Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17443
Скачиваний: 5
50
Див.: Международное частное право: Учебное пособие / (Сост. Д. В. Зады-o).- X.: Консум, 1998.- С. 36-37. Див.: Там само- С. 37-ЗК. Див.: Ануфриева Л П. Цит. праця.- С. 155.
На завершення: слушною с думка, що звичай сам по собі значення не має. Він стає важливим лише тоді, коли являє собою засіб віднайдення справедливого рішення, у зв'язку з чим юрист завжди повинен відноситись до звичаю критично, зокрема ставити перед собою питання: а чи є розумним цей звичай?1
2.5. Міжнародні договори
1, Питання про те, чи є міжнародний договір джерелом МПрП, завжди викликало жваві дискусії у колишній радянській, сучасній пострадянській літературі. Підсумовуючи висловлені з цього приводу думки, можна дійти висновку, що нині переважає точка зору, за якою міжнародний договір безпосереднім джерелом МПрП не є. Щоправда, аргументація, яка покладається в обгрунтування цієї точки зору, різниться. Одні з авторів (Л. А. Лунц, І. С. Перетср-ський та їх численні послідовники) вважають, що міжнародний договір стає джерелом МПрП тільки внаслідок «трансформації» його положень у відповідне національне законодавство.
Наприклад, М. X. Бабаєв стверджує, що застосування норм, які містяться у міжнародному договорі, до регулювання цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом, можливе лише після їх трансформації у внутрішньодержавні норми2. Неважко зрозуміти, що подібна точка зору є тотожною твердженню, за яким для регулювання зазначених відносин застосовуються тільки внутрішньодержавні норми, а не норми міжнародного договору. Інші прихильники цієї концепції йдуть ще далі, звужуючи можливість застосування положень міжнародних договорів у національному праві тільки випадками, коли відповідні норми інкорпоровані у відповідне законодавство/ чим виключається можливість їх застосування на підставі примату норм міжнародного права перед національним законодавством. Тим часом, подібний засіб застосування норм міжнародних договорів відомий праву ряду країн світу. Так, згідно зі ст. 55 Конституції Французької Республіки, між-
Див.: Давид Р., Жоффре-Сгтнози К- Цит. праця,- С. 95.
Див.: Бабаї:» М X. Международный договор и источники международного частного права I! Вестник Киевского ун-та. Международные отношения и международное право. Вып. 13.-К.. 1981.- С. 117.
Див.: Mio.iie/icoii Р. А Национально-правовая имімємешаїїия международных договоров II Советский ежегодник международного права. 1978.- М.: Наука, 1980.
51
I
народні договори або у соди, належним чином ратифіковані або ухвалені, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів за умови застосування такого договору іншою стороною . До речі, і в нашому чинному законодавстві спостерігається щось подібне. Як зазначає В. І. Кисіль, у більшості законодавчих актів України існує застереження на кшталт: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж у цьому законі, застосовуються правила міжнародного договору» .
Не зайвим буде зауважити, що практика формулювання подібних застережень тепер вже узагальнена у ч. 2 ст. 10 нового Цивільного кодексу України. Нею передбачено, що у випадках, коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору України. Буквальне тлумачення даного положення Цивільного кодексу порівняно зі змістом статті 9 Конституції України змушус зробити висновок, що законодавство України містить норми двох видів - власні національні І трансформовані відповідно до міжнародних договорів України, причому останні мають на території нашої держави переважну силу порівняно З першими.
Наскільки подібне становище відповідає певним концептуальним засадам законотворчості, зокрема вимозі системності, за якою неможливо творити законодавство таким чином, щоб одна його частина не узгоджувалась з Іншою, - це питання, відповідь на яке повинні дати фахівці3. З гочки зору МПрП, нас повинно більше зацікавити питання про те, чи втрачають міжнародні договори якість джерел МПрП у тих випадках, коли держава, на порушення норм міжнародного права, не виконує своїх зобов'язань за тим чи іншим міжнародним договором.
Справа в тому, що окремі 3 таких договорів можуть містити спеціальні вимоги стосовно форм трансформації їх положень у національне законодавство держав-членів. Наприклад, згідно з першою Женевською вексельною конвенцією 1930 p., Високі Договірні
1 Див.; Конституции государств Европы: В 3 т. Т. З / Под общ. ред. Л. А. Окунь-кова- М.: Норма, 2001,- С. 423.
' Див.: Кисіль В. /. Цит. праця.- С. 139.
'Дане складне питання свого часу автором розглядалося спеціально. Див.: Чушірсн В. Л. Проблема співвідношення міжнародного І національного права та Конституція України / Конституція України - основа подальшого рочвигку законодавства. 36. наук, праць: Вил. 2.- К.: Ін-т Іаконоданства ВРУ. 1997 - С. 44 56.
