ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6329
Скачиваний: 3
Певний інтерес для дослідників культури становить періоди-зація історично-культурного процесу, запропонована Л. Морга-ном. У розвитку суспільства він вирізняє три періоди: дикість, варварство і цивілізацію.
Еволюціоністські
концепції містять як матеріалістичні,
так і
ідеалістичні елементи. Звернення
до фактичної історії культури
наближало
їх до матеріалістичного розуміння
культурного проце
су, а те, що вони
вбачали рушійну силу світової історії
в «задумі
вищого розуму», свідчить
про ідеалістичні погляди. Основна
ідея
еволюціонізму виражається в
прямолінійності суспільного прогре
су,
який передбачає обов'язкову вимогу для
кожного народу пройти
всі стадії
культурного розвитку.
Концепції культурних круговоротів. У кінці XIX й на початку XX ст. набрали поширення концепції циклічного розвитку культури. Предтеча цього напрямку в культурології Італійський філософ Д. Віко виділяє в історії людства три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. При розгляді кожної з них Віко характеризує всі основні сторони життя людей — економічну, соціальну і духовну. В першу епоху люди обожнювали світ, лише починаючи виходити з варварського стану. Життя регулювалось релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія. В епоху героїв виділяються окремі сім'ї, зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї; формою правління стає аристократична республіка. Епоха людей характеризується зрілістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком; форма правління — демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, . сягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Так, середньовіччя Віко трактує як «друге иарварство».
Глибше обгрунтування концепція циклічного розвитку культури знайшла в працях М. Данилевського, О. Шпенглера і А. Тойнбі. На думку М. Данилевського (1822—1885), всесвітня історія культури складається з десяти самобутніх культурно-історич-них типів, кожен з яких має свою долю, відображає психологію і душу народу, особливості його способу життя і стиль мислення. Зокрема, він називає єгипетську, китайську, індійську, іранську, германо-романську (європейську), грецьку та ряд інших культур. Крім того, Данилевський передбачив становлення дванадцятого типу — слов'янського, найбільш вираженого в російській культурі. Ця концепція стала однією з теоретичних джерел російського шовінізму.
Виступаючи проти європоцентризму, вчений підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Єв-
33
ропи, а застій — виключно клеймом Сходу, чи Азії. Джерелом культури є здатність народу до реалізації своїх «життєвих сил», а самобутність полягає в особливостях складу душі; взаємні впливи між народами не торкаються душі, тому національний характер залишається незмінним. Культура виникає з «етнографічного матеріалу», потім вступає в період розвитку, після чого неминуче рухається до смерті, тому народ, який знаходиться на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Особливий акцент Дани-левський робить на активності народу в період, коли відбувається нагромадження сил, здобуття незалежності, розвиток науки і мистецтва.
Подібні ідеї обгрунтував О. Шпенглер (1880—1936). У праці «Присмерк Європи» він гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки XIX ст. — європоцентризм, історизм, панлогізм, концепцію «лінійної» спрямованості культурного прогресу, протиставляючи їм учення про множинність рівноцінних культур — єгипетської, індійської, вавілонської, китайської, «апол-лонівської» (греко-римської), культури майя, «фаустівської» (західноєвропейської). Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутий організм, як монади Лейбніца, цілком унікальний. Тому не може бути єдиної лінії розвитку людства, спадкоємності культур, не можна зрозуміти одну культуру через іншу.
Душа кожної культури є формою сприйняття простору. Так, для «аполлонівської» характерне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору. Світ для греків — сума окремих тіл, які нагадують Грецію з її островами. Зовсім інші риси властиві «фаустівсь-кій» душі — порив у безконечність, який виразно проявляється як в аналітичній геометрії Декарта з безконечними малими, так і у шпилях готичних соборів.
Кожному такому організмові (культурі) необхідно прожити 1200—1500 років, пройшовши шлях від народження до старості. На стадії старості культура перероджувалась у цивілізацію, яку Шпенглер розглядає як загибель мистецтва, втрату безпосередності у сприйнятті світу, заміну поезії механікою.
А. Тойнбі (1889—1975) у своїй концепції еволюції культури визнає, що сучасний розвиток носить природно-історичний характер, об'єднуючи свободу і необхідність. Цивілізацію він трактує як сукупність дискретних одиниць соціальної організації, які подібно до біологічних видів мають властиве тільки їм середовище існування (ареал). Географічні умови відіграють суттєву роль у становленні неповторного вигляду цивілізації. На думку Тойнбі, цивілізація у своєму розвитку проходить фази виникнення, зростання, надлому і розкладу. Якщо перші дві відбуваються за рахунок «життєвого пориву», то останні зв'язані з «виснаженням життєвих сил».
До історичних факторів дослідник відносить перш за все «за-
34
кон виклику і відповіді». Виникнення цивілізації та її подальший прогрес визначаються здатністю людей дати адекватну відповідь на виклик історичної ситуації. Якщо потрібної відповіді не знайдено, в соціальному організмі виникнуть аномалії, що в кінцево'-му результаті призводить до його занепаду. Адекватна реакція на зміни ситуації є прерогативою «творчої меншості», яка висуває нові ідеї й наполегливо втілює їх у життя. На початку становлення цивілізації влада зосередилась у руках людей, котрі були обдарованими і заслужено користувались високим моральним авторитетом. З поступовим погіршенням складу керівної еліти вона перетворюється у «пануючу меншість» і опирається вже не на авторитет, а на інструмент влади, перш .за все на силу зброї. З другого боку, як відзначає Тойнбі, на арену життя виходить «внутрішній пролетаріат» — прошарок людей, не здатнихні до праці, ні до захисту батьківщини, але готових у будь-який момент до протесту, якщо не задовольняються їх вимоги «хліба і видовищ». На зовнішніх рубежах цивілізації з'являється «зовнішній пролетаріат» — народи, які не зуміли піднятися від первісного суспільства до цивілізованого рівня, і тоді вона, ослаблена внутрішніми суперечностями, може впасти під ударами варварів. Порятунок західної цивілізації Тойнбі намагається знайти на шляху «єднання в дусі», тобто навернення до вселенської релігії на основі світових проповідницьких*культів. На його думку, утворення світових релігій — вищий продукт історичного розвитку, який втілює в собі спадкоємність і духовну єдність всупереч самодостатній замкнутості окремих цивілізацій. Отже, в окремих випадках Тойнбі все ж відновлює ідею єдності світової цивілізації.
Функціональні концепції культури. В кінці XIX ст. набувають поширення концепції, які пробують звести культуру до біологічної природи людини, розкриваючи її сутність через безпосередню адаптацію до умоп навколишнього середовища. Подібні ідеї в минулому були тісно зв'язані з соціал-дарвінізмом.
Б. Малиновський (1884—1942), який започаткував названий напрямок у вивченні культури, виходить з того, що культура — якась цілісність, породжена запитами людської природи. Потреби, які породжують культуру, можна поділити на первинні, похідні й інтегративні. До первинних учений відносить потреби продовження роду, росту і тілесних зручностей, а культурними від-повідями на них вважає родову систему, освіту і житлові умбви. Похідні потреби виявляються у виготовленні й удосконаленні знарядь праці, культурною відповіддю на них є економіка. До інтегративних належать ті потреби, які об'єднують і згуртовують людей. Наприклад, потреба в авторитеті знаходить відповідь у політичній організації суспільства.
Аналізуючи процес вестернізації, тобто поглинання західноєвропейською цивілізацією неєвропейських народів, Малиновсь-
35
кий вказує на його глибокий антагонізм, обумовлений характерними особливостями контактуючих соціально-економічних систем. Суть культурного обміну, як відзначає вчений, полягає в тому, що європейці, поширюючи культурні цінності, взамін привласнюють землю, мінеральні ресурси, дешеву робочу силу, утримуючись від передачі тих благ, які складають суть цивілізації. У процесі такого проникнення відбувається хвороблива перебудова суспільного організму. Символічна концепція культури. Якщо функціоналісти абсолютизували роль біологічного начала в культурному процесі, то представники філософії символічних форм акцентували свою увагу виключно на символічних культуроформуючих факторах. Хоча теорія ця була сформована у рамках марбурської школи нео-кантіанства, певні елементи її зародилися значно раніше і належать іншим філософським напрямкам. Оригінальною в цьому плані є концепція культури Г. Сковороди (1722—1794), яка базується на визнанні існування трьох світів: всесвіту, великого «обительного» світу, і двох малих світів («макрокосмосів») — людини і символічного світу, або Біблії . У культурологічному аспекті Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, незалежної від космосу, системи, в якій усе божественне перебуває в символічних формах. Засади символічного трактування Біблії філософ поширював на всю духовну культуру (дохристиянську, християнську і світську), а символічно-предметну форму феноменів духовної культури — на Біблію.' Таким чином, культурна символіка суттєво відмінна від тих явищ, які нею символізуються: у першому випадку мова йде про духовні чинники, у другому — про тілесно-матеріальні. Символи можуть мати різні смислові значення, навіть протилежні їх справжньому смислу. Так, Біблія, за Сковородою, може символізувати Бога і змія, книгу доброчестя і книгу облуди, в залежності від того, що в ній береться за вихідну точку тлумачення. Тому філософія повинна розкривати істинний сенс різних предметів символічного світу, в рамках якого можливе самопізнання людиною своєї духовної сутності, «Бога в собі».
Завершену і більш цілісну форму цей напрямок дістав у філософській системі Е. Кассірера (1874—1945). Абстрагуючись від особливостей функціонування культуротворчих процесів у сфері теоретичного і практичного розуму, Кассірер висуває ідею єдиного «світу культури», причому ідеї практичного розуму із регулятивних перетворюються у нього на конститутивні, тобто виконують роль світотворчих принципів. У цьому плані поняття символу є не що інше, як модифікація апріорних форм.
В руслі цієї теорії людина розглядається інакше, ніж у концепціях натуралістичного і позитивістського типу. Якщо Б. Мали-ноаський робить акцент на біологічній потребі людини, а 3. Фрейд
36
зосереджує увагу на її підсвідомих імпульсах, то Е. Кассірер спрямовує аналіз на площину позабіологічних властивостей інди-віда. Людина для нього вже не має «природи» як незмінного, біо-логічно обумовленого «однорідного буття», а має тільки історію. Можливість вільного вибору і вільної відповіді на явища навколишнього середовища є більш суттєвим моментом у характеристиці людини, ніж, скажімо, її потреби та інстинкти. Ця особли-ність обумовлюється тим, що культура виробляється людиною не як відповідь на потреби, а як відповідь на необхідність комунікації, як засіб спілкування і взаєморозуміння.
Людина живе не просто у фізичному всесвіті, а в символічному всесвіті, частинами якого є мова, міф, мистецтво, релігія, наука. Вони нагадують різноколірні нитки, з яких сплітається клубок Історичного досвіду. Отже, живучи у світі символічного, людина не може інакше оцінювати дійсність, як крізь призму символічних форм, вона не стільки animal rationale, скільки animal symbolicum Революційно -демократична концепція культури. Революційні демократи Т. Шевченко (1814—1861), І. Франко (1856—1916), Леся Українка (1871—1913), П. Грабовський (1864—1902), М. Павлик (1853—1915), М. Коцюбинський (1864—1913) були не тільки видатними українськими письменниками, але й відомими громадсько-політичними діячами, теоретиками культури,Їїх меру належить низка праць, у яких подається широка панорама розпитку культури українського народу на тлі світових культурних процесів XIX — початку XX ст.|У працях І. Франка «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і най-важніші ціхи», у статті Лесі Українки «Малоросійські письменники на Буковині» та її листах до М. Драгоманова, у працях М. Коцюбинського «Шевченкова могила», «Вироби селянок з Поділля на виставі у Чікаго», «Організація громадських розваг» розкривається специфіка культурних традицій українського народу як невмирущого джерела його духовності, збереження морального здоров'я, чистоти помислів і устремлінь до утвердження своєї державності. Висловлювання революційних демократів про вітчизняну і світову культуру дозволяють зробити висновок про те, що цілий ряд теоретичних проблем культури знайшов своє наукове розв'язання саме на грунті української науки. Насамперед це стосується таких питань, як соціально-економічна зумовленість культури, філософсько-світоглядне трактування її народного характеру, джерела та основи розвитку національної культури, історія культури як складова частина соціально-політичної історії народів.
і Для революційно-демократичної концепції культури характерні глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в майбутнє українського народу. І. Франко вважав духовну культуру найважливішим чинником «усякого розквіту людської циві-