ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6328
Скачиваний: 3
кращі наукові сили: Й. Шат, І. Ііимківський, І. Срезневський, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артємовський та інші.
На західноукраїнських землях культурний поступ значною мі-;рою пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «ВагЬагеит» — семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. — богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак для українських студентів діяв спеціально створений урядом нровізоричний філософський і богословський інститут «Studium Ruthenum» (1787—1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше — церковнослов'янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими «ченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв'язане церковною традицією, схилялося до церковнослов'янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50—70 рр. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об'єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов'янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая» (1837).
Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769—1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних
138
(жартівливих) поем та інтермедій другої полошиш XVIII cn. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю на-родної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення,. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гу-манїзму й любові до народу.
Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовськнй (1790—1865) та Євген Гребінка (1812 — 1848).
На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань красного письменства. Вже у Григорія Квітки-Осиов'яненка (1778— 1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квіткою-Основ'янен-ком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу ие-чуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки, довести «право української культури на громадянство і її здатність творити літературні цінності» (Семчишин М. Тисяча років української культури. 1985, с. 229). Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та інші). Найбільш літературно обдарованим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1814—1870), відомий збіркою «Думки і пісні та ще дещо».
На кінець XVIII й на.початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматорського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гавриленка, який у селі Озерках Кобиляцького повіту збудував театральний зал. Акторів поміщицького театру в селі КачанІвці на Чернігівщині знав Т. Шевченко, який під враженнями про їхнє
139
життя написав повість «Музикант». Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і навіть селах. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г. Квітка-Основ'яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщикові Трощинському, де режисером був Василь Гоголь-Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Солеиик (1811 — 1851). М. Щеп-кін став основоположником сценічного реалізму не тільки в українському, а й у російському театральному мистецтві.
Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв'язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766—1833), який протягом трьох десятиліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Асколь-довій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Оберєтті збудований головний університетський корпус. На півдні України — в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Во-ронцова.
На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі — у псевдовізантійському.
На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олександрія» (Біла Церква, 1797—1829) та «Софіівка» (Умань, 1796— 1801) здобули світову славу.
Кращим представником українського малярства першої половини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циган-ка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подорож на Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна»; шість офортів цієї серії, які з'явились у 1844 р., відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка
140
був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.
На першу половину XIX ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. З'являються перші нотні збірки народних пісень — «Голоси українських пісень, виданих М. Максимовичем» (1834), «Українські мелодії» (1831) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833) В. Залеського та інші.
Входження української культури в загальнослов'янський та світовий культурний процес (1840—1880 рр.). Придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з'являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство та літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію — Кирило-Мефодіївсь-ке товариство (1846—1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М. Костомаров, ад'юнкт-нрофесор університету, П. Куліш — письменник, історик і етнограф, В. Білозерський та М. Гулак — відомі в майбутньому громадські й культурні діячі, етнограф О. Маркович, автор «Кобзаря». Т. Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40—50-х рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі того періоду. Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М. Костомаров і М. Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, слов'янської й української історії, провіщає майбутнє української землі:
«І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні папа, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербіві ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на кар-ті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу».
Як бачимо, товариство ставило собі за мету перебудову сус-
141
пільства на засадах християнства і виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття національного суверенітету у слов'янській конфедерації. Але за- короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. Лише в 50-х роках, по смерті Миколи І, змогли повернутися кирило-мефодіїв-ці до активного громадського життя. Центром українського національно-культурного руху на деякий час ,стає Петербург. У союзі з російськими демократами розпочинають П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, ї. Шевченко та інші активну діяльність, спрямовану на ліквідацію кріпацтва і поширення творів українською мовою. Велику послугу українській культурі робить у цьому плані журнал «Основа» (1861 — 1862), редактором якого був В. Білозерський: український місячник стає головним друкованим органом національно-культурного руху.
Саме на кінець 50-х — початок 60-х років припадає виникнення ідеології, що отримала назву народницької і знайшла поширення як серед російської, так і серед української освіченої молоді. Українські народники були переконані, що лише в селянському середовищі збереглись у чистоті й недоторканності християнська мораль Та національна культура, а тому інші прошарки суспільства, в першу чергу зденаціоналізовані вищі верстви, повинні повернутися обличчям до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор, допомогти йому стати на шлях поступу, дати освіту. Під впливом цих ідей створює свої товариства — громади молода українська різночинна інтелігенція. Першою виникла київська «Громада», яку очолив молодий історик В. Антонович. Членами її були відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониськяй та інші. Громадівці створюють на Україні цілу низку недільних шкіл з українською мовою навчання, розвивають українознавчі студії.
Незважаючи на те, що колоніальні власті на Україні в цілому не підтримували розвиток наукових досліджень, у 40—80-х рр. спостерігається серйозний поступ у цій галузі. Наукова робота зосереджується головним чином в університетах — Київському, Харківському, а пізніше й Новоросійському (Одеса), викладачі яких займаються збиранням історичних документів, етнографічних матеріалів, записують народні пісні, легенди, казки.
У 1843 р. була створена Тимчасова комісія для розгляду дав-ніх актів; її співробітникам вдалося зібрати та опублікувати багато цінних історичних документів, на основі яких у 1852 р. засновано Київський центральний архів давніх актів при університеті.
З'являються узагальнюючі історичні праці: п'ятитомна «Исто-рия Малороссии» М. Маркевича, дослідження М. Костомарову («Богдан Хмельницкий», «Руина», «Мазепа и мазеповцн»), П.