Сторони зобов'язались ввести в дію на своїх територіях або один зі справжніх текстів, або їх переклад на свої національні мови Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, що складам додаток 1 до цієї Конвенції1. І якщо Україна, надавши в установленому порядку згоду на обов'язковість для неї цієї Конвенції, все-таки не запровадила у свое національне законодавство зазначений Уніфікований закон, то чи означає цс, що він не є джерелом МПрП?
2. У спробах дати обгрунтовану відповідь на поставлене запитання не слід забувати, що, згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969), що Іакож е чинною для України, сторона не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору". За таких умов ми мусимо зробити висновок, за яким національна трансформація норм міжнародного права, залишаючись вкрай бажаною вимогою, не є необхідною умовою для отримання міжнародним договором статусу джерела МПрП. Зазначений статус є іманентною властивістю міжнародного договору, яку нездатна порушити несумісна поведінка окремих учасників відповідного договору. Як цілком слушно зауважено у цьому зв'язку, якщо дотримуватись іншої точки зору, «не вдається знайти джерело дня тих уніфікованих шляхом укладення міжнародних договорів правових норм, котрі не відтворені у законодавстві держави, що бере участь у договорі»"1.
Згідно зі ст. 9 Конституції України та відповідно до ч. 1 ст. 10 нового Цивільного кодексу України, частиною національного законодавства стають тільки «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України». Тим часом у ч. 2 ст. 10 ЦК України, яка встановлює переважну силу правил міжнародних договорів, використана Інша формула - «міжнародний договір України, укладений у встановленому законом порядку». Цій формулі відповідають як міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Президентом України, Кабінетом Міністрів України, так і - в установлених законом
1 Дин.: Міжнародні договори України. Том l.-С. 17.
~ Див.: Там само.
J Маковский А. Л. Проблемы природы международного частного права в со-
Труды. Выл. 28.--М., 1984. С. 218.
53
межах - міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади. За буквальним тлумаченням ч. І ст. 9 Конституції України, такі міжнародні договори не набувають вищої юридичної сили, сили закону, проте залишаються джерелами національного права. Тобто, вони не стають частиною національного законодавства. Але, знов-таки, за буквальним тлумаченням ч. 2 ст. 10 ЦК України, всі такі міжнародні договори України мають переважну силу порівняно з правилами, «що встановлені відповідним актом цивільного законодавства», якими, згідно з ч. 2 ст. 6 цього ж Кодексу є і сам Цивільний кодекс України, і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України.
Якщо взяти до уваги все зазначене, то неминуче постає таке запитання: чим обумовлено прийняття правила, встановленого ч. 2 ст. ІО ЦК України: недоліками законодавчої техніки чи бажанням відновити у цивільному праві положення про пріоритет норм міжнародного права перед нормами національного законодавства, від якого творці Конституції України свого часу свідомо відмовилися? 3. Повертаючись до питання, пов'язаного з трансформацією норм міжнародного права у національне законодавство, нагадаю, що, згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969), під договором розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування1.
Раніше зазначалось, що переважними суб'єктами МПрП є фізичні та/або юридичні особи, внаслідок чого, природно, виникає питання: чи може бути визнано джерелом МПрП міжнародний договір, адресатами якого є держави, і якщо так, то за яких умов? Відповіді на ці питання, як вважагться, даються доктриною трансформації, головні положення якої доречно розглянути більш детально.
Трансформація норм міжнародного договору у внутрішньодержавне право здійснюється шляхом прийняття державою відповідних національних нормативно-правових актів. Підставою для наведеного твердження t презумпція, за якою держава повинна забезпечити виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань всіма можливими владними діями, які вона мас право здійснювати
див.: Міжнародні договори України. Том
54
•
згідно з конституційними та іншими приписами, що в цій державі
встановлено.
При чому, вибір конкретної правової форми зазначеної трансформації обумовлюється:
• вимогами, що можуть бути зазначені в самому міжнародному договорі;
• конституційними чи Іншими процедурами, які встановлені
у певній національній системі права;
• характером відносин, які підлягають врегулюванню з використанням положень того чи іншого міжнародного договору.
Питання про відповідність засобів трансформації вимогам, що можуть бути зазначеними в самому міжнародному договорі, е питанням міжнародного публічного права, тому на ньому ми зупинятися не будемо. Особливості конституційних чи інших процедур, які встановлені тією чи іншою національною системою права, розглядались, певною мірою, вище.
