ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.11.2019
Просмотров: 3908
Скачиваний: 2
Важливе місце серед джерел романо-германского права займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відміну від англосаксонського, прагне не до зовнішнього об’єднання нормативного матеріалу (інкорпорації), а до об’єднання змістового, внутрішнього.
Крім законів, у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, укази, постанови та інші документи виконавчої влади.
Джерелом романо-германського права є також звичай. Як самостійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну роль у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону.
Структура романо-германського права відрізняється своєрідністю. У країнах романо-германської правової системи існує розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення публічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань), приватного права - особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Іншою структурною особливістю романо-германського права є послідовний галузевий розподіл норм, їх прив’язка до конкретних галузей права і правових інститутів.
14.3. Англосаксонська правова система
Система англосаксонського (англо-американського) права була створена в Англії після нормандського завоювання. Ця система включає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн. Загальне право значною мірою вплинуло на становлення і розвиток правових систем країн, що політично були пов’язані з Англією.
Англійське право розвивалося автономним шляхом, зв’язки з континентальною Європою були досить незначними. Рецепція римського права в Європі не торкнулася англійського права.
Загальне для всієї Англії право виникає після захоплення її нормандським герцогом Вільгельмом I Завойовником (1066). У цей період формується централізована судова система, з’являються (у період правління Генріха II) королівські роз’їзні судді, що вирішують справи з виїздом на місця від імені Корони. Спочатку група справ, що відносилась до ведення цих суддів, була обмежена, але поступово вона розширювалася.
Вироблені суддями рішення бралися за основу іншими судовими інстанціями при розгляді аналогічних справ. Так стала складатися єдина система прецедентів, спільна для всієї Англії, що одержала назву “загальне право”.
У рішенні судових спорів брали участь присяжні - вільні громадяни з числа місцевих жителів, що найчастіше не знали прецедентів і актів королів, але добре знали свої звичаї і традиції. Звичаєві норми істотно вплинули на зміст судових рішень.
У XII–XIV ст. система загального права досягла розквіту, але зі зростанням кількості прецедентів у ній стала виявлятися тенденція до консерватизму і формалізації, що в XV ст. підготувало ґрунт для якісно нового етапу її розвитку, пов’язаного з появою “права справедливості” і його протистоянням “загальному” праву. Поступово став
складатися особливий порядок апеляції до монарха розглянути справу “по совісті”, “по справедливості”, а не по прецеденту. Така апеляція здійснювалася через лорда-канцлера, що вирішував питання про передачу скарги королю. Незабаром сама функція розгляду справи власне кажучи переходить до лорда-канцлера, і він стає самостійним суддею.
В Англії таким чином склалися дві самостійні системи права: за-гального прецедентного і “права справедливості”. Останнє поступово зазнало істотних змін і стало правом прецедентним. Після 1875 р. норми загального права і права справедливості стали застосовувати-ся тими самими суддями і прецеденти права справедливості склали органічну частину єдиного прецедентного права.
Сучасний період розвитку англосаксонського права — період кардинальної правової реформи, суть якої полягає в активізації законодавчої діяльності, уніфікації позовного виробництва, злитті судів загального права і права справедливості. В цей час істотно підвищилася роль законодавчого регулювання, зросло значення закону серед інших джерел права.
В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі і прецедентні. Законодавчі являють собою правила поведінки загаль-ного характеру. Прецедентні — певна частина судового рішення по конкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргументацію, мотивування рішення. Суд “приміряє” конкретний випадок не до вже готової норми, а до випадку, який мав місце раніше, і встановлює їх подібність, після чого приймає рішення.
Найважливішим джерелом англосаксонського права є судовий прецедент. Саме він тривалий час був головною формою вираження і закріплення англійського права. Прецеденти створюються в Англії тільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної ради, Апеляційним судом і Високим судом. Англійське правило прецеденту гласить: вирішувати так, як було вирішено раніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова ін-станція зобов’язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоя-щим судом, а також створеним нею самою.
Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з’явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливо-го значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Од-нак це не означає, що прецедент похідний від закону. Своєрідність англосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.
Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Присяжні засідателі, порівняно з професійними суддями, не мали тих знань про норми раніше прийнятих судових рішень, що були необхідні для точної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром виступали ті традиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах. З урахуванням цих норм і вироблялася загальна думка, позиція присяжних по конкретній справі.
Чимало питань парламентської процедури, взаємин вищих державних посадових осіб, ритуально-етичні норми поводження монарха, членів його родини також регулюються за допомогою звичаю.
Особливе місце серед джерел англосаксонського права займає юридична доктрина (наука). Якщо в романо-германській правовій системі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юридичних норм (хоча і відіграє в ній значну роль), то в англосаксонському праві деякі літературні джерела мають широке визнання і використовуються при вирішенні конкретних справ. До таких джерел відносяться стародавні посібники із загального права, написані найавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.
Структура англосаксонського права відрізняється від романо-германського. В англійському праві немає класичного розподілу на публічне і приватне. Замість цього історично склався його поділ на загальне право і право справедливості. Таке розходження в структурному розподілі романо-германської і англосаксонської правових систем має закономірний характер, обумовлений тим, що одна виникає раціональним шляхом, інша — еволюційним, шляхом історичного генезису, поступового юридичного оформлення відносин, що склалися. Звідси розходження в структурі романо-германського й англо-саксонського права полягають у різних підставах їхньої побудови, а отже, у різній логіці їхнього розвитку.
В англосаксонському праві відсутній чіткий поділ норм за галузями права, англосаксонське право не кодифіковане.
Правова система США суттєво відрізняється від англійської, що обумовлено різноманітними політичними, економічними, національно-культурними та іншими чинниками.
14.4. Система релігійного та звичаєвого права
Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняються тим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.
Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вони ґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у західних країнах.
Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:
1) визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніж на Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;
2) відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відно-сини повинні регламентуватися іншими нормами — нормами звичаю, моралі та ін.
Першій характеристиці відповідають країни мусульманського, індуського й іудейського права, що входять в систему релігійного права, а другій — країни Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару, що відносяться до системи звичаєвого права.
Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійній формі і заснованих на мусульманській релігії — ісламі. Іслам виходить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя.
Право Аллаха дане людині раз і назавжди, але божественні відкриття мають потребу в роз’ясненнях і тлумаченнях. Іслам — наймолодша з трьох світових релігій. Ця релігія встановлює, у що мусульмани повинні вірити; що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат у перекладі означає “шлях слідування” і становить те, що називається мусульманським правом. Шаріат заснований на ідеї обо-в’язків, покладених на людину, а не на правах, що вона може мати.
Мусульманське право має чотири основні джерела: Коран — священна книга ісламу; Сунна, або традиції, пов’язані з посланцем Бога; Іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; Кійас, або судження за аналогією.
До рис мусульманського права належать: архаїчність інститутів, казуїстичність і відсутність систематизації. Це — релігійне право, право общини віруючих. Звичаї не входять у мусульманське право і не є його джерелом. Поряд із релігією джерелом права виступає юридична доктрина.
Норми мусульманського права відрізняються від норм розглянутих правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури, термінів, конструкцій, поняттями. Ісламські правознавці під нормою права розуміють правило, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило засноване не на логічних висновках, а на релігійних догмах, вірі. Тому його не можна змінити, скасувати, воно безперечне й абсолютне, повинне безумовно виконуватися. По змісту норми мусульманського права є зобов’язуючими.
Структура мусульманського права має також цікаві особливості. Воно не поділяється на публічне і приватне право чи на загальне право і право справедливості. Тут існують інші принципи інтеграції, зв’язку норм, їхнього структурного об’єднання.
Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах ек-ваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламентації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сформованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість колективу, повагу пам’яті предків, зв’язок з навколишньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти вирішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхом примирення тих, хто сперечається.
Міфічний характер звичаїв, їх розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем на зразок європейських. Нині лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх у галузеві кодекси, інші нормативні акти. Сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період.
14.5. Проблеми формування світового правопорядку
Світовий правопорядок — це система суспільних планетарних від-носин, що формуються на основі правових начал і функціонують від-повідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.
Світовий правопорядок слід розглядати як певну реальність, результат реалізації різноманітних відносин, взаємодії людей і держав на нашій планеті.
Найважливішим фактором, що обумовлює необхідність створення світового правопорядку і його подальшого зміцнення, виступає вирішення проблем, що можуть бути розв’язані тільки за умови взаємної згоди і співробітництва різних народів і держав (проблеми екологічної безпеки, пошуку і використання енергетичних ресурсів, запобігання ядерної війни та ін.).
Необхідність установлення загальносвітових правових правил ви-кликана розширенням міжнародних зв’язків, глобальним характером науково-технічної революції, зростанням ролі і значення нових інформаційних технологій.
Світовий правопорядок — це результат узгодження інтересів держав і народів. Основою становлення і розвитку світового правопорядку виступає саме право, його загальнолюдські сутнісні якості.
Кожна держава є самостійним суверенним утворенням і будує свої взаємовідносини з іншими учасниками на принципах невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності держав, рівноправності і самовизначення народів. Тому основним джерелом міжнародного права є міжнародні договори, у яких досягається баланс інтересів різних держав.
Світовий правопорядок — це умова і гарантія успішного міжна-родного співробітництва у різних сферах. Особливо важливим є міжнародне співробітництво у сфері глобальних проблем людства. Глобальними вважаються проблеми, що охоплюють населення всієї земної кулі і не можуть бути вирішені окремою державою. Ці проблеми зачіпають інтереси всього людства, мають загальнопланетарний характер. Нерозв’язаність їх створює загрозу для майбутнього людства, перешкоджає прогресу суспільства. Вони можуть бути вирішені тільки завдяки зусиллям усієї світової спільноти.
До глобальних проблем людства належить: запобігання світовій ядерній катастрофі; забезпечення взаємовигідного міжнародного співробітництва в економічній, політичній, екологічній, культурній і іншій галузях; подолання розриву в рівні економічного росту між різними державами; ліквідація енергетичної, сировинної, продовольчої, демографічної кризи, дотримання вимог екології, створення умов ви-живання, нормального існування; використання досягнень науково-технічного прогресу на благо людства; міжнародне співробітництво в боротьбі з міжнародною злочинністю та тероризмом.