ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2124
Скачиваний: 1
http://myrefs.org.ua/index.php?view=article&id=924
1.Ірраціональні тенденції філософії 19-20 століття, фрейдизм, філософія життя, інтуїтивізм
Перший погляд на західну філософію кінця ХІХ – ХХ століть передбачає, перш за все, вивчення історичних та соціокультурних умов які склалися на той час у Західній Європі. Також слід звернути увагу на характерні ознаки часу, що породжували низку глибоких соціальних зрушень та вплинули на зміни філософського осмислення проблеми людини, суспільства, сенсу історії тощо. Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації. У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності. Вже Артур Шопенгауер вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”, первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір «Світ як воля і уявлення». Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше та інші філософи – ірраціоналісти. Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”. Філософи цього напряму відійшли відхарактерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму. ілософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”. Інтуїтивізм, ідеалістична течія у філософії, що бачить в інтуїції єдиний достовірний засіб пізнання. Хоча інтуїтивістські тенденції властиві багатьом філософам і філософським напрямам минулого, як специфічна течія І. виникає на рубежі 19—20 вв.(століття) і є, зокрема, своєрідною реакцією на поширення розсудливого способу мислення. Будучи різновидом ірраціоналізму, І. протилежний до філософії діалектичного матеріалізму.
2. Проблема механізму розвитку. Закономірності зв’язку кількісних та якісних змін.
За
останні роки багато що вдалося зрозуміти
в тому, що можна назвати механізмами розвитку
(зокрема, еволюції), в тому, як відбуваються
зміни структури (організації) матерії,
як виникають нові якості, що є рушієм
процесу самоорганізації. У зв'язку з
цим виділяються наступні механізми
розвитку:
1)
Адаптаційні механізми. Основна
їх особливість полягає в тому, що вони
дозволяють з певною точністю передбачати
розвиток події - прогнозувати його. Це
відбувається тому, що адаптація - це
самонастройка, забезпечує розвивається
системі стійкість (стабільність) у даних
конкретних умовах зовнішнього
середовища.
2)
Порогові механізми розвитку. Організація системи
має пороговими станами, перехід через
які веде до різкого якісної зміни
відбуваються у ній процесів, до зміни
самої її організації. Більше того,
перехід від старої організації системи
до нової неоднозначний, тобто можливо
ціле безліч різних нових форм
організації. Закон
взаємного переходу кількісних змін у
якісні відображає ту важливу особливість
об’єктивної дійсності, за якої всі
предмети, процеси і явища набувають
визначеності через взаємодію,
взаємозалежність, суперечливість своїх
зовнішніх та внутрішніх властивостей,
кількісних та якісних характеристик,
котрі існують об’єктивно, незалежно
від волі й бажання людей. Взаємодія ж
кількості і якості є загальною,
внутрішньою, суттєвою, необхідною,
такою, що неминуче повторюється.
Взаємозв’язок кількісних і якісних
змін здійснюється і в процесі пізнання,
мислення. Процес збирання фактів,
аналітична розумова діяльність є тією
необхідною базою, котра передує новим
відкриттям, досягненню нових знань.
Кожний перехід кількісних змін у якісні
означає одночасно і перехід якісних
змін у нові кількісні зміни. “Зміна
буття, – писав Гегель, – суть не лише
перехід однієї величини в іншу, а й
перехід якісного в кількісне і навпаки”.
Дуже важливою категорією в розумінні
закону взаємного переходу кількісних
змін у якісні є стрибок. У діалектиці
взаємозв’язку кількісних і якісних
змін стрибок означає перехід від старої
якості до нової. Стрибок у розвитку
рівнозначний появі нового стану існуючого
внаслідок суперечливого взаємозв’язку
кількості і якості, який підноситься
до рівня істотного, необхідного і
загального зв’язку. Цей зв’язок з
неминучістю повторюється в процесах
становлення найрізноманітніших предметів
і явищ об’єктивної дійсності.
3. Давньокитайська філософія. Конфуціанство. Даосизм.
Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно повязана з міфологічним уявленням минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою , як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму. Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Кон-фуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним літературним джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому придіїясться мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей. Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів людей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «низької людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина. Основними рисами шляхетної людини є вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння володіти собою, поміркованість у словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфуцій формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі». В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип морального зразку, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої вольові якості. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав Конфуцій. Спочатку людина повинна навести порядок в собі, потім - у своїй сім'ї і тільки після того - у державі. Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів - не соціально-етичні і політичні проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою, космічним цілим. Основні положення даосизму були викладені у книзі «Даодецзин» (буквально - «Книга про Дао і Де»). Дао - центральний даосистський термін, за допомогою якого можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао - першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоряються і природа, і суспільство, і людина. Сутністю Дао є небуття, тому Дао неможливо осягнути розумом, неможливо дати йому визначення. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій. Вічним є тільки Дао, тільки небуття. Подібно до буддизму, даосисти наполягають на ілюзорності всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця єдність є Дао. Побачити її через стан досягнення просвітлення може тільки «досконаломудрий».
4. Основні проблеми філософії Відродження
Філосо́фія
епо́хи Відро́дження —
напрям європейської філософської думки XV—XVI століть.
Віддзеркалює соціальний та ідейний рух
Відродження (Ренесансу), започаткований
в Італії в
XIV
ст., що в XVII
ст. стає загальноєвропейським явищем.
Головна відмінність філософії
Відродження —антропоцентризм та гуманізм.
Відродженням в історії називають
сукупність філософських учень, створених
у період розпаду феодального й зародження
капіталістичного суспільства. До
найважливіших проблем філософії
Відродження треба віднести: онтологічні
(точніше — натурфілософські) проблеми,
зокрема питання про сутність матерії,
руху і його джерел; гносеологічні;
філософські аспекти політики, етики,
естетики тощо. Аналізуючи проблему руху
та його джерел, більшість мислителів
Відродження вбачали причину руху в
самій матерії, розглядаючи рушійну силу
як невід'ємне від матерії розумне начало.
Значні зрушення були й у теорії пізнання.
В
ній високо цінувався досвід, чуттєвість
як найважливіший, хоч і перший крок у
процесі пізнання. Значний вклад у теорію
пізнання внесли Дж. Бруно, Микола
Казанський, Мішель Монтельта інші
мислителі епохи Відродження.
Змінювались
погляди на людину та місце її у Всесвіті.
Тео-центризм витісняється антропоцентризмом.
Людину стали розуміти як вільну і
необмежену в своїх можливостях. Світське
мислення, яке виводило людину із
релігійної компетенції, перетворювало
її на найвищу цінність, ставило її у
центр світоглядної перспективи. Етичні
концепції Відродження перебували під
впливом епікурейської школи, яка
найбільше відповідала ідеалам гуманізму,
тій жадобі життя, земного щастя, всебічного
розвитку особистості/реабілітації
земної краси, які були притаманними для
молодої буржуазії. Необхідно зазначити,
що в етиці цієї епохи мали місце елементи
індивідуалізму, егоїзму.
Відомими мислителями Відродження були
Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор,
Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.
5. Теорія пізнання як філософська дисципліна
Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, у якому вивчаються такі проблеми як природа пізнання, його можливості її межі, відносини знання і реальності, суб’єкта й об’єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми і рівні пізнання і ряд інших проблем.Термін “гносеологія” походить від грецьких слів “gnosis” – знання і “logos”– поняття, вчення, тобто вчення (поняття) про знання. Історія пізнання показує, що знання (і їхній теоретичний образ) завжди обумовлені потребами суспільства (особливо запитами матеріального виробництва і практики), і тому повинні приймати специфічний вигляд на кожнім з якісно-різних етапів суспільного розвитку. Разом з тим по своєму змісті вони повинні всмоктати в себе все те нове, що приносить із собою кожний з них. Так, розвиток гносеологічних представлень кінця XX ст. визначається тим, що воно відбувається в умовах інформаційного суспільства і, зокрема, спирається па дані так названої “пост класичної” науки. Для цього етапу розвитку характерна: зміна об’єктів дослідження (ними всі частіше стають цілісні, що само розвиваються “людино-розмірної” системи), широке поширення ідей і методів синергетаки – науки про такі системи; методологічний плюралізм; подолання розриву між об’єктом і суб’єктом пізнання; з’єднання об’єктивного світу і світу людини та інше. Що стосується методів, за допомогою яких гносеологія досліджує свій предмет, тобто пізнавальне відносини до дійсності в сукупності всіх його аспектів, то на сучасному етапі її розвитку усе більш вона вправі і зобов’язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляться найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. Це перш за все філософські методи – діалектичний, феноменологічний і ін. Це і те, що називають загальнонауковою методологією – системний, структурно-функціональний, вірогідний інші підходи. Це загально-логічні методи: аналіз, синтез, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія і ін. Всі названі і інші методи повинні використовуватись в гносеологічних досліджених не окремо, а в їх тісному єдності і динамічній взаємодії. В даний час розширення предмета теорії пізнання просунуті одночасно з відновленням і збагаченням її методу логічного арсеналу: гносеологічний аналіз і аргументуванням починають включати певним чином переосмислені результати і методи спеціальних наук про пізнання і свідомість, соціальних і культурологічних дисциплін.
6. Сутність проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині.
Найбільш плідним підходом в науковій дискусії про сутність людини є уявлення про неповторність людського буття. Обґрунтуванням цього положення служить ідея про єднання біологічної та соціальної сутності людини. Розглядаючи проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині, філософії необхідно виходити з того, що людина – це загальне поняття для позначення суб‘єкту історичної діяльності, пізнання і спілкування. Таким чином, поняття “людина” виражає цілісність людської істоти, єдність найрізноманітніших її життєвих функцій і проявів. Людина – це частина природи, жива тілесна істота. З цієї точки зору її можна охарактеризувати певною сукупністю родових ознак. Природно-біологічно зумовленим є народження, внутрішньоутробний розвиток, тривалість життя, спроможність засвоювати певні види їжї, передача у спадок певних задатків і можливостей, стать та інші якості людини. Подібно до інших біологічних видів людства (homo sapiens) має стійкі варіації – різновиди. Найбільша з них – раса. Яким є вплив природно-біологічної організації на життя людей? Поза сумнівом, він є надзвичайно великим як для людства в цілому, так і для індивіда зокрема. Більшу частину свого часу, всіх своїх сил людина повинна була використовувати для задоволення своїх біологічних потреб в їжї, воді, житлі, одязі тощо. Зусилля людини в цьому напрямку складають основний зміст матеріального виробництва.Але не тільки матеріальне виробництво забезпечує природно біологічне існування людини. З потреби життєзабезпечення виросла і на її задоволення була спрямована вся соціальна організація життєдіяльності людей: рід, плем‘я, сім‘я, держава, моральні та правові норми .Один з найсильніших соціальних інститутів людства – це сім‘я. Головне призначення сім‘ї завжди визначалось завданнями природного, біологічного порядку: відтворення людського роду, народження та виховання нащадків, організація життєдіяльності всіх членів сім‘ї для задоволення біологічних потреб організмів. Решта духовних стимулів для формування сім‘ї виникла порівняно пізно, коли форми соціальної організації надали можливість іншим чином організувати задоволення перших біологічних потреб. Можна з повною впевненістю сказати, що і такі форми духовного життя людей як мораль, мистецтво, релігія також виникли з потреб організації морального виробництва для задоволення біологічних потреб людини. Таким чином, біологічний рівень життєвої сутності зберігає свою відносну самостійність; людина виступає як індивід в тому відношенні, в якому її вчинки підкорюються законам біології. Але біологічний рівень – це необхідна умова цілісності людини і характер цієї цілісності – соціальний.
7. Людина в екзистенційному вимірі: проблема життя і смерті, сенсу життя і щастя.
Часто специфіку людини вбачають в здатності замислюватись над сенсом свого буття, над неминучістю смертного кінця. Дійсно, людина, на відміну від інших живих істот, не просто живе, а знає, що вона живе, знає, що й інші особи людського роду також усвідомлюють факт її і свого існування, а всі вони знають, що їх життю настане кінець. У категорії «смисл життя» відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Поява смисложиттєвої, або, як інколи пишуть у таких випадках, екзистенційної проблематики в історії людської духовності свідчить про зростання свободи людини, якщо під свободою розуміти можливість вибору. Кожна людина повинна особисто пережити пошуки свого смислу. При цьому йдеться про стратегічний вибір життєвого шляху, або принаймні про вироблення загальної установки на життя. Майже щодня ми зустрічаємось з вибором: є чи нема смислу робити те або інше, чи є сенс іти туди або зустрічатись з тим, хто нам не до вподоби. Такі вибори не зачіпають глибинних цінностей, таких як, скажімо, варто чи не варто жити взагалі. Люди звертаються до подібних альтернатив у кризові періоди перебігу своєї біографії. Смерть асоціюється з метафізичним ніщо, з небуттям, яке несе в собі тотальну анігіляцію особистості, „я” і оточуючого світу. Отже, в рамках цієї системи цінностей смерть сприймається як моральне зло, абсурд. З одновимірності такого погляду і випливає феномен страху смерті, ґенезу якого слід шукати саме тут – у світоглядно-метафізичних підвалинах європейської культури. Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану. Залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов'язаних з ними моральних проблем.
8. Філософія про виникнення і сутність свідомості
З філософським вченням про матерію безпосередньо пов'язане вчення про свідомість. Співвідношення матерії і свідомості становить суть основного питання філософії. Свідомість досі залишається загадковим і навіть таємничим явищем, що і є підставою для виникнення нових і підтримки наявних релігійних, містичних і окультних уявлень про її сутність і походження. Жодна наукова проблема не є предметом таких далеких від науки і таких широких за змістом інтелектуальних спекуляцій, як проблема свідомості. Варте уваги те, що з кожним кроком уперед у дослідженнях психіки і свідомості людини кількість такого роду спекуляцій не зменшується. Більше того, на рівні повсякденної думки саме вони здаються привабливішими за відповідні наукові розробки. У релігії душа людини з самого початку розглядається як вияв божественного, надприродного розуму. Вона є "іскрою Божою", яку Бог забирає, коли карає людину. Перші уявлення про свідомість виникли в стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх головах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі. Наприклад, можуть виникати уявлення про речі, які ми зараз не спостерігаємо; людина може уявляти те, чого ніколи не бачила, може фантазувати, мріяти і т. ін. Тоді ж з'явились думки про існування душі і було поставлено питання: "Що таке душа?", "Як вона співвідноситься з предметним світом?" При відповіді на ці питання погляди філософів розділились.Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються. Тривалі дослідження свідомості засвідчили, що вона є єдністю психічних процесів, задіяних в осмисленні людиною об'єктивного світу і власного буття. Сучасна наука довела, що свідомість існувала не завжди, вона є властивістю матерії, яка виникла в процесі історичного розвитку та ускладнення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприродним, не властивим природі. Вона споріднена загальній властивості матерії — відображенню. Питання про походження свідомості — це питання про те, як у процесі переходу від неживої матерії до живої і від неї до мислячої пасивне відображення перетворилося на активне, вибіркове, і як на засадах останнього розвинулася здатність мислити.