вільним вибір права сторонами за межами встановлених національними законодавцями заборон на реалізацію даного колізійного принципу?
Мабуть, єдиною безспірною вимогою у цьому відношенні буде та, за якою сторони, які за взаємною угодою здійснюють вибір
94
' Див.: Международное частное право: современная практика / Сб-к статей под уд. М. М. Богуславского и А. Г. Светланова- М.: ТОН-Остожье, 2000.- С. 96.
Дия.: Кодифікація приватного (цивільного) права України •' За рея. мроф. ерти А. С.- К.: Укр. центр правничих студій, 2000.- (J. 293. " Див.: Толстых В. Л. Цит. праця.- С. 58. Див., наприклад: КІІсі.Іь В. 1. Цит. праця.- С. 92-93.
95
права, можуть підпорядкувати свої відносини лише дійсно існуючому правопорядку, оскільки вочевидь безглуздим видається рішення сторін про підпорядкування їх взаємних відносин, наприклад, стародавньому римському праву. Подальші конкретизації пропозицій щодо права, яке сторони можуть обрати для врегулювання своїх відносин, одностайністю не відзначаються.
Одні дослідники, як, наприклад, А. С. Довгерт, вважають, що у таких випадках сторони не обмежуються вибором права конкретної країни. Вони можуть обрати для регулювання правовідносин гіпотетичне право будь-якої країни світу, у тому числі право країни, яке не має зв'язку з правовідносинами1. Інші вчені висловлюються більш обережно, вважаючи, що необмежене застосування даного правила може призвести до юридичного абсурду: наприклад, контракт, який за всіма ознаками має італійську природу, за примхою сторін підпорядковується перувійському праву . У зв'язку з цим М. М. Богуславський зазначає, що в ряді держав діє принцип локалізації відповідного договору: сторони можуть вільно обрати право, проте тільки таке, яке пов'язано з даною угодою3.
Дотримуючись, у принципі, такої ж точки зору. В. Л. Толстих не без підстав зазначає, що законодавець не може надати сторонам договору абсолютну свободу вибору. Це суперечило б сутності права і сутності держави. Вибір права, таким чином, повинен бути обмежений правовими системами, які мають відношення до договору. У наданні можливості такого вибору можна бачити вияв принципу співробітництва сторін і суду. Проте, якщо суд не повинен застосовувати право, шо не є близьким до договору, сторони також не повинні цього робити"1.
Однак далі, торкаючись ситуації, коли вибір права може блокувати в такому випадку укладення угоди, вона все ж погоджується з тим, що компромісним варіантом для сторін може бути можливість вибору «рівновіддаленого» правопорядку, тобто такого, з яким жодна сторона не пов'язана і положення якого сторони рівною мірою не знають:).
Більш-менш сталою є вимога, за якою воля сторін, що снрямо-
1 Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 23. ' Див.: Там само,- С. 161.
3 Див.: Ku.-yc,iaiscKiKi М. М. Цмт. праця.-- С 200.
4 Див.: Толстых В. Л. Цю. праця.- С. 54. '" Див.: Там само.
вана на вибір компетентного права, повинна бути явно вираженою або без будь-якого сумніву випливати із обставин справи. Важливість цієї вимоги підкреслено X. Шаком таким чином: суд не повинен задля своєї зручності перетворювати незнання сторін у передбачуваній згоді на застосування lexfori. До речі, зазначена вите вимога закріплена і в Законі від 23.06.2005 р. (ч, 2 ст. 5), де зазначено, що вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Проте неважко помітити, шо ця вимога може тлумачитись досить широко, і це часто знаходить свій прояв у судовій практиці. Наприклад, заДайсі, при встановленні права, притаманного даному договору, дослідження намірів сторін насправді є дослідженням не дійсних намірів X і А, бо таких намірів, можливо, ніколи не існувало взагалі, а дослідженням волі, яку висловили б розумні люди, якби вони перебували у стані X і А, якби тільки увага таких розумних людей була звернена на обставини, на які X і А уваги не звернули".
3. Якщо історично lex voluntalix застосовувався лише в межах зобов'язального статуту, то у сучасному МПрП спостерігається тенденція щодо розширення меж його застосування, перетворення його у більш гнучкий інструмент регулювання цивільних відносин шляхом закріплення в універсальних міжнародних договорах, застосування його як головного порівняно з іншими формулами прикріплення тощо. До речі, В. П. Звєков наводить цікаві випадки застосування даного правила до шлюбних контрактів, стосовно успадкування та деліктних зобов'язані. Можна зауважити, що такі приклади відомі і нашій державі.
Однак дана тенденція певною мірою обмежується вимогою підпорядкування відносин сторін дії тільки нормам одного правопорядку. Втім, в обраному правопорядку можуть міститися такі імперативні правила, які зовсім не влаштовують ті сторони, що укладають між собою відповідну угоду. Як вважається, певною реакцією на подібну ситуацію є концепція «юридичної біотехно-логії», сутність якої зводиться до можливості «розщеплення» правочину і підпорядкування його частин різним правовим системам.
' Див.: Шок X. Цит. праця.- С. 304.
"Див.: Dicey and Morris. Conflict of Laws.- London. 1967.-C. 693.
' Див.: Звсков В. П. Ци г. праця.- С. I 10.
96
97
Дана концепція сприйнята й Законом від 23.06.2005 р. За ним (частини 3 і 4 ст. 5) вибір права може бути здійснений щодо пра-вочину в цілому або його окремої частини. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим.
Тим часом, дана концепція викликає обгрунтовану критику1. Зазначається, зокрема, що її прихильники так і не спромоглись дати належним чином обгрунтовану відповідь на наступне заперечення: «І якщо всю колізійну систему побудовано на принципі необхідності вибору одного правопорядку, чому Інститут автономії волі, що випливає з колізійного права, повинен містити винятки з цього принципу? Якщо ми допускаємо біотехнологію у випадку автономії волі, це означає, що її слід допускати і при застосуванні колізійних норм»2.