ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2072
Скачиваний: 1
14.
Суспільний та індивідуальний зміст свідомості, їх взаємозв’язок.
Суспільна та індивідуальна свідомість і її взаємозв’язок. Суспільна свідомість сучасної людина – це велике розмаїття свідомості, її формоутворень і рівнів. Суспільна свідомість обіймає правові, політичні, моральні, естетичні. філософські, релігійні погляди, наукові знання, національні особливості, психологічні риси і т. ін. У ній – загальнолюдські духовні цінності минулого і сучасного, в ній постає прогностичне майбутнє. Суспільна свідомість – багата, всеосяжна, вона є базою знань, теорій, ідей і т. ін.
Важлива складова свідомості – ставлення до цінностей – чи то у вигляді естетичної орієнтації, чи як соціальне почуття або теоретична ідея. Цінності відбивають у людині різнозначні об’єкти, без урахування ціннісних пріоритетів неможливе розуміння специфіки і змісту свідомості.
Слід звернути увагу на те, що є два рівні суспільної свідомості: буденна і теоретична.
Буденна виникає на ґрунті щоденної практичної діяльності людини, вона узагальнює емпірично дане. В цьому її обмежений характер.
Слід визначити, що буденна свідомість не збігається з індивідуальною, оскільки за своїм призначенням вона "працює" на життєві потреби – забезпечує рецептами для розв'язання конкретних життєвих ситуацій.
Індивідуальна свідомість – рухома, яскрава, вона – творча лабораторія особистості.
Теоретичний рівень суспільної свідомості являє собою найдосконалішу форму узагальнення дійсності. Це найбільш розвішена форма організації знання – у вигляді теорії. Суспільна свідомість – складова духовної культури суспільства.
До духовної культури належать результати людської діяльності: наука, філософія, мистецтво, мораль, право і відповідні установи: Інститути, театри, школи, музеї.
Людина – творець культури, її споживач і продукт. Створюючи культуру, вона створює себе. Духовна культура несе на собі відбиток рис соціально-економічної формації та класів, нації, що її створюють.
Світогляд відбиває дійсність у її цілісності – як природничо-суспільний світ життя і діяльності людини – в її значущості для людини – крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів.
Чільне місце в структурі суспільної свідомості посідають її форми. За допомогою форм суспільної свідомості остання стає реальним компонентом суспільного буття. Основними формами суспільної свідомості є: політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія, наука. Кожну з цих форм вивчають окремі науки: юриспруденція, політологія, етика, естетика і т. ін.
15.
Сутність та джерела наукових революцій.
Револю́ція в нау́ці — період розвитку науки, під час якого старі наукові уявлення заміщаються частково або повністю новими, з'являються нові теоретичні передумови, методи, матеріальні засоби, оцінки та інтерпретації, погано або повністю несумісні зі старими уявленнями.
Так, відрізок часу приблизно від дати публікації роботи Миколи Коперника «Про обертання небесних сфер» до діяльності Ісаака Ньютона, твір якого«Математичні начала натуральної філософії», зазвичай називають періодом «наукової революції».[1]
Зміст «наукової революції» будь-якого періоду полягає в тому, що вчені роблять наукові відкриття в різних областях наук, тобто встановлюють «невідомі раніше об'єктивно існуючі закономірності, властивості та явища матеріального світу, що вносять корінні зміни в рівень пізнання».
Сучасний процес інтенсивного зростання науки ставить перед наукознавством широке коло проблем філософського осмислення результатів, значення й закономірностей її поступального руху.
Особливої уваги заслуговує монографія Т. Куна. Він уперше здійснив реконструкцію змістовних механізмів наукових революцій. Аналізуючи історію науки, Кун говорить про можливості виділення наступних стадій її розвитку: допарадигмальна наука, нормальна наука (парадигмальна), екстраординарна наука (позапарадигмальна, наукова революція).Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск критичних публікацій, і його наступні роботи були зв'язані з уточненням вихідних положень, сформульованих у "Структурі наукових революцій". У своїй монографії "Теорія чорного тіла і квантова переривність. 1894-1912" (1978) Кун аналізує соціально-психологічні і теоретико-методологічні фактори революції в квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну перманентність революційних відкриттів, психологію гештальт-перемикання при створенні нових наукових співтовариств.
Концепція К. уплинула на сучасну філософію науки. Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумулятивізм, ідея про соціокультурну обумовленість наукового пізнання (екстерналізм), впроваджені поняття парадигми і наукової революції значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленнюпоспозитивізму,соціології і психології науки.
16.
Кант – основоположник німецької класичної філософії. Антиномії «чистого розуму»
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. У загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму»,«Пролегомени»,«Критика практичного розуму».
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта.
Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі й можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії па органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір – час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення, при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
17.
Людина як особистість. Соціальна роль особистості.
Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два реальні втілення — окрема людина і людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від інших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями І т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного для всіх людей. Людство в цілому складається з окремих людей, кожна окрема людина є членом людської спільноти.
Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість людини — специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг. Біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, “татеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання і розвитку організму; соціальний “контекст” Особистості зумовлюється впливом культури і структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить.
Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.
Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.
Соціальна роль - відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей залежно від їх статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних відносин. Засвоєння соціальних ролей - це важлива складова процесу соціалізації особистості, обов'язкова умова вростання в суспільство людей собі подібних. Засвоюючи соціальні ролі, людина засвоює соціальні стандарти поведінки, вчиться оцінювати себе збоку та здійснювати самоконтроль.
18.
Джерела, рушійні сили і суб’єкти історичного процесу у філософії історії.
Важливим для соціальної філософії є визначення джерел, рушійних сил та суб'єктів історичного процесу.
Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.
Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу — фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що Історичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.
Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції — мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними методами за допомогою реформ.
Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.
Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.
79.
Сучасні наукові уявлення про будову і властивості матерії, її зміст і методологічне значення.
Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.
Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:
а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. носієм
б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.
Сьогодні відомі кілька видів матерії — речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціальна організовані системи (людина, сім'я, різні форми колективності, об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому).