ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2077
Скачиваний: 1
Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства і неспроможна своєї актуальності до наших днів. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії – це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога.
Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем.
В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки – допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри.
У релігійній філософії яскраво виражається теологічне вирішення соціальних проблем. Як правило, вся система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічна концепція історії як промислу Божого) і зводиться до божественної доцільності.
Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї.
77. Природа як предмет філософського осмилення.
Природа - світ, що оточує нас, в усьому нескінченному різноманітті своїх проявів. П. є об'єктивною реальністю, існуючою зовні і незалежно від свідомості. Вона не має ні почала, ні кінця, нескінченна в часі і просторі, знаходиться в безперестанному русі і зміні. Іноді П. називають лише її частину - біосферу нашої планети. Саме вона, породжена попереднім розвитком П., створила умови для виникнення людини. Проте вирішальним чинником в цьому процесі є праця.
Виникнення об-ва істотним чином міняє саму П. (Ноосфера). Пізнаючи об'єктивні закономірності П., впливаючи на неї за допомогою спеціально створюваних знарядь і засобів праці, люди використовують речовини і енергію П. для отримання необхідних людському об-ву матеріальних благ. Тим самим природне місце існування доповнюється штучній, к-рая є т. наз. "другу природу", т. е. сукупність речей, ненаходимых в природі в .готовому виді і створюваних в процесі громадського виробництва. Але, придбаваючи все більшу владу над П., активно перетворюючи її, люди не перестають належати їй, бути її органічною частиною. Змінювати, переробляти П. а бажаному напрямі люди можуть, тільки керуючись законами П., використовуючи природні сили і процеси. Осн. показником рівня стосунків об-ва з П. є характер продуктивні сил. В умовах науково-технічної революції виняткову гостроту придбала проблема охорони П., раціонального поєднання виробничої діяльності об-ва і глобальних природних процесів нашої планети.
Поняття "природа"
- одне з найважливіших філософських
понять. Не можна усвідомити сутність
багатьох фундаментальних філософських
понять, наприклад суспільства, культури,
духу, сутності людини та інших, не
розглянувши їх у співвідношенні з
природою. У свідомості сучасної освіченої
людини слово "природа"
асоціюється головним чином з двома
значеннями:
1) природа в
сенсі природного середовища проживання
людини та
2) природа як об'єкт
спеціального наукового дослідження в
рамках цілої сукупності так званих
природних наук (природознавства).
У
цих своїх значеннях термін "природа"
походить від латинського слова
"natura", яке було сприйнято і засвоєно
практично всіма народами і мовами
християнського світу. Звідси і
"натуралісти" в сенсі - дослідники
("випробувачі") природи, і "натуралізм"
як філософська позиція, що підкреслює
завжди особливу значущість саме "природи"
при розгляді та вирішенні центральних
філософських питань буття і пізнання,
особливо буття людини і людської
культури.
Більш уважний аналіз
історико-філософського, історико-наукового
матеріалу та матеріалу, що відноситься
до історії європейської культури в
цілому, показує, що, по-перше, термін
"природа" мав і до цих пір зберігає
та інші істотно важливі значення, а, по-
друге, за всіма цими значеннями (включаючи
і загальноприйняті) стоять глибокі
ідейні та культурно-історичні підстави,
без усвідомлення яких неможливо зрозуміти
роль поняття "природа"
у постановці та вирішенні самефілософських
проблем.
78. Прогрес і свобода в історії. Сучасна філософія історії.
Термін
філософія історії вперше застосував
французький філософ XVIII
ст. Франсуа
Вольтер. Але спроби визначити суть та
напрямок розвитку суспільства виникали
ще в стародавній період. Усі видатні
філософи - водночас видатні історики,
а видатні історики -водночас видатні
філософи. І все ж між історією та
філософією історії - є суттєві відмінності.
Історія, як наука, вивчає минуле
суспільства у всій його повноті,
конкретності та багатоманітності.
