Файл: Костюк.pdf

131

за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться 1 – 2 
млн дол.

Як своєрідна плата за робочу силу для країни-експортера виступають 

перекази емігрантів і ті цінності й заощадження, які вони привозять, по-
вертаючись на Батьківщину. У світі склалося кілька 

ринків робочої сили

. 

Перший дуже швидко створюється в районі нафтодобувних 

країн Близь-

кого Сходу

. Тут зайнято близько 3 млн іноземних робітників із сусідніх 

арабських країн. Про інтенсивність цієї еміграції свідчить значна част-
ка іноземної робочої сили в її загальній чисельності. Так, в Об'єднаних 
Арабських Еміратах вона становить близько 90%, Катарі – понад 50, Ку-
вейті – близько 70%.

Другий ринок склався в 

країнах Західної Європи

, де почали активно 

використовувати іноземну робочу силу. Іноземні робітники традиційно 
використовуються у тих сферах, де велика частка ручної праці і де робота 
є небезпечною або непрестижною для місцевого населення. їхня зайня-
тість тут інколи досягає 70% . В імміграції додаткової робочої сили і між-
державному пересуванні в основному бере участь молодь до 25 років, яка 
придатна до найважчих фізичних робіт.

Третій ринок традиційно належить 

США

, трудові ресурси яких іс-

торично склалися за рахунок іммігрантів. Вони становлять близько 5 % 
загальної кількості робочої сили.

Четвертий ринок сформувався в 

Латинській Америці

, де в основному 

Аргентина приймає робітників із сусідніх країн. Загальна чисельність ім-
мігрантів досягає 8 млн чол.

Міграційні зв'язки України з країнами зарубіжжя останнім часом по-

жвавилися. Згідно з законодавством, громадяни України здобули право 
самостійно вибирати країну працевлаштування, а іноземці – з різних мо-
тивів в’їжджати в Україну.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

- зростанням 

безробіття;

-  величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в

Україні і країнах Заходу;

-  відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обда-

рованих людей;

- 

економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу
з неї;

- гуманітарними 

мотивами;

- 

відсутністю безпеки громадян.
Систематично збільшується чисельність громадян України, котрі виїж-

джають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. Значна 
частина трудових мігрантів з України працює за кордоном нелегально. За 
деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном під час поїздки 

132

за приватним запрошенням робить половина з тих, хто отримує дозвіл на 
виїзд. Їх, по суті, можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, 
оскільки вони все ж таки мають право на в'їзд у ту чи іншу країну

Основна частина українських трудових емігрантів влаштовується за 

кордоном на робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки та 
професійного навчання, незважаючи на те, що це люди з достатньо висо-
кий рівнем освіти: до 50 % мають вищу освіту, а понад 30 % – професійно-
технічну підготовку.

Еміграція для багатьох людей та їхніх сімей є способом виживання, 

оскільки вони не можуть знайти роботу у своєму регіоні чи в межах кра-
їни не тільки за фахом, а й будь-яку. Має значення і той факт, що навіть 
на най більш низькокваліфікованих і непрестижних роботах за кордоном 
трудові мі гранти отримують у кілька разів вищу зарплату, ніж вони могли 
б заробити вдома. У Чехії, наприклад, протягом року працюють близько 
0,5 млн грома дян України, які зайняті головним чином у будівництві, 
легкій промислово сті, сільському та домашньому господарстві. Потреба 
в робочій силі з Украї ни тут зумовлена ще й тим, що дуже значним є від-
плив чеських громадян на роботу до Німеччини.

Що стосується вікової характеристики, то найвищий рівень міграцій-

ної активності зафіксований серед осіб 28–40 років, понад 70% українців, 
що працюють за кордоном, молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ри-
нок праці постійно втрачає найактивнішу й найконкурентоспроможнішу 
частину трудового потенціалу країни.

Функціональною формою організації 

валютних відносин

 на рівні 

міждержавних зв’язків є 

світова валютна система

. Складовими ланка-

ми світової валютної системи є: міжнародні ліквідні ресурси (іноземна 
валюта, золото та інші платіжні засоби), механізм регулювання валют-
них паритетів і курсів, міжнародні валютні ринки і ринки золота, система 
міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків, відповідні 
інфраструктурні ланки тощо.

Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку про-

йшла три основних етапи: 

золотого, золото-валютного (доларового) і 

паперово-валютного стандартів.

Система золотого стандарту

 сформувалася на початку ХІХ ст. і 

функціонувала до 20–30-х років ХХ ст. Її визначальними ознаками були: 
функціонування золота як світових грошей: фіксація золотого вмісту на-
ціональних валют; їхня безпосередня конвертованість у золото; наявність 
на цій основі фіксованих валютних курсів.

Система золотого стандарту забезпечувала загальність світових гро-

шей, їхню повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності та 
валютних курсів, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) урівно-
важення платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін.

133

Разом з тим система золотого стандарту мала й істотні обмеження. 

Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залеж-
ною від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою їх вадою було 
те, що умови функціонування золотого стандарту суттєво обмежували 
можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової 
політики. Такі обмеження стали підставою для заміни після Першої світо-
вої війни золотого стандарту 

золото-валютним (золотодевізним

). Сутність 

останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних 
платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Ін-
ституціонально система золотодевізного стандарту була заснована рішен-
нями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і 
після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 80 країн Заходу 
продовжували функціонувати в режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період “ве-

ликої депресії” і у перші післякризові роки. Спочатку Англія (1931 р.), а потім 
і США (1933 р.) вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості 
паперових грошей на золото. До початку Другої світової війни практично всі 
країни Заходу припинили розмін на золото паперових знаків вартості, чим 
підривалися внутрішні основи функціонування золотого стандарту.

У роки Другої світової війни система міжнародної торгівлі та валют-

них відносин зазнала фактично повного краху. Для виправлення цього 
становища в 1944 р. в місті Бреттон-Вудсі (США) зібралася міжнарод-
на валютно-фінансова конференція, на якій було утворено міжурядову 
установу при ООН з регулювання валютних відносин – Міжнародний 
валютний фонд (МВФ). Згідно зі статутом МВФ було визначено основні 
принципи нової валютної системи, яка дістала назву 

Бреттон-Вудської

. 

На відміну від золотого стандарту, її основою стала система золото-
валютного стандарту, яка в своєму подальшому розвитку трансформува-
лася в систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна 
система функціонувала до середини 70-х років і відіграла суттєву роль 
у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробни-
цтва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Основні 

принципи функціонування Бреттон-Вудської системи

 такі:

1)  завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в 

МВФ в доларах США, зв’язок їх з монетарним товаром здійснювався 
за системою: золото–долар–національні валюти. У цьому поєднанні 
долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей;

2)  Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандар-

ту, дотримувалася принципу фіксованих валютних курсів, що мало 
суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси 
валют установлювалися визначенням їхнього золотого вмісту і відпо-
відно до цього твердо фіксувалися по відношенню до долара.

134

3)  долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався 

до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни 
на золото: 1 долар =0,888 г золота; ціна 1 унції (31,1 г) – 35 дол;

4)  важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної 

(приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснювати-
ся лише на рівні центральних банків з фіксованою ціною – 35 доларів 
за 1 унцію.
Тривалий час ефективність функціонування Бреттон-Вудської сис-

теми (золото–долар–національна валюта) забезпечувалася високим рів-
нем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнарод-
ного засобу платежу і резервної валюти. Ця довіра ґрунтувалася на його 
конвертованості у золото для центральних банків. Така конвертованість 
забезпечувалася нагромадженням США значної частки централізованих 
запасів золота. У 1949 р. централізовані золоті запаси США оцінювали 
в 24,6 млрд доларів, що в 3,15 разу перевищувало загальну суму доларів, 
яка була розміщена в іноземних банках.

У кінці 60-х на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США 

значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: 
виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні про-
цеси, різко скоротилися запаси золота. Почалася масова погоня за золо-
том як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. 
У цій ситуації США, по суті, повністю втратили можливість здійснювати 
обмін доларів на золото за фіксованою ціною. Визначаючи це, 15 серпня 
1971 р. було прийнято рішення про припинення конвертованості долара 
на золото. Відміна одного з вихідних принципів системи означала її фак-
тичний крах.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у сві-

товій економіці, й понині були визначені на нараді представників країн-
членів МВФ, що відбулася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. 
Кінгстонська угода поклала початок утворенню 

Ямайської валютної сис-

теми

. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій 

зазначеної Угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Зміст визна-
чальних принципів Ямайської валютної системи такий:
1)  Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота в 

сфері валютних відносин. Відмінено офіційний паритет, офіційну 
ціну на золото і фіксацію масштабу цін (вмісту золота) національних 
грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному ви-
користанні;

2)  Кінгстонська угода поставила за мету перетворити створену ще в 

1969 р. Міжнародним валютним фондом колективну міжнародну 
одиницю – 

спеціальні права запозичення 

на головний резервний ак-

тив та міжнародний засіб розрахунків і платежу;

135

3)  особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запрова-

дження 

“плаваючих”

валютних курсів

 національних грошових одиниць.

У другій половині ХХ ст. набула розвитку така форма міжнародних 

економічних відносин, як міжнародна економічна інтеграція. 

Міжнарод-

на економічна інтеграція

 характеризується взаємним сплетенням еконо-

мік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у вза-
ємних економічних відносинах, так і у відносинах з третіми країнами.

Нагромаджений досвід розвитку інтеграційних процесів у світовому 

господарстві свідчить про необхідність проходження чотирьох етапів у 
становленні і розвитку економічної інтеграції. Розрізняють такі 

форми 

інтеграції

 – зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, еконо-

мічний союз. 

Зона вільної торгівлі

 – це об’єднання країн, у межах якого 

ліквідуються торговельні бар’єри на шляху взаємної торгівлі. 

Митний 

союз

 – об’єднання, в якому поряд із зоною вільної торгівлі існує єдине зо-

внішньоторговельне мито при торгівлі із третіми країнами і проводиться 
спільна торговельна політика. 

Спільний ринок

 – поряд із вільним пере-

міщенням товарів та послуг, відбувається вільне переміщення капіталів 
та робочої сили. 

Економічний союз

 – об’єднання, яке характеризується 

спільною економічною політикою, в тому числі валютною.

Найбільш яскравим прикладом функціонування економічної інте-

грації є 

Європейський Союз

. 8 квітня 1951 р. в Парижі був підписаний до-

говір про Європейське об’єднання вугілля і сталі, в яке ввійшли 6 країн 
– Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Так було 
зроблено перший крок до створення економічного співтовариства. Но-
вий могутній імпульс західноєвропейська інтеграція одержала в 1957 р., 
коли в Римі тими самим країнами були підписані договори про створен-
ня Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського 
співтовариства по атомній енергії (Євроатом).

У 1973 р. відбулося перше розширення ЄЕС до 9 членів (добавилися 

Велика Британія, Данія та Ірландія). У 1981 р. членом ЄЕС стала Греція, 
у 1986 – Іспанія і Португалія, у 1995 – Швеція, Австрія, Фінляндія, у 
2004 – Польща, Чехія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр, 
Естонія, Латвія, Литва, у 2007 р. – Болгарія та Румунія. На початок ново-
го сторіччя ЄС залишається найбільшим і найпотужнішим інтеграційним 
об'єднанням у світі, метою якого є сприяння економічному добробуту, 
підвищенню життєвого рівня народів Європи, зміцненню миру і свободи 
та створенню стійкого союзу народів Європи.

Інтенсивно інтеграційні процеси розвиваються в Північній Америці. 

В зовнішньоекономічному плані США також включи лись в інтеграційну 
модель міжнародної економічної взаємодії. Так, уся територія Північної 
Америки охоплена

 Північноамери канською угодою про вільну торгівлю 

(НАФТА)

, 

укладеною в 1992 р. (набула чинності в 1994 р.).