відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливо­сті державного втручання у сферу грошових і валютних відно­син, їх цільового регулювання, використання в конкретних на­прямах економічної політики.

Останній недолік особливо відчувався під час воєн: існування золотого стандарту перешкоджало впровадженню поширених методів фінансування воєнних дій шляхом випуску паперових грошей та монетаризації державного боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному банку тієї чи іншої країни. Країна, яка намагалася фінансувати військові ви­трати через емісію грошей і водночас дотримуватися їх конвер- тованості в золото, тут же ставала свідком масового відпливу своїх золотих запасів за кордон. Саме з цієї причини СІЛА відмо­вилися від практики золотого стандарту під час громадянської війни, а європейські країни — під час Першої світової війни.

Перша світова війна найбільшою мірою і остаточно дестабілі­зувала систему золотомонетного стандарту, адже для фінансу­вання війни європейські країни мали призупинити обмін на золо­то своїх валют, встановивши примусовий курс.

Після війни співвідношення між грошовою масою і золотими запасами країн, які брали в ній участь, змінилися на користь гро­шової маси, що спричинило значні інфляційні процеси в країні.

Прагнення до валютної стабільності змусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої світової війни. За період 1924—1928 pp. Європейсь­кі країни відновлюють золотий стандарт, проте вже в модифіко­ваному вигляді золотозливкового стандарту.

Система золотозливкового стандарту — перехідна форма зо­лотого стандарту. Вона встановилася в ряді високорозвинутих країн Заходу (окрім СІЛА) після Першої світової війни і проісну­вала до Великої депресії 1929—1933 pp. Суть цієї урізаної систе­ми золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн прирівнювалися до певної кількості зо­лота, отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь- якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менше як 12,4 кг кожний.

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних краї­нах була впроваджена система золотодевізного стандарту, що ос­нована на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, по­чали називатися девізами.

---

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлен­ня якої було зафіксовано в міждержавній угоді, підписаній на Ге­нуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичували для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валю­ти економічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота.

Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Вона виникла і функціонувала досить давно. Вперше її використано в угоді про регулювання валютних операцій між Лондоном і Единбургом, підписаній ще в другій половині XVII століття.

Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберіга­ти свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах, обмінних на золото.

Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збері­гали свої авуари в двох основних фінансових центрах— Нью- Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціонування зодотодевізного стандарту потрібні були такі умови:

• проведення узгодженої політики центральних банків країн— учасниць;

• країни, які виступають у ролі валютних центрів, повинні са­мостійно підтримувати значний рівень економічної активності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам-членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби;

• резервні авуари країн—учасниць не повинні складатися з короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступа­ють у ролі валютних центрів. Загалом період між двома світови­ми війнами характеризувався нестабільністю валют і періодич­ними валютними кризами, які завдавали значних збитків економічному зростанню і розвитку міжнародних економічних відносин. Відносна стабілізація настала в 1922—1928 pp., але не­вдовзі була підірвана світовою кризою 1929—1933 pp., яка охо­пила і світову валютну систему.

Саме в цей час відбувається загальна трансформація економі­чної структури господарювання, що грунтувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему. Це не могло не вплинути на систему світогосподарських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформація відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розроблених відомим англійським економістом, фінансистом та державним діячем Дж. М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст.

---

Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова сис­тема грошово-валютних відносин, перед якою ставляться цілком конкретні вимоги:

• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами до­статніми платіжно-розрахунковими кредитними засобами, що користуються довірою учасників валютно-кредитних відносин;

• володіти певним запасом сталості для можливого найбільш тривалого функціонування, оскільки перебудова системи завжди проходить болісно і призводить до дезорганізації зовнішньоеко­номічних зв'язків протягом певного періоду;

• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціонування світово­го господарства і пристосовуватися до них;

• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у ва­лютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників світогосподарських зв'язків.

Саме з цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук виходу із склад­ної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової ва­лютної системи.

Бреттон-Вудська валютна система

Друга валютна система була офіційно оформлена на Міжна­родній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила з 1 по 22 липня 1944 р. в м. Бретгон-Вудс (США).Тут також були за­сновані МВФ і МБРР.

Друга МВС ґрунтувалася на таких принципах:

• установлено тверді обмінні курси валют країн—учасниць до курсу ведучої валюти;

• курс ведучої валюти фіксований до золота;

• центральні банки підтримують стабільний курс своєї валюти стосовно ведучої (у рамках +/-1 %) валюти за допомогою валют­них інтервенцій;

• зміни курсів валют здійснюються за допомогою девальвації та ревальвації;

• організаційною ланкою системи є МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних ба­лансів, щоб підтримати нестабільні валюти, здійснює контроль за дотриманням країнами-членами принципів МВС, забезпечує ва­лютне співробітництво країн.

Під тиском СПІА в рамках Бреттон-Вудскої системи затвер­дився доларовий стандарт — МВС, заснована на пануванні до­лара (США володіли 70 % від усього світового запасу золота). Долар — єдина валюта, конвертована в золото, став базою ва­лютних паритетів, що переважають засобом міжнародних роз­рахунків, валютної інтервенції та резервних активів. Було встановлено золоте співвідношення долара США: 35 дол. за 1 тройську унцію. США установили монопольну валютну геге­монію, відтіснивши свого давнього конкурента — Великобри­танію.

Таким чином, національна валюта США стала одночасно сві­товими грошима, і тому Бреттон-Вудська валютна система часто називається системою золотодоларового стандарту.

Керівники США намагалися максимально використати свою могутність і створити таку міжнародну валютну систему, яка від­повідала б інтересам США, перебувала під їх контролем. На той час на США припадало 34,7 % голосу в Міжнародному валютно­му фонді, що створювався.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосувати валюти окремих країн до національних валютних систем провід­них на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором, основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і резервні валюти, статус яких одержали амери­канський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні в них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Од­нак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не да­вав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з ін­ших економічних причин, фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він викорис­товувався як резервна валюта переважно колоніями та доміні­онами Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи «золотого стандарту», а з другого — принципи націо­нальної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золото- доларовим стандартом.

На конференції було підписано «Заключний акт», складовими частинами якого були статути Міжнародного статутного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання держав­

---

ному Департаменту США ратифікованих грамот 2/3 країн — уча­сниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення сталості валютних курсів, поступову відміну валютних обме­жень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був, згідно з угодою, забезпечити розвиток довгострокових креди­тів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від війни.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї ва­люти до долара у встановлених межах коливань (+/-1 %), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валютного резерву — для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку; по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ; по-третє, провести девальвацію влас­ної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Наприкінці 60-х— початку 70-х років ця система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія ре­зервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією — з одного боку, і західноєвропейсь­кими країнами та Японією, з іншого.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СПЗ (Special Drawing Rights)— спеціальних прав запозичення, а поворотним моментом стала відмова США від вільного розмі­ру доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним коши­ком СПЗ.

СПЗ було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спочатку за масштаб СПЗ було прийнято золотий вміст долара США (0,888671 г золота), 1 СПЗ була прирівняна до 1,20635 долара. З 1 липня 1974 р. після переходу до «плаваючих» курсів національних валют країн—членів МВФ було введено но­вий метод розрахунку вартості СПЗ — метод «стандартного ко­шика» через ринкову вартість валют 16 провідних країн—членів МВФ. Пізніше МВФ перейшов до визначення вартості СПЗ на основі середньозваженої величини ринкового курсу «валютного кошика» п'яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відповідного року становила (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

ВАЛЮТНИЙ КОШИК cm (SDR)

---

Назва валюти	1981	1986	1991	1996
Долар США	42	42	40	39
Марка ФРН	19	19	21	21
Японська єна	13	15	17	18
Фунт стерлінгів	13	12	11	11
Французький франк	13	12	11	11

Склад і частка окремих валют в «кошику» СПЗ переглядають­ся кожні п'ять років і відображають роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі та платежах, яка оцінюється за вартістю експор­ту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною ак­тивів у даній валюті, які використовувалися країнами—членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.

СПЗ можуть використовуватися тільки в міждержавних роз­рахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін національної валюти країн—учасниць угоди про СПЗ. Крім того, дані розрахункові засоби можуть бути вико­ристані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СПЗ.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система роз­палася внаслідок її кризи.

Причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи можна представити у вигляді ланцюжка взаємообумовлених факторів:

1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кри­зи в 1967 р. збігся з уповільненням економічного зростання.

2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм, заохочувало спекулятивні перемі­щення «гарячих» грошей. Різні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для «курсових пере­косів».

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит ба­лансів одних країн (особливо США, Великої Британії) та активне сальдо інших (ФРН, Японія) підсилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз і вгору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи спів­відношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна сис­

---

Смотрите также файлы

• книга міжнарод розрах Савлук.doc

• книга міжнарод розрах Рудаківська.doc

• Metod_stat_II.doc

• Metod_stat_1.doc

• Тема 7 н.docx