Файл: Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148.pdf

105

для самок. Ловушку приставляють до лазу будиночка, заганяють у неї норку так, щоб її голова знаходилася 
в глухому кінці ловушки. 

При фіксації нутрії її беруть за середню частину хвоста або за його кінець, одночасно відводячи в бік 

голову за допомогою невеличкої дощечки. Зловлена таким чином нутрія робить рух вперед і в цей момент її 
хапають за тазові кінцівки й утримують їх разом з хвостом однією рукою, а другу - підводять під живіт і 
беруть тварину за грудку. 

Коли звірам розкривають рот, вони часто чинять енергійний опір. Тому їм в рот вводять дві тасьми, із 

яких одну фіксують за іклами верхньої щелепи, а другу  - нижньої. Натягують кінці тасьми, розтискують 
щелепи і тримають рот розкритим.  При  цьому необхідно бути обережним, тому що грубі маніпуляції 
інколи  призводять  до  вивихів  щелепових  суглобів,  розривів  зв'язок  і  переломів  гілок  нижньої 
щелепи! У  соболів  і  норок тасьми  необхідно  закріплювати  на щелепах  вузлами, тому що  рухаючи 
головою, вони легко їх скидають! 

У цуценят песців і лисиць у ранньому віці (від 20 днів до 2-х місяців), а в деяких агресивних тварин і 

пізніше (3^ міс.) можна відкривати рот, натискуючи двома пальцями руки (великим і середнім) через щоки в 
ділянці  міжщелепових  просторів  поблизу  щелепових  суглобів.  Для  цього  долоню  руки  кладуть  на  лоб 
тварини, а пальцями охоплюють її голову. Достатньо легко натиснути пальцями на між- щелеповий простір, 
і цуценя відкриває рот. 

При тривалих маніпуляціях у ротовій порожнині рот фіксують у відкритому положенні за допомогою 

дерев'яного  валика  з  отвором  у  центрі  для  зонда  або  за  допомогою  гумової  пробки,  яка  закріплена  на 
металевому стержні. Пробку вставляють у вигляді клина між зубами верхньої і нижньої щелепи на одному 
із боків рота. Зівник або пробку закріплюють у роті тасьмою, яку фіксують на відкритій щелепі спереду них, 
і  кінці  її  зав'язують  на  спинці  носа.  Для  фіксації  рота  в  лисиць  і  песців  використовують  зівник  І.  Г. 
Шарабріна для дрібних тварин. 

ФІКСАЦІЯ ДИКИХ ТВАРИН 

Великих тварин заганяють у спеціальну металеву клітку з пересувними боковими й верхньою стінкою, 

між якими можна затискувати тварину. Для створення оперативного доступу у випадку необхідності із бо-
кової стінки видаляють кілька прутів. Буйних і злих тварин відволікають ласим кормом або підсовують їм 
гумовий  шланг.  Тварини  зляться,  гризуть  шланг  і  таким  чином  відволікаються  від  виконуваних 
маніпуляцій. 

На дрібних тварин накидають спеціальну міцну сітку з мілкими вічками: заплутуючись у ній, звірі не 

можуть рухатися й чинити опір. У такому стані їх фіксують у потрібному положенні і проводять необхідні 
маніпуляції. 

Дуже  злим і великим тваринам для заспокоєння попередньо застосовують  нейролептики, наркотичні 

або снодійні речовини. 

106

ТРЕНДЕЛЕНБУРГІВСЬКЕ ПОЛОЖЕННЯ 

Тренделенбургівське  положення  заключається  в  підведеному  положенні  таза  і  задньої  ділянки  тіла 

тварини.  Воно  відноситься  до  числа  найчастіших  положень  тварини  при  операціях  на  органах  тазової  і 
черевної порожнин. 

При  тренделенбургівському  положенні  кишечник  зміщається  до  діафрагми,  що  запобігає  випадінню 

петель кишечнику і сальника через рану назовні, полегшує маніпуляції в черевній і тазовій порожнинах, а 
також накладання швів на тканини черевної стінки. Таке положення часто застосовують при наркозі для 
усунення небезпеки попадання крові, слини й кормових мас у дихальні органи. При тренделенбургівському 
положенні знижується кровонаповнення органів черевної і тазової порожнин і, тим самим, попереджується 
анемія головного мозку, якщо можливий її розвиток. 

Слід пам'ятати, що таке тривале положення у тварин з органічними захворюваннями серця може 

викликати послаблення серцевої діяльності від надмірного навантаження! Тому необхідно уникати 
швидкої зміни тренделенбургівського положення на горизонтальне і навпаки! 

ФІКСАЦІЯ ПТАХІВ 

Птахів  фіксують  на  столі  в  стоячому  положенні.  При  фіксації  великі  пальці  кладуть  на  спину,  біля 

основи крил, долонями стискають бокові поверхні тіла, а між вказівним і безіменним пальцями затискають 
кінцівки.  Можна  тримати  птахів  однією  рукою  за  основу  крил,  а  другою  -  за  кінцівки.  Великих  птахів 
необхідно тримати за живіт, а крила притиснути до тіла (рис. 57). На спину птахів не можна класти, тому 
що наступить асфіксія! 

107

Інколи  птицю  фіксують,  заводячи  одне  крило  за  друге,  а  кінцівки  затискають  руками.  Водоплавних 

(качки, гуси) необхідно тримати за 
голову, тому що вони можуть ударити дзьобом.  Слід пам'ятати, що 
кури  можуть  бити  дзьобом  в  очі  людини! Тому при роботі з ними 
необхідно  тримати  голову  або  проводити  маніпуляцію  на  відстані 
витягнутих  рук.  Для  фіксації  дзьоба  у  відкритому  положенні  однією 
рукою  беруть  за  верхню  половину  дзьоба  або  гребінець,  другою  -  за 
нижню частину дзьоба або борідку і розкривають його. 

ОБМЕЖЕННЯ РУХЛИВОСТІ ТВАРИН ЗА 

ДОПОМОГОЮ ФАРМАКОЛОГІЧНИХ ЗАСОБІВ 

Для  заспокоєння  і  обмеження  рухливості  тварин  застосовують  фармакологічні  засоби  седативної 

(транквілізатори) або розслаблюва- льної (м'язові релаксанти) дії. 

Як  засіб  седативної  дії  найпоширеніші  нейролептики,  зокрема  аміназин  (похідний  фенотіазину). 

Транквілізуючу і міорелаксуючу дію мають азаперон, ксилазин (ромпун, рометар) та ін. 

Седативні  і  транквілізуючі  засоби  застосовують  при  фіксації  та  обстеженні  тварин,  для  усунення  їх 

агресивності та для безпечного виконання операцій. Ці засоби є невід'ємним компонентом знеболювання 
тварин  (див.  розділ  5  "Знеболювання",  с.  183,  185).  Для  заспокоєння  агресивних  тварин  не 
рекомендується  застосовувати  м'язовий  релаксант  дитилін,  оскільки  дихальні  розлади,  які  при 
цьому спостерігаються, ускладнюють умови фіксації тварин та їх оперування! 

Розділ 4 

ПРОФІЛАКТИКА ХІРУРГІЧНОЇ ІНФЕКЦІЇ 

Однією із необхідних умов успішної роботи спеціалістів ветеринарної медицини є суворе дотримання 

правил асептики й антисептики для запобігання розвитку інфекції. Інфекція - це сукупність реактивних змін 
в організмі внаслідок його зараження хвороботворними мікроорганізмами і взаємодії з  ними. Найвищим 
клінічним  проявом  цього  складного  біологічного  процесу  є  гнійне  запалення  та  специфічні  інфекційні 
захворювання. Для їх розвитку необхідно, з одного боку, подолання захисних бар'єрів макроорганізму, з 
другого - наявність певної чутливості організму до патогенного агента та його вірулентність. Сприятливі 
умови  для  розвитку  інфекції  виникають  при  ослабленні  захисних  сил  організму,  при  порушенні 
зоогігієнічних умов утримання тварин. У запобіганні гнійно-запальним процесам, які здебільшого є сферою 
діяльності ветеринарної хірургії, важлива роль належить асептиці та антисептиці. Власне останні, істотною 
мірою, поряд з анестезією, зумовили бурхливий розвиток хірургії наприкінці XIX - початку XX століть. Це 
не тільки розширило коло оперативних втручань, а й вже через десяток років після широкого впровадження 
в практику антисептичного методу дозволило виконувати складні операції на органах черевної та грудної 
порожнин. 

Однак стрімкий розвиток ери антибіотиків, дещо перебільшені надії на їх чудодійний бактерицидний 

ефект  стали  причиною  нехтування  правилами  асептики  й  антисептики,  що  сприяло  підвищенню  рівня 
гнійно-запальних та інфекційно-запальних процесів у тварин після операцій. 

Здебільшого  нераціональна  антибіотикотерапія  призвела  до  істотного  підвищення  ролі 

умовно-патогенної  мікрофлори  в  розвитку  запальних  процесів.  Поряд  з  цим,  через  дію  різних  факторів 
нерідко розвиток гнійно-запальних процесів пов'язаний із зниженням імунологічної реактивності організму 
тварин. 

У  результаті  в  80-90-ті  роки  XX  століття  клініцисти  всього  світу  знову  віддали  належне 

асептико-антисептичним  засобам  як  найбільш  доступним  методам  профілактики  й  лікування  місцевих 
інфекційно-  запальних  процесів і сепсису.  Як  приклад,  достатньо привести серію сучасних  видань  з  цих 
питань: восьмитомний "Посібник з антисептики" (Handbuch der Antiseptik, Berlin, 1979-1987) та "Довідник з 
клінічної антисептики" (Klinische Antiseptik, Berlin,1993). 

Сучасні засоби та способи асептико-антисептичноґо методу істотно поновлені. Зокрема, отримали своє 

науково-практичне  обґрунтування  у  ветеринарній  медицині  такі  фізичні  фактори,  як  лазерне  ви-
промінювання та ультразвук. Широко впроваджуються хімічні антисептики на основі поверхнево-активних 
речовин,  до  яких  практично  не  розвивається  стійкість  мікроорганізмів.  Розроблені  та  впроваджені  в 
практику принципово нові сорбційні антисептики, що поряд з антибактеріальною дією в рані адсорбують 
мікроорганізми  та  їх  токсини.  Створені  промислові  технології  стерилізації  хірургічного  інструментарію, 
перев'язувального  та  шовного  матеріалу,  з  наданням  останнім  антисептичних  властивостей.  Розроблені 

109

схеми застосування імуно- стимулюючих лікарських речовин для підвищення імунологічної реактивності 
організму щодо інфекції. 

Проте,  необхідно  чітко  усвідомлювати,  що  одного  теоретичного  засвоєння  правил  асептики  й 

антисептики  недостатньо  для  отримання  очікуваних  практичних  результатів.  У  системі 
асептико-антисептич- них заходів немає дрібниць, усе в ній представляє певне значення. 

В  умовах  хірургічної  практики  необхідне  ретельне,  доведене  до  автоматизму,  виконання  заходів 

асептики й антисептики. Лише в такому разі буде створене підгрунття для досягнення мети хірургічного 
втручання. 

РОЗВИТОК УЧЕННЯ ПРО АНТИСЕПТИКУ ТА АСЕПТИКУ 

Традиційні  терміни  "антисептика"  й  "асептика"  є  далеко  не  сталими  поняттями  й  більшою  мірою 

відображають їх історію, ніж сучасне розуміння. 

Розвиток  антисептики  й  асептики  тісно  пов'язаний  з  історією  лікування  ран  і  ранової  інфекції,  яка 

своїми коренями сягає  глибини віків.  Як свідчать  археологічні знахідки, ще  в період неоліту (5000-4500 
років до н. е.) проводили трепанацію черепа та інші операції на кістках. 

Із  папіруса  Еберса,  знайденого  в  XIX  столітті,  відомо,  що  за  3000  років  до  нашої  ери  єгиптяни 

використовували  для  лікування  ран  мед,  рослинну  олію  та  вино,  і  навіть  закривали  рани  швами  чи 
склеювали. 

Біблія і Талмуд, індійський трактат "Аюр-Веда" ("Книга життя") та інші древні джерела містять основні 

рекомендації,  спрямовані  на  створення  сприятливих  умов  для  загоєння  ран:  заборона  немитими  руками 
досліджувати  рану,  вчасне  її  закриття  полосками  чистої  натільної  білизни,  одягнутої  перед  боєм, 
забезпечення  спокою  ушкодженої  кінцівки.  Хірурги  Древньої  Індії  успішно  лікували  рани  шляхом 
накладання глухого шва після попереднього видалення сторонніх тіл. Також вони вміли лікувати переломи, 
виконували  ампутації  та  лапаротомії,  накладали  кишковий  шов,  У  ті  часи  мистецтво  лікування  ран,  без 
всякого сумніву, було найрозвинутішим розділом лікарської науки. 

У подальшому достовірні літературні джерела про лікування ран відсутні, а знову вони з'являються вже 

в Древній Греції. Рядки "Іліа- ди" свідчать, що в античній Елладі існував суспільний стан лікарів, та й самі 
гомерівські герої Ахілл, Нестор та інші володіли знаннями про накладання пов'язок. З Гіппократа фактично 
розпочинається  наука  про  загоєння  ран.  Він  вперше  застосував  металічний  дренаж  для  дренування  ран. 
Гіппократ  вважав  причиною  їх  гнійного  ускладнення  різноманітні  забруднення.  Він  вимагав,  щоб 
операційне поле було чистим, захищеним чистою тканиною. Під час операції ним використовувалася лише 
кип'ячена  вода.  Проте,  лише  через  24  століття  хірургія  повернулася  до  цього  і  повністю  усвідомила 
значення асептики. 

З розквітом давньоримської цивілізації центр медицини перемістився до Риму. Клавдій Гален (II ст. н. 

е.) застосовував накладання швів на рану та бронзові трубки для дренування. Проте нагноєння він вважав 
обов'язковим  елементом  процесу  загоєння  рани  та  істотного  значення  надавав  пошукам  "чудодійного" 
засобу, який сприяв би цьому нагноєнню, прискорюючи загоєння.