Філософія ж історії, охоплюючи суспільний
розвиток у цілому, відокремлює основні
тенденції та особливості його, характерні
для всієї історичної цілісності і для
важливіших її етапів, ставить питання
про сенс історії, її єдність та
багатоманітність. Перше історичне
знання синкретичне, історико-філософське,
а першими історіософами є Геродот і
Платон, Фукідід і Арістотель, Плутарх
і Таціт, Ціцерон і Августій Блаженний.
Основними проблемами філософії історії
виступають проблеми життя та ролі
дійових осіб в історії. Досліджувалось
історичне буття людей в соціумі, його
істинна суть. Визначались основні
сюжетні пошукові лінії: вивчення класової
будови соціального, конфліктної природи
суспільних відносин, економічного та
соціально-політичного розмежування
(Огюстен Т'єррі, Франсуа Гізо, Огюст
Мін'є); визначення закономірного і
прогресивного характеру історичного
процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер);
дослідження ролі економічних та
соціально-політичних факторів історії
(Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський
Гуго); розробка методів аналізу історичних
досліджень (Леопольд Ранке, Микола
Грот); створення цілісних моделей
всесвітньої історії, визначення
закономірностей її розвитку, особливостей
прояву в певних культурах, регіонах та
державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель,
Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей,
Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).
XX
ст. збагатило історіософію творами
визначних мислителів -Карл Ясперс,
Питирим Сорокін, Михайло Грушевський,
Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл
Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне
мислення - важливіша складова
соціально-філософського освоєння
суспільства, розкриває джерела
етно-національних конфліктів, прогнозує
нововведення, економічні та
соціально-політичні реформи, є теоретичною
основою організації і ефективності
державної системи управління.
Ірраціональні тенденції у філософії 19-20 ст. / «Філософія життя», «фрейдизм», «інтуїтивізм».
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженістьраціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт,волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму.Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг —одкровення, Шопенгауер — волю, К’єркегор — екзистенцію тощо. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін «ірраціоналізм», відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го — початку 20 століть.Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя —Дільтей, О. Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А.Бергсон, О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно.
Фрейдизм розглядає людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі. Основоположником цього напряму є 3. Фрейд, він визнав існування специфічної психічної енергії, передусім енергію сексуальних потягів,яка виливається в неврози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів.Структура психіки особи, за Фрейдом, складається з трьох елементів. «Воно» (Id) — архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» — (SuperEgo) — установка суспільства і «Я» (Ego). Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно»» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу підсвідомого.
Інтуїтивізм - ідеалістична течія у філософії, що бачить в інтуїції єдиний достовірний засіб пізнання. Хоча інтуїтивістські тенденції властиві багатьом філософам і філософським напрямам минулого, як специфічна течія і виникає на рубежі 19—20 століття і є, зокрема, своєрідною реакцією на поширення розсудливого способу мислення у зв'язку з механістичним і позитивістським розумінням наукового знання і обмеженням досвіду виключно сферою плотського сприйняття. Є різновидом ірраціоналізму, та протилежна філософії діалектичного матеріалізму.
2.
Проблема механізму розвитку. Закономірності зв’язку кількісних і якісних змін.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість. Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не зв'язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємозв'язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно визначеними. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за: характером; змістом; формою їхнього прояву та ін.
3.
Давньокитайська філософія. Конфуціанство. Даосизм.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст.до н. е. і зберігає своє значення до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479рр. до н. е.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерноюрисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей і культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя і смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи й людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. До н. е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697—598 рр. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості й мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безконечне в русі; воно — основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певногоступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип «вувей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.
4.
Основні проблеми філософії Відродження.
Починаючи з XIV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що ввійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали в різних країнах Європи.Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли в центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають» антропоцентристським.
6.
Сутність проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині.
Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родовидове визначення, як наприклад: людина — це політична тварина, людина — це розумна тварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв'язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теорії соціологічні. Перші теорії виходять з розуміння людини як частини природи І намагаються дати визначення людині як біологічному виду. Теоретична неспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих Істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони так чи інакше намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природного добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості. Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну властивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим.