Файл: Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник.doc

Автор

Висновки

Діалектика, що виникла в історії філософії, пройшла тривалу еволюцію, поступово набувши характеристик логічної та пізнавальної аналітичної діялбності. В межах німецької класичної філософії діалектика поступово набула значення провідної форми аналітики форм пізнавальної діяльності розуму і, врешті, постала в якості універсальної методології мислення, що водночас виявляла й буттєві засади дійсності. В марксистській філософії діалектика набула ідеологічного забарвлення, поставши методом пізнання та революційного перетворення дійсності. Частково саме через це вона була піддана критиці як спосіб заплутування людей та перекручення здорової думки. Проте історична панорама відношень до діалектики далека від виключно негативної оцінки. Тому діалектика заслуговує на більш докладне прояснення її змісту та функцій.

Аналіз існуючих тлумачень діалектики, окреслення складових її як теорії, логіки та методу дозволяє розглядати діалектику як одну із особливих форм світобачення та логіку саморефлексивної думки. Із найбільшою виразністю особливості діалектики проявляються в діалектичній логіці, осмислення принципів якої дозволяє порівнювати та розрізняти позиції діалектики, фізикалізму, догматики, релятивізму, софістики, еклектики та метафізики.

ТЕМА 18 ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія історії- це наукова теорія історії, критичне переосмислення різноманітних напівлегендарних або й відверто міфічних відомостей і переказів.

Анн Робер Жак Тюрго

Філософ також: думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього - це не низка подій, а система пізнаних речей.

Робін Дж. Колінгвуд

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини. Об 'єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія вці-лому.

Юрій Кімельов

Історія — це розгорнута в часі реальність буття людини як людини. Саме історія людства розкриває і демонструє можливості людини. Водночас історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином структурована, у Ті русі виявляється не лише розумність людини, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість чинників і факторів природного, виробничого, технологічного та іншого характеру. Узв 'язку з цим виникає потреба загальної орієнтації в історичному процесі, відгуком на яку і постає розділ філософського знання "Філософія історії".

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

предмет і завдання філософії історії;

проблематику філософії історії та особливості її історичного формування;

основні підходи до розв'язання проблем спрямованості та сенсу історії, її скінченності та нескінченності; співвідношення прогресу та регресу, можливі розв'язання проблем суб'єкта та рушійних сил історії; провідні аспекти співвідношення людини та історії; структуру та особливості функціонування духовного життя суспільства.

**° пояснювати конкретними прикладами прояви в розвитку історії елементів прогресу, регресу, руху в замкненому колі та ін.;

^ застосовувати ознаки особи та особистості для пояснення проблеми суб'єкту історії;

■*" знаходити в сучасному суспільстві реальні прояви будови та особливостей функціонування духовних процесів.

основні відмінності процесів людської історії від процесів природи;

які саме чинники впливають на хід реальних процесів історії та як їх можна використовувати; чому історичні процеси не можна звести ні до процесів природи, ні до процесів реалізації свідомих людських намірів; як особистісні якості людини впливають на хід історії.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

18.1.  Проблематика філософії історії як напряму філософського знання.

18.2.  Поняття історії. Історичний процес як реальність.

18.3.  Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.

18.4.  Людина та історія. Роль особи в історії.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ІСТОРІЯ процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива - пов 'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.

ПРОГРЕС такий характер розвитку певних, перш за все - соціальних процесів, коли параметри цих процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складного, від одноманітної тотожності до диференційованої єдності, від меншого до більшого та ін. *к СЕНС ІСТОРІЇ таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямованого допевної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому разі певного свого першого ьзавдання.

СУБ'ЄКТ ІСТОРІЇ та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постає джерелом історичної активності та, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даній темі аргументується визначення суб'єктом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.

18.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики

Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії.

Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як ^виховання та навчання дітей, ^передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.

Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін "філософія історії" уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфр-іда Гердера (1744 - 1803) "Ідеї до філософії історії людства" (т.1 - 4, 1784 -1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Геґель у Берлінському університеті (1822 - 1831). Проте, в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є усі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві і т.д., аж до XX ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?

Чи має історичний процес власну якісну особливість?

історія - це частина загального природно- космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково - Відродження);

історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія);

історія - це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково■— філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія).

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний ко-лообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мир та гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі, Дж. Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І. Г. Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінґ: "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж: у природі видимій, а саме - закон Природи, що існує задля свободи".