Характер відносин, які підлягають врегулюванню, прямо впливає на спосіб трансформації, наприклад, коли йдеться про міжнародні договори стосовно прав людини, їх трансформація вимагає прийняття неодмінно законодавчих актів, тоді як для трансформації положень щодо факторингових операцій достатньо, як це, наприклад, мало місце в Україні, рішення Правління Національного банку України (від 22.04.1992 р. № 2).
Вважається, що трансформація ніяким чином не зачіпає змісту того міжнародного договору, задля реалізації положень якого вона здійснювалась. Це вкрай важливе положення, сутність якого зводиться до того, що порушення вимог трансформованої норми не залишається виключно внутрішньою справою відповідної держави, а стає одночасно і невиконанням нею свого міжнародного зобов'язання, що може, за певних умов, бути підставою для міжнародної відповідальності цієї держави.
4. З цих основних положень доктрини трансформації випливають такі правила застосування трансформованих у національну правову систему норм міжнародних договорів.
По-перше, норми національного права, що виникають внаслідок зазначеної трансформації, завжди використовуються як спеціальні норми щодо будь-яких інших норм відповідної системи права. Тобто, механізми регулювання, що створюються міжнародними договорами, як спеціальні норми (leges specictles) мають примат перед загальними механізмами регулювання, що діють у
55
національному праві, або, інакше кажучи, переважну силу. З іншого боку, принципи й правила тлумачення норм міжнародного права мають відповідати вимогам Віденської конвенції (1969), і вони будуть дещо іншими порівняно з тими, які застосовуються при тлумаченні норм власне внутрішньодержавного права.
По-друге, така норма в системі внутрішньодержавних норм мас певну автономію. Це означає, що скасування трансформованої норми у встановленому в національному праві порядку ніяким чином не впливає на зобов'язання держави щодо виконання відповідної норми міжнародного договору, якщо тільки останній залишається для цієї держави чинним.
Однак не зайвим буде зауважити, що не всі дослідники є прихильниками даної доктрини, тому і зазначене питання слід вважати таким, що не вирішене остаточно, внаслідок чого ноно, як і багато інших питань МПрП, потребує подальшого спеціального вивчення.
5. Зрозуміло, що для МПрП особливе значення мають міжнародні договори універсального рівня. Саме в них зазвичай створюються ті нові матеріально-правові або колізійні норми, які замінюють розмаїття відповідних національних норм, оскільки вони мають однаково застосовуватися на територіях всіх дсржав-учасниць. Однак, як зазначається, поки що міжнародні договори укладаються без знання необхідних деталей іноземного, зокрема процесуального права, що призводить, як правило, до подальших спорів між їх державами-учасниками".
На сьогодні багатосгоронні міжнародні договори укладено практично у кожній з галузей права, які мають відношення до сфери регулювання МПрІІ. Так. у сфері міжнародної торгівлі найві-домішою є згадана вище Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.; у сфері авторського права -Бернська конвенція про охорону літературних І художніх творів 1886р.; у сфері промислової власності - Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р.; у сфері сімейного права -десять :і тридцяти двох Гаазьких конвенцій, наприклад - Гаазька конвенція про право, застосовне до режимів власності подружжя
Див.: Кох X., Masityc І., Вшіклер фіш Моренфе./ьс П. Международное частное прїіно и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д-ра юр. наук
11~\ \А IV~\L , \li \ Л -* л л • х-. ^ .
к,1. ,М. KJNsaiiicea.- M. Мсждунар. отношения.. " Див.: Шак. X. Цит. праця. С. I 1.
56
1978р.: у сфері спадкової о права- Вашингтонська конвенція про форму міжнародного заповіту 1973 р.; у сфері цивільного проце-cv - Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. тощо.
З точки зору питання, що розглядається, доцільно зробити два таких зауваження. По-перше, сьогодні в Україні не існує повного офіційно виданого переліку всіх укладених багатосторонніх договорів, які на цей час діють у світі. Внаслідок цього кожен відповідний спеціаліст оперує більш або менш повним переліком таких договорів, до яких він особисто має доступ.1 По-друге, якщо правильною є думка Л. П. Ануфрієвої про те, що в галузі МПрП міжнародні договори здебільшого спрямовані на уніфіковане врегулювання певних відносин, внаслідок чого містять орієнтири правових рішень для національних правових систем,2 за наведених вище умов вітчизняній доктрині стає досить важко ці орієнтири адекватно осмислювати, а тим більш - розробляти науково обгрунтовані пропозиції щодо можливого вдосконалення національного права.
6. Що стосується регіональних міжнародних договорів, то їх значення для МПрП, окрім згадуваного вище Кодекса Бустаманте, можна проілюструвати на прикладі Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. або Конвенції держав - учасниць СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція).