ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2131
Скачиваний: 1
18. Джерела, рушійні сили у філософії історії.
Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність. Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
19.Філософія і політика
Політична філософія – це філософія, яка пізнає буття та діяльність людини як політичної істоти – bios politikos, як окреслив Арістотель. Бути пов’язаним із полісом, згідно з давньогрецьким філософом, є найбільш природним для людини. Політична філософія аналізує політичну реальність, але це не тільки теорія, оскільки результати її міркувань можуть придатися на практиці. Слід пам’ятати про те, що філософія ніколи не є відстороненою від життя. Політична філософія займається осмисленням політичного світу. Тож сучасну політичну філософію можна охарактеризувати як феноменологію політичного світу. Філософське розуміння політичного світу представив німецький філософ Клаус Гельд. Він переконує, що поняття політичного світу постає як джерело сенсовності для інших понять, як, наприклад, «політична подія» чи «політична інституція».Загалом же, К. Гельд твердить: «…Єдність “політичного” полягає у тому, що все, що окреслюємо цим поняттям, різним способом належить кожного разу до політичного світу, ми знайшли у такий спосіб відповідь на питання про річ або предмет політичної філософії: окресленням цієї речі є поняття “політичного світу”». Політична філософія постає як нормативна політична теорія. Цим самим вона протиставляється емпірико-аналітичним політичним теоріям, що постали в рамках позитивізму. Як нормативна теорія, політична філософія постає практично від самого початку свого існування, оскільки в рамках античної філософії утверджується думка про нерозривний зв’язок між політикою та етикою, а політична теорія розумілася як вчення про добропорядне і справделиве життя. Німецький дослідник Клаус Бейме в праці «Політичні теорії сучасності» виокремлює декілька загальних рис нормативних теорій політики, а саме: (1) усі нормативні політичні теорії під тиском ціннісного релятивізму чи краху демократичних цінностей, утвердження тоталітарних режимів стверджують необхідність повернення до класичної теорії політики, наприклад, політичної філософії Арістотеля; (2) в основу більшості нормативних теорій політики свідомо покладено онтологію; (3) нормативні теорії мало сприяють емпіричному дослідженню, більше того, вони часто протистоять позитивістським спробам піднести політичну теорію до наукового рівня через привнесення в дослідження політичних феноменів критерії науковості, що характерні для природничих наук; (4) метою нормативних теорій є дія, а не пізнання як таке (у такий спосіб політична філософія як нормативна теорія протистоїть принциповому розриву між буттям і належним); (5) нормативні теорії характеризуються нормативно-статичним ставленням до мови; (6) нормативні політичні теорії тісно пов’язані з історією ідей, а тому орієнтовані на дослідження історії політичної філософії. Загалом, політична філософія орієнтована на розуміння політичних процесів, осмислення політичних процесів, що пов’язане із проясненням суті політичних феноменів і процесів. Політичний філософ займає позицію в-світі-і-водночас-поза-світом. Маємо ситуацію одночасної трансценденції та іманенції. Будучи орієнтованою на розуміння, політична філософія сприяє порозумінню (філософія починається із діалогу, визнання іншого). Політична філософія – це пошук і роздуми над можливостями раціонального політичного рішення. Крім того, політична філософія вчить як слід мислити і як аргументувати так, аби твої ідеї були зрозумілими Іншим і були для них прийнятними.Політична філософія розмірковує над такими категоріями як «загальне благо», «загальний інтерес». Вона звертається до суті цих категорій, але не дає відповіді про те, що складає зміст «загального чи публічного інтересу» (зміст, що вкладається в ці поняття може бути різним – наприклад, будівництво добрих доріг чи реформа судів). Політична філософія дає не готові, а можливі шляхи реалізації політики. Готові рецепти дає ідеологія. Філософія ж є поліфонічною та нескінченною по своїй суті. Тому тоталітаризм принципово не сприймає філософії. Важливим аспектом політичної філософії є те, що будь-яка рефлексія, що постає тут, є презентацією явною або ж неявною певної концепції політичного. Проблема розуміння суті політичного є надзвичайно складною. Відомий сучасний політичний філософ Джовані Сарторі пише наступне: «Політичне – це надзвичайно важке для чіткого представлення поняття, але, разом з тим, надзвичайно інтригуюче. Здається, ми нездаті дати йому визначення і, разом з тим, обвинувачуємо одне одного в надто широкому чи надто вузькому розумінні політичного, чи в його “політизації”... Загалом, розрізняємо політику, економіку та етику, але рідко можемо сказати, на якому fundamentum divisionis, на якій основі або згідно з яким критерієм здійснюємо таке розрізнення».
20.Пізнання як предмет філософського аналізу
Теорія пізнання традиційно тісно повязана з такими розділами філософського знання, як онтологія - вчення про буття як таке, діалектика - вчення про загальних закони розвитку буття і пізнання, а також з логікою (в її різних модифікаціях) іметодологією.
Оскільки
обєктом пізнання, «центром» всій
гносеології є людина, то вона широко
використовує дані філософської
антропології,
етики, культурології, соціології та
інших наук про людину. При
вивченні особистості пізнає
субєкта теорія пізнання спирається на
дані психології, фізіології, нейрофізіології,
медицини. Великий і різноманітний
матеріал для висновків узагальнюючих
їй поставляють математика, кібернетика,
природничі та гуманітарні науки в
сукупності всіх своїх різноманітних
дисциплін, історіяфілософії
і науки та
ін Опора теорії пізнання на ці сфери
людської діяльності тим більше необхідна
тому, що пізнавальний процес відбувається
завжди в певному соціокультурному
контексте7. Розширення предмета теорії
пізнання йде одночасно з оновленням і
збагаченням її методологічного арсеналу:
гносеологічний аналіз та аргументація
починають включати певним чином
переосмислення результати та методи
спеціальних наук про пізнання та
свідомості, соціальних і культурологічних
дисциплін.
Свідомість,
як було сказано раніше, завжди є свідомим
буттям, вираження стосунків людини до
свого буття. Знання – об’єктивна
реальність, що дається в свідомості
людини, яке вона віддзеркалює у своїй
діяльності, ідеально відтворює об’єктивні
закономірні зв’язки дійсного світу.
Пізнання – обумовлений насамперед
суспільно-сторичною практикою процес
набуття та розвитку знань, їх постійне
поглиблення, розширення і вдосконалення.
На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт,
результатом якого є нове знання про
світ.Термін
“знання” звичайно вживається в трьох
основних випадках: 1) здатність, уміння,
навички, що базуються на проінформованості,
як що-небудь зробити, здійснити; 2)
будь-яка пізнавально-значима (зокрема,
адекватна) інформація; 3) особлива
пізнавальна одиниця, гносеологічна
форма відносин людини до дійсності, що
існує поряд і у взаємозв’язку з “своїм
товаришем” – із практичним відносинам.
Другий і третій аспекти – і є предмет
розгляду гносеології, теорії
пізнання.Питання про те, чи може об’єктивна
реальність бути даною у свідомості
людини – а якщо може, то яким саме чином
– давно цікавило людей. Переважна
більшість філософів і вчених стверджувально
вирішують питання про те, чи пізнаваний
світ. Однак існує таке вчення, як
агностицизм (від грецького agnostos
– непізнаваний), представники якого
заперечують (цілком або частково)
принципову можливість пізнання
об’єктивного світу, виявлення його
закономірностей і збагнення об’єктивної
істини. В історії філософії найбільш
відомими були англійський філософ Юм
і німецький філософ Кант, відповідно
до якого предмети, хоча й існують
об’єктивно, але являють собою непізнавані
“речі-в-собі”.На відміну від агностиків,
прибічники скептицизму не заперечують
пі-знаваймість світу, або ставлять під
сумнів можливість його пізнання, або
немаючи сумніву в цьому, зупиняються
на негативному результаті (скептицизм
як “параліч істини”). А
саме розуміють процес пізнання як “зряче
заперечення”, а не як діалектичне (з
утриманням позитивного). Такий підхід
незмінно приводить до об’єктивізму,
хоч скептицизм (особливо “мислячий”)
в певній мірі впливає на подолання оман
в досяганні істини.Зародження
гносеологічної проблематики в античній
філософії. Пізнання і його вивчення не
є щось незмінне, раз і назавжди дане, а
являє собою “щось діалектичне”, що
розвивається за визначеними законами.