♦Отже, Шеллінґпідкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Геґель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт, у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною. Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також - свій кінець? Частковим - за обсягом, але не за значенням - елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

■^ Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

•* Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково - імператорський Рим, частково -Новий час та некласична філософія.

■ Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Геґеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети.

■ Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М. Ж. Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" (7. Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

■ Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, Н.Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кювьє, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).

В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг - нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік".

Такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представ-никам філософії Нового часу. Наприклад, Б. Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лиша-ється незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора.

В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон, а потім - М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г. Геґеля, а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. (див. теми 9, 20). Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета Гесіода "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".

У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О. Шпенґлер; притаманний він і теоріям технофобії - "жаху перед технікою". Важливо відзначити, що Г. Геґель досить переконливо f доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, • що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.

При тому в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Геґель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданий; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Геґеля.

Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець.

Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, геґелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяев та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.

Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постає розуміння історичного процесу як єдності перервного та неперервного, тобто як еволюційного поступового процесу, що переривається час від часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і зникає усе те, до чого вони звикли.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування людського буття.

Важливими проблемами філософії історії постають також такі:

%Як співвідносяться між собою людина та історія? Особа та історія?

% Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

% Чи існують закони історії?

%Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінувати?

*Щі проблеми ми окреслимо в подальших пунктах розділу, а зараз можна зробити висновок про те, що основні проблеми філософії'історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.

18.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність

Коли ми думаємо про історію або ж звертаємося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше окреслюється  перед нами як сукупність подій, що колись відбулись, проте зараз вони віддалені від нас у часі.

Наукові дослідження з історії стверджують, що йдеться про сукупність фактів, які мали місце в минулому суспільства; при тому досить часто наголошується, що історика повинні цікавити саме факти і тільки факти. Не має сенсу заперечувати значущість історичних фактів для людського самоусвідомлення та свідомого орієнтування у процесах та явищах власного життя, проте навряд чи можна погодитись із тлумаченням історії як подій або фактів. Це зумовлене тим, що,

по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто описували події, що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;

по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.

Досить часто навіть гучні події залишаються непроясненими, хоча при їх здійсненні могли бути присутніми журналісти, вчені, задіяні технічні засоби масової інформації. Варто лише згадати такі події, як, наприклад, вбивство президента США Дж. Кенеді, розстріл так званого "Білого дому" 1993 року у Москві, зникнення в Києві журналіста Г. Гонгадзе.

Соціологи, які спочатку вважали, що їх наука повинна перш за все видобувати факти зі сфери суспільного життя, вже в першій третині XX ст. прийшли до висновку, що зробити це у бажаному варіанті фактично неможливо.

Припустимо, ми хочемо зібрати як можна точніші факти щодо життя та діяльності якоїсь сукупності людей; ми повинні були би оточити цих людей цілою низкою реєстраторів, таких, як соціологи, історики, психологи, педагоги, можливо - лікарі, економісти та ін. Ясно, що в такому режимі досліджувані люди не зможуть жити і діяти природно, а, окрім того, ніколи не буде повної гарантії щодо правильності і точності фіксації реальних подій тими чи іншими фахівцями. Проте, і до самих таких умовних реєстраторів ми також повинні були би поставити спостережувачів (щоби зафіксувати саму подію реєстрації), до останніх - також, і т п. Ясно, що окреслена таким чином ситуація стає безглуздою, хоча саме так ми могли би мати більш-менш надійні історичні факти. Усвідомлення того, що історію навряд чи можна сприймати, як сукупність надійних фактів, породило відому тезу про те, що історія це всього лише сучасна політика, обернена до минулого (пор.: "Будь-яка історія є лише сучасна історія" - Б. Кроче). З іншого боку, навряд чи можна щось заперечити проти того, що сучасність постає продуктом минулих процесів людської життєдіяльності.

поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постає результатом тривалих геологічних перетворень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з'єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, що якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної кулі перетікала інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на сезонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву"

М. Блок

Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбувається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чином, історична свідомість виконує в історії роль "несучої конструкції", яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи можна зіграти ще, але це вже буде інша гра, хоча, можливо, дуже схожа на попередню.

Отже, історична свідомість забезпечує неперервність того процесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання на все нові і нові прояви та параметри перетікання.

В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти: минуле О як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне О як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє ■=> як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постає реальністю лише за наявності в ній:

> єдності перервного та неперервного; історичної нам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності;

^свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;

^моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя;

^людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.

18.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-от - розвитку світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.

Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.-Л. Монтеск'є (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово е сходять на перший план спочатку річкові, потім морські, а потім океанічні цивілізації.