ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 7800
Скачиваний: 7
cipesz-hez "до шевця", huszob-hoz "до порога".
ДИСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. dissimilatio "розподібнення") — розподібнен-
ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова,
втрата ними спільних фонетичних ознак.
фонетичні процеси 139
Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного
з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це
протилежний асиміляції процес.
Наприклад, український займенник хто виник із ко-
лишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і
[т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внас-
лідок чого проривний [т] впливає на однорідний за цією
ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи його на фрика-
тивний [х]. Сполучення фрикативного [х] із проривним
[т] є зручним для вимови.
Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресив-
ною (срібро —> срібло; рос. феврарь —> февраль); регресив-
ною (рицар -Ї лицар, рос. что —> [што], нім. ВіЬеі "біблія"
—> Fibel "буквар"; контактною (легкий [леихкйі], рос.
скучно [скушнъ];дистанційною(велблюд -^верблюд,рос.
просторічне коридор —> колидор, ісп. arbor —> albor "дер-
ево", фр. тарре —> nappe "обрус").
Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище
дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: бон-
ба, транвай, ланпа, тунба, дохтор, фрухти, секлетар
тощо.
Наслідком дисиміляції є сучасні форми інфінітива, що
закінчуються на -сти: вести <— ведти, мести <— метти.
Звуки основи [д] і [т] зберігаються в особових формах діє-
слів: веду, мету.
Гаплологія (ВІД гр. haploos "однаковий, простий", logos "слово") —
випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових
або подібних складів.
Наприклад: мінералологія —> мінералогія, трагікоко-
медія —> трагікомедія, дикообраз —> дикобраз, пеперець (лат.
piper) —> перець, стипепендія (лат. stips "подаяния", pendere
"оплатити"^ —> стипендія, рос. знаменоносец —≫ знамено-
сец, близозоркий —> близорукий, кърноносый (давньоруськ.
кърнъ "короткий") —> курносый.
Результатом гаплології є староукраїнська назва берез-
ня — березоль (березіль), яка виникла з березозолъ, що
спочатку позначало час, коли спалювали березу на золу,
для того щоб нею золити білизну, тобто парити, заливши
її спеціально для цього приготовленим розчином золи.
Дієрєза (від rp. diairesis "поділ, розділяння") - викидання звука чи
складу в слові для зручності вимови.
140 Фонетика і графіка
Наприклад: користний —≫ корисний, обвласть -≫ об-
ласть, згибнути —> згинути, гляднути —> глянути, кид-
нути —> кинути, утопнути —> утонути, солнце —≫ сонце,
сердце -≫ серце, честний —> чесний; рос. обвращение —> об-
ращение, обвоз —≫ обоз, обвязать —> обязать, нуждный -≫
нужный, поздно —> [пдзнъ].
Утрачені в наведених словах звуки збереглися в пози-
ції, коли після них йдуть голосні або коли вони знахо-
дяться в кінці слова: користуватися, користь, погибати,
глядіти, кидати, утопати, серденько, честь, рос. нг/ж-
5а, опоздать тощо.
Епентеза (ВІД rp. epenthesis "вставка") - поява у словах додатко-
вого звука.
Наприклад: страм із сралг "сором" ("Тепер всяк хам
показує натуру, а нам мовчать? Се був би чистий
страм". — Леся Українка), строк із срок, верства із вер-
ста, павук із паук; білор. павука із наука.
Особливо поширене явище епентези в говірках та прос-
торічному мовленні: радійо, окіян, константувати; рос.
Ларивон, радиво, ндрав тощо.
Явище епентези спостерігається також при засвоєнні
запозичених слів зі збігом двох голосних: Italia — Іта-
лія, лат. cancellaria — канцелярія, італ. cavalleria — ка-
валерія та ін.
Як бачимо, епентеза — протилежне діерезі явище.
Метатеза (ВІД rp. metathesis "перестановка") - взаємна переста-
новка звуків або складів у межах слова.
Наприклад, слово суворий виникло із суровий, намис-
то із монисто, бондар із боднар "той, що робить бодні",
ведмідь із медвідь "той, що їсть мед"; рос. потчевать із
почтевать, ватрушка із творушка, сыворотка із сыро-
ватка, ладонь із долонь (пор. укр. сироватка, долоня);
серб, гомила із могила; чеськ. mlha "мла" із mhla; польськ.
krowa із korwa, bloto із bolto.
Найчастіше метатеза спостерігається в запозичених сло-
вах: нім. Teller —> польськ. talerz —> укр. тарілка, нім.
Futteral —> футляр, лат. тагтог —≫ рос. мрамор, лат.
flor(is) "квітка" —≫ укр. і рос. ім'я Фрол.
Значно більше, ніж у літературній мові, прикладів ме-
татези знаходимо в діалектному, просторічному та дитячо-
Фонетичні процеси 1 4 1
му мовленні: вогорити (говорити), увернімаг (універмаг),
ніститут (інститут), крутка (куртка), гамазин (мага-
зин), рос. дитячі макейка (скамейка), салатка (із ла-
сатка "лошадка") тощо. На базі літературного нишпори-
ти внаслідок метатези виникло діалектне шнипорити:
"Не йдуть [війт, присяжний і хлопи] до хати, а стали
коло одного вугла, шпортають, штуркають, шнипо-
рять..." (І. Франко).
Крім позиційних і комбінаторних, у мові бувають змі-
ни, зумовлені звичною для мовців артикуляційною базою.
До них належить субституція звуків.
Субституція (ВІД лат. substitutio "підстановка") — заміна в запози-
чених словах чужого звука своім.
Так, німецький фрикативний придиховий [h] заміню-
ється українським фрикативним гортанним [г] або фрика-
тивним задньоязиковим [х], російським проривним зад-
ньоязиковим [г] або фрикативним [х]: Herzog — укр. гер-
цог, рос. герцог, Hulze — укр. гільза, рос. гильза, Holbein
(прізвище художника) — укр. Гольбейн, рос. Хольбайн
(Хольбейн), Hans (ім'я) — укр. Ганс, рос. Ганс і Хане.
Подібне маємо і в передачі англійського звука [h]: Hilary —
укр. Хіларі, рос. Хилари, Howard — укр. Говард, рос. Го-
вард, Humphry — укр. Гамфрі, рос. Хамфри і Гамфри.
Колись у слов'янських мовах не було звука [ф]. Коли
почали запозичувати іншомовні слова з цим звуком, то
його заміняли своїми звуками [п], [т], [х], [кв]: Пилип,
катедра, Хома, квасоля.
Для багатьох мовців в Україні й нині вимова [ф] ста-
новить певні труднощі, тому нерідко можна почути Хве-
дір, хверма тощо.
Оскільки така вимова часто стає предметом насмішки
над мовцями, то деякі з них, які недостатньо обізнані з
мовними нормами, помилково замінюють [хв] на [ф] і в
словах, де [хв] є нормативним: фороба, фіст, рос. фатать
тощо. Такі заміни називають гіперизмами.
Орфоепія. Транскрипція і транслітерація
Якщо фонетичні процеси в усному народному мовлен-
ні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців
можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоров-
142 Фонетика і графіка
лє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щъо, бурак, робиф,
ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані
орфоепічними нормами.
Орфоепія (ВІД rp. orthos "правильний", epos "мовлення, розпо-
відь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (су-
купність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встанов-
лює систему вимовних норм.
Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає ін-
дивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наяв-
них варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийня-
тим традиціям і тенденціям розвитку мови.
Так, за правилами української орфоепії не можна
оглушувати дзвінкі приголосні в кінці слів ([сад], [д'ід]),
не можна також оглушувати дзвінкі приголосні перед
глухими ([рйбка], [книжка]). За правилами російської
орфоепії в усіх словах, за винятком господи, бухгалтер,
ага, гоп, потрібно вимовляти проривний задньоязико-
вий [г], в кінці слів оглушувати дзвінкі приголосні ([сат],
[д'эт]), приголосні перед [є] вимовляти м'яко, крім де-
яких запозичених слів типу отель, пастельный тощо, за-
кінчення родового відмінка прикметників, порядкових
числівників і присвійних займенників -его, -ого вимов-
ляти -еео, -ово. Орфоепічні правила німецької мови ви-
магають на місці буквосполучення ng у словах типу
singen "співати", springen "стрибати" вимовляти носо-
вий [г)].
Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, сло-
воформ, орфоепія встановлює правильне наголошування
слів.
Оскільки мова постійно розвивається, то й орфоепічні
норми змінюються, через що на кожному синхронному
зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти:
байдуже і байдуже, простий і простий, алфавіт і алфавіт,
помилка і помилка, зіставний і зіставнйй; рос. [жыра] і
[жлра], [бліус] і [6AJyc'] тощо.
Розрізняють два стилі орфоепії — повний і неповний.
Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикла-
дом може служити мовлення дикторів). Неповний — не-
чіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення).
Відхилення від літературної (нормативної) вимови спри-
чинене місцевим діалектом (зорйа, бурак, суль "сіль", пи-
шу тощо), впливом контактуючої мови, що особливо ви-
являється в умовах двомовності ([н'ішка], [рйпка],
фонетичні процеси 1 4 3
[ходйф], [харашд], [ч'аі] та ін.); рідною мовою у випад-
ках спілкування іноземною мовою (наприклад, вимова ан-
глійського слова demonstration, як [,d9mons'treijen] чи
[.dinuns'trei/en], замість [,deni3n'streijn].
Орфоепічні норми — важливий компонент культури
мовлення, яка є складовою частиною загальної культу-
ри людини. Прагнення до правильності мовлення, ви-
могливе ставлення до культури вимови, відчуття мов-
ної норми призводять до того, що неправильна вимова
ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурно-
му середовищі.
Для того щоб передати на письмі правильну вимову і
зафіксувати реальне звучання мовлення індивіда, вико-
ристовують фонетичну транскрипцію.
Транскрипція (від лат. transcriptio "переписування") — спосіб за-
пису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови.
Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичай-
ні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті
самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за
одними й тими самими буквами можуть стояти різні зву-
ки (пор.: я [ja], ляля [л'ал'а], сміється [с'м'цёц'а]; англ.
cake [keik], / [аі], ту [mai], that [Sffit], нім. statt [Jtat],
schwer [Jver]). Більшість помилок на письмі, в тому числі
в диктантах, якраз і пояснюється тим, що мовці пере-
дають реальне звучання, яке не завжди відповідає прави-
лам правопису. Транскрипція — це запис без урахування
графіки і правопису.
Основні принципи транскрипції — обов'язкова одно-
значна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен
мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними,
тобто позначати тільки даний звук; 3) кожен звук пови-
нен мати тільки одне позначення.
ФОНЕТИЧНУ ТРАНСКРИПЦІЮ використовують, щоб навчити-
ся чути рідну мову і показати норми літературної вимови;
при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках,
коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад,
в англійській мові; для запису слів тих мов, у яких графі-
ка зовсім не передає звучання (ієрогліфічне письмо); для
запису безписемної мови і діалектного мовлення.
Для точного транскрибування всіх фонетичних особ-
ливостей використовують систему діакритичних знаків
(від гр. diakritikos — "розрізнювальний"): довготу звука
144 Фонетика і графіка
позначають горизонтальною рискою над буквою або дво-
крапкою після букви (н, а: ); м'якість — знаком ' (л'),
паузу — косою рискою (/); велику паузу в кінці речен-
ня — двома косими рисками (//); словесний наголос —
малою косою рискою перед наголошеним складом
(['windou]) або над наголошеним голосним ([в'ікно]); слаб-
кий (побічний) наголос — малою косою рискою під рядком
([,seli'breij(a)n]) або над буквою в нахилі зліва направо
([вуз'ков'ідомчиі ]); нескладотворчий характер голосних —
дугою або крапкою під буквою ([краї]), ([м'іі]); середній
звук між [є] і [и] — [еи] ([меине]), для передачі [й] в укра-
їнській та російській транскрипціях використовують ла-
тинську букву j ([ja]). Якщо дві букви позначають один
звук, то над цими буквами ставиться знак ^- ([дж м'іл']).
Великі букви в транскрипції не використовують. Слід за-
значити, що річ не в тому, що в транскрипції інші знаки,
ніж у написанні слів, а в тому, що тут абсолютно інший
принцип їх використання.
Нині широко використовують транскрипцію, в тому
числі й для української мови, на основі латинського ал-
фавіту Міжнародної фонетичної асоціації — Міжнародно-
го фонетичного алфавіту (МФА). В Україні для передачі
звучання як літературного, так і діалектного мовлення
використовують переважно український алфавіт.
Наводимо зразки фонетичної транскрипції українсь-
кого, російського та англійського текстів:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
(В. Симоненко)
[народ м'іі je/ народ м'іі заужди б^деи/
н'іхтб не" пеиреикреслит' м'іі народ//]
Белеет парус одинокий
В тумане моря голубом.
(М. Лєрмонтов)
[б'эил'э,|ьт парус лд'инбк'иі
фтуман'ь мбр'ь гълуббм//]
My heart's in the Highlands,
My heart is not here.
(R. Burns)
[mai ha:ts in бэ 'hailsndz/
mai ha:t iz not hia//]
Фонетичні процеси 145
Крім фонетичної, існує фонематична транскрипція.
ФОНЕМАТИЧНА ТРАНСКРИПЦІЯ — запис, який передає фонем-
ний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в косі
або ламані дужки: /вода/ або <вода>. Вона не збігається з
фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимов-
лені реальні звуки, а їх інваріанти — фонеми (див. про
фонему в наступній темі). Так, наприклад, російські сло-
ва год, года, годовой у фонетичній транскрипції записують-
ся [гот], [глда], [гьдлвоі], а в фонематичній — <год>,
<года>, <годовоі>.
Транслітерація (від лат. trans - "через" і littera - "буква") - по-
буквена передача текстів і окремих слів, записаних однією графіч-
ною системою, засобами іншої графічної системи.
Ґрунтуючись на певному алфавіті, транслітерація до-
пускає умовне використання букв та введення діакритич-
них знаків. Так, наприклад, широко використовується
транслітерація грецьких термінів латинськими буквами:
бршурафіа — orthographia, фСОУГ)тікг| — phonetike. Часто
доводиться передавати іншою графікою прізвища, назви
міст тощо: Щербак — Scerbak, Київ — Kyiv.
Транслітерацію використовують головним чином у між-
народних телеграмах і в бібліотечній справі.
Транслітерацією нерідко називають і практичну транс-
крипцію іншомовних слів засобами національного алфа-
віту з урахуванням їх вимови. Наявність різних правил
практичної транскрипції зумовлює появу різних варіан-
тів. Англійська буква а, яка позначає звук [ге] передається
українськими буквами а і є: Stanley ['stagnll] — Станлі і
Стенлі; болгарська буква ъ — буквами а і и (Слънчев
Бряг — Сланчев Бряг і Слинчев Бряг); грецька буква ф
передається через ф і т {орфографія, але ортопедія, орто-
докс тощо). Навіть одні й ті самі слова писали в різний
час із ф і т: Афіни й Атени, кафедра й катедра.
Вимога практичної транскрипції — якомога точніше
передати звучання і зберегти морфемну будову слова та
графічні особливості. Усе це не завжди легко врахувати.
Вибирають один із варіантів. Деякі з варіантів ближчі до
побуквеного написання в мові-оригіналі, тобто зближують-
ся з транслітерацією, а деякі наближаються до звучання
слів, тобто зближуються з практичною транскрипцією. На-