Вони мають довгу історію, джерела якої
ведуть у найдревніше філософію. На
кожному етапі свого розвитку знання це
резюме історії пізнання, квінтесенція
всіх форм людської діяльності, в тому
числі насамперед – чуттєво-предметної
(практики).В античній, особливо в
давньогрецькій філософії (VI ст. до н.е.-
II ст. н.е.), були сформульовані глибокі
ідеї про співвіднесення знання і думки,
істини й омани, про збіг знання і предмета,
про діалектику як метод пізнання та ін.
Так, Геракліт висловив ідею про те, що
усе тече, усе змінюється й усе переходить
у свою протилежність. Але усе тече не
як потрапило, а корячись законам “єдиного
мудрого”, що властиві і буттю і
пізнанню.Щоб осягнути природу кожного
окремого предмета, потрібно вміти
прикласти загальний закон. Тому багато
вченості, що “розуму не навчає”, Геракліт
надає перевагу “єдиному знанню усього”.
Виходячи з того, що мислення властиве
всім, що всім людям дано пізнавати самих
себе і міркувати, він вважає, що людський,
суб’єктивний логос (тобто пізнання)
має всі можливості бути в згоді з
об’єктивним логосом.Зенон Елейський
намагався виразити реальний рух в логіці
понять, в зв’язку з чим піддав
скрупульозному аналізу протиріччя
(апорії), що виникли при спробі мислити
рух. Відомі апорії Зенона (“Дихотомія”,
“Ахілл”, “Стріла” і “Стадій”) не
втратили свого значення і для сучасної
науки, розвиток якої пов’язане з
розв’язком багатьох протиріч, що виникли
при відображені в пізнанні об’єктивного
процесу рухів.
21. філософські погляди арістотеля
У 367р. до н.е. слухачем "Академії" Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля –Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".
Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.
У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.
Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.
Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.
Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
22. основні ідеї просвітництва
Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осудексплуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.Важливе місце серед ідей просвітництва посідає концепція атеїстичної філософії просвітництва, яку у той час розробляв Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694—1779), головні ідеї якого викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765), "Досвід про звичаї та дух народів" (1769).Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману.Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків.Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю "сильних світу цього". "Коли б Бога не було, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він прагне довести, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя.Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778), який свою оригінальну концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762).Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття.Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову.На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.Ще одним видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був Дені Дідро (1713—1784), основні ідеї якого викладені у працях: "Думки про тлумачення природи" (1754), трилогії " Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751—1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе.
23. сутність проблеми свідомості і труднощі її вирішення
Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності. Матеріалістична філософія, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, органічної включеності людини в цілісність живої і неживої природи, розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії – мозку. Тому необхідно простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.Відображення – це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними.Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.Характер відображення залежить від:– природи впливу;– особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відображення – чуттєвість.Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення – подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня). Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.Форми відображення в живій природі розвиваються в напрямку зростання ролі цього внутрішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.Виникнення відчуттів пов'язано з формуванням особливої матеріальної структури, що відповідає за відображення, – нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи.Спочатку примітивні нервові клітини під впливом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими групами нервових клітин. Потім виникає центральна нервова система, тобто дії організму регулюються з одного центру – головного мозку.Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлення. Сприйняття – це синтез відчуттів, отриманих від різних органів чуття. Уявлення – це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на органи чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості – понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції – мислення, пам'ять, воля, емоції.Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом. Цим способом є практика, тобто практично-перетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси – людська свідомість має суспільну природу.