Файл: Костюк.pdf

126

- 

як запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльнос-
ті, які порушують загальнодержавні інтереси діяльності України.

Антидемпінгове мито

 застосовують у разі ввезення на митну терито-

рію товарів за ціною, значно нижчою за конкурентну ціну в країні експор-
ту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає шкоди вітчизня-
ним виробникам. Цей вид мита застосовують також у разі вивезення за 
межі митної території України товарів за ціною, значно нижчою за ціни 
інших експортерів.

Компенсаційне мито

 застосовують у разі ввезення на митну терито-

рію товарів, виробництво яких прямо чи побічно субсидувалося.

Поряд із митом у зовнішній торгівлі з метою боротьби за ринки ви-

користовуються також і 

кількісні обмеження

. Основні форми кількісних 

обмежень – це квотування (контингентування) та ліцензійний порядок 
імпорту.

Контингентування

 – це обмеження державною владою ввезення то-

варів певною кількістю чи сумою на встановлений період часу. Контин-
генти можуть установлюватися шляхом укладання двосторонніх угод. У 
такому разі контингенти дійсні тільки для країн, що підписали цю угоду. 
В іншому разі уряд країни встановлює загальний (глобальний) контин-
гент, який можуть використовувати всі країни.

Слід розрізняти 

тарифні контингенти

, котрі дозволяють ввозити 

певну кількість товарів за зниженим митом або безмитно. Товар, який 
ввозиться понад тарифний контингент, обкладається звичайним митом, 
встановленим у митному тарифі.

Введення імпортних квот переслідує дві основні цілі: захист націо-

нальних виробників від іноземної конкуренції та зменшення імпорту з 
метою поліпшення торгового балансу.

Крім імпортних тарифів і квот, у національному регулюванні зовніш-

ньоекономічних зв’язків важливу роль відіграють податки на експорт, 
добровільні експортні обмеження, експортні субсидії.

Добровільні експортні обмеження

 застосовуються, як правило, в ре-

зультаті неформальних домовленостей між зацікавленими сторонами і не 
мають справді добровільного характеру, оскільки приймаються країною-
експортером під загрозою застосування певних санкцій. Такі обмеження 
застосовують США та деякі країни ЄС проти японського експорту авто-
мобілів, експорту електронних виробів з деяких країн Азії тощо.

Експортна субсидія

 – це певна грошова винагорода, яка виплачуєть-

ся експортеру. Такі субсидії використовуються для заохочення розвитку 
експортних виробництв і сприяють переорієнтації діяльності національ-
них фірм з внутрішнього на зовнішній ринок. З метою протидії країна-
імпортер може застосовувати компенсаційні податки, тобто податки на 

127

імпорт, спрямовані на зниження конкурентної переваги, отриманої іно-
земною фірмою завдяки експортній субсидії.

Важливим інструментом регулювання зовнішньої торгівлі є різні 

стандарти та технічні норми

. Деякі з них мають чітко виражений про-

текціоністський характер, інші, хоч і не належать до інструментів захисту 
національного ринку, але на практиці діють як протекціоністські бар’єри. 
Істотну роль відіграють також державні закупки певних товарів.

У ІІ половині ХІХ ст. виникла і стала розвиватися така форма між-

народних економічних відносин, як вивезення капіталу.

Вивезення капіталу

 – експорт вартості в грошовій чи товарній формі 

фірмами і державами в інші країни з метою одержання більшого прибут-
ку, для зміцнення економічних і політичних позицій у боротьбі за світові 
ринки, за утвердження конкурентоспроможності.

До основних 

причин вивезення капіталу

 відносять такі:

1)  відносно надлишковий капітал у даній країні, який шукає більш ви-

гідного вкладення коштів;

2)  більша ємність ринків збуту продукції;
3)  можливість одержання вигоди і пільг у процесі реалізації продукції. 

Досить широкий діапазон митних зборів, різні курси валюти, різні 
транспортні витрати – усе це відображається на витратах руху і вкла-
денні капіталу;

4)  бажання окремих фірм і корпорацій використати менш жорстке за-

конодавство щодо охорони навколишнього середовища;

5)  наявність у країнах, куди експортується капітал, дешевшої сирови-

ни і робочої сили. Так, німецький робітник в обробній промисловості 
“коштує” в 4 рази більше від тайванського, в 9 раз більше від бразиль-
ського і 50 разів більше від українського;

6)  бажання менш розвинутих країн використати науковий потенціал і 

управлінський досвід розвинутих країн;

7)  стабільна політична ситуація і в цілому сприятливий інвестиційний 

клімат у приймаючій країні, пільговий інвестиційний режим у спеці-
альних вільних економічних зонах;

8)  несприятлива соціально-політична і економічна ситуація в будь-якій 

країні, різке погіршення фінансової кон'юнктури та ін. Вивезення ка-
піталу в такому випадку набуває характеру відтоку, втечі та ін.
Для країн, що експортують капітал, наслідки вивезення мають пози-

тивне значення, оскільки вирішуються такі питання, як проблема над-
лишкового капіталу, певною мірою зменшується гострота економічних 
криз, зміцнюються позиції фінансового капіталу. Але разом з тим виве-
зення капіталу має й негативні наслідки:
1)  поглиблюється структурна криза економіки розвинутих країн, через 

відсутність коштів ряд галузей приходить в занепад;

128

2)  з’явилися нові сфери, які потребують великих капіталовкладень усе-

редині країни, але ця потреба ігнорується монополістичним капіта-
лом. Прикладом цього може бути екологічна сфера;

3)  вивезення капіталу супроводжується і вивезенням робочих місць, що 

поглиблює проблему безробіття.

Наслідки вивезення капіталу

 для країн-імпортерів також неоднознач-

ні. Для країн, що розвиваються, імпорт капіталу має позитивне зазначен-
ня, оскільки прискорюється розвиток продуктивних сил, відсталі регіони 
світу все більше втягуються в орбіту світогосподарських зв’язків. Разом 
з тим розвиток продуктивних сил часто односторонній. Характерним по-
казником наслідків вивозу капіталу в країни, що розвиваються, є сальдо 
балансу руху фінансових ресурсів між ними і промислово розвинутими 
країнами – з країн, що розвиваються, коштів вивозиться набагато більше, 
ніж вкладається в їхню економіку.

Капітал вивозиться у двох формах – 

підприємницькій 

і

 позичковій

. У 

першому випадку капітал розміщується у виробничі підприємства, а в дру-
гому надається у вигляді позики підприємцям чи уряду країни-імпортера. 
Розрізняють дві головні форми міжнародних інвестицій – портфельні та 
прямі. Портфельні інвестиції – це винятково фінансові активи у вигляді 
облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважно-
го розвитку ця форма міжнародних економічних відносин набула ще до 
Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була 
зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із 
менш розвинутих держав і колоній. Купуючи акції та облігації, інвестор 
претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні, або фінансові, 
інвестиції здійснювалися насамперед за допомогою банків чи інвестицій-
них фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали 
й відновилися лише в 60-і роки.

Значно більше поширені в наш час 

прямі інвестиції

, які є реальними 

капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійсню-
ються за допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі тех-
нологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвес-
тованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при 
створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення 
контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета ак-
цій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуються транс-
національними корпораціями у виробництві готових промислових ви-
робів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим 
каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Серед найбільших 

експортерів капіталу

 – Японія, США, Франція, 

Німеччина, Велика Британія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіж-
них інвестицій більше 95% припадає на розвинуті країни. Географічно 

129

майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між найрозви-
нутішими країнами, решта спрямовується в країни, що розвиваються, та 
держави з перехідною економікою.

Найважливіші 

особливості сучасного вивезення капіталу

:

1)  гігантські темпи, що випереджають основні економічні показники;
2)  різко зросла “щільність” зарубіжних інвестицій, їх концентрація в 

окремих регіонах світу;

3)  відбулися зміни в напрямах вивезення капіталу. Протягом тривалого 

періоду головним об’єктом вкладення капіталу були країни, що роз-
виваються, які мали багаті джерела сировини і дешевої робочої сили. 
В даний час у країни, що розвиваються, розміщують лише 35% усіх 
зарубіжних інвестицій, а інша частина направляється в розвинуті 
країни;

4)  експорт капіталу перетворився на міжнародний капіталообмін. Між-

народний кругообіг капіталу здійснюється в рамках транснаціональ-
них корпорацій, які мають філіали в різних країнах;

5)  посилилася нерівномірність експорту та імпорту капіталу окремими 

країнами. США, як і раніше, є лідером за масштабами зарубіжних ак-
тивів, але за розмірами щорічних прямих зарубіжних капіталовкла-
день наперед вийшли Японія, Велика Британія і Німеччина. В той же 
час США перетворились на головного імпортера капіталу: розміри 
щорічних іноземних інвестицій у США у два рази перевищують ве-
личину експортного американського капіталу;

6)  відбувається еволюція форм вивезення капіталу, змінюється спів-

відношення між підприємницькою і позиковою формами експорту 
капіталу. Наприклад, у США протягом десятиріч переважав підпри-
ємницький капітал, а починаючи з 80-х років – позичковий;

7)  зростання ролі держави у вивезення капіталу, розвиток державного 

регулювання міжнародного капіталообміну. Держава, по - перше, 
сама є великим інвестором, що вивозить капітал головним чином 
у позичковій формі; по-друге, вона надає всебічну підтримку своїм 
монополіям: виступає страховим гарантом приватних зарубіжних ін-
вестицій, надає податкові пільги і т. д.; по-третє, держава часто бере 
під прямий контроль міграцію капіталу, встановлюючи максимальні 
розміри його експорту, норми репатріації прибутку на зарубіжні ін-
вестиції та ін.
Світовий досвід показує, що країни з перехідними економіками не-

спроможні вийти з економічної кризи без залучення й ефективного вико-
ристання іноземних інвестицій. Акумулюючи підприємницький, держав-
ний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та 
менеджменту, іноземні інвестиції не тільки сприяють формуванню наці-
ональних інвестиційних ринків, а й динамізують інші факторні ринки та 

130

ринки товарів і послуг. Крім того, іноземні інвестиції, як правило, спри-
яють заходам з макроекономічної стабілізації, дозволяють вирішувати 
окремі соціальні проблеми трансформаційного порядку. Сприятливий 
інвестиційний клімат повинен забезпечити захист інвестора від інвести-
ційного ризику (непередбачених фінансових втрат капіталу і доходів). 
Фактори, що забезпечують подолання чи зменшення ризиків, формують 
інвестиційний клімат. До цих 

факторів

 відносяться:

1)  політична воля адміністрації;
2) правове поле;
3)  інвестиційна активність населення;
4)  стан інвестиційного ринку;
5)  статус іноземного інвестора;
6)  стан фінансово-кредитної системи;
7)  рівень розвитку продуктивних сил;
8)  рівень розвитку інвестиційної сфери.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну, 

станом на 1 січня 2007 р. становив 21186,0 млн дол., або 454,6 дол. на одну 
особу. Сталою є зацікавленість інвесторів до підприємств металургійно-
го виробництва та з виробництва готових металевих виробів, у які не-
резиденти вклали 1398,3 млн дол., і з виробництва харчових продуктів, 
напоїв та тютюнових виробів – 1274,6 млн дол.

В умовах глобалізації світової еко номіки та зростання ролі трансна-

ціональних корпорацій активізувалася міжнародна трудова міграція.

Міжнародна міграція робочої сили

 – форма міграції населення, яка 

полягає в переміщенні працездатного населення в межах світового гос-
подарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до еконо-
мічних законів. Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, 
міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки. 

Позитивним

 для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття, 

набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їхніх (та членів 
їхніх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового 
джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а 
отже, поліпшення й платіжного балансу (крім того, повертаючись із емі-
грації, наймані працівники привозять із собою цінності та заощадження 
на суму, яка приблизно дорівнює їхнім грошовим переказам).

До 

негативних наслідків

 країни-експортера відносять насамперед від-

плив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів («втеча умів»). 
Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створю-
ваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 
400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду 
з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збит-
ків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає в разі виїзду