ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.07.2020
Просмотров: 6337
Скачиваний: 3
37
лізації, найкращим її мірилом». У статті «Ксьондз Юган про цивілізацію» він критикував точку зору, згідно з якою «цивілізація є тільки в християнстві, а християнство є цивілізація», звернувши увагу на те, що був час, коли «вогонь християнської цивілізації не тільки зігрівав, але також смажив і палив насправді», що саме по собі далеке і від цивілізації, і від культури. А в праці «Найновіші напрямки в народознавстві» І. Франко сформулював основні засади народознавства як науки про «історію цивілізації людського роду».
Велика заслуга революційно-демократичних мислителів у розвитку вітчизняної культурологічної думки полягає в тому, що вони грстро виступили проти елітарних концепцій культури. Справа в тому, що в другій половині XIX ст., коли стали поширюватись ідеї необхідності соціальної революції, в тому числі й марксистські, набрала актуальності проблема «народ і культура». П. Куліш, пізніше А. Товкачевський, а також зарубіжні теоретики — італієць Г. Д'Аннунціо, ідеологи польської шляхти та інші вважали, що геній за своєю природою — аристократ і індивідуаліст, а тому існує нездоланна прірва між галуззю духовної культури і життям простого народу, всякий виступ якого за свої права загрожує «затоптати ніжне дерево мистецтва». А. Товкачевський у праці «Пар-тикуляризація цінностей» твердив, що для «оздоровлення життя потрібне: демократизація соціального ладу і аристократизація цінностей». Протилежна точка зору грунтувалась на марксистській теорії класової боротьби, витлумаченій догматично, яка пізніше знайшла найповніше втілення в ідеології й практиці пролет-культу і сталінізму. Суть цієї точки зору — декларативна гіперболізація ролі народних мас у культурі й недооцінка творчої інтелігенції. Сьогодні, маючи уже гіркий історичний досвід, ми можемо лише дивуватись мудрості провідних діячів нашої культури, які ще в часи зародження елітаризму та марксистського соціологізму побачили їх обмеженість. І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський гостро критикували елітарні концепції культури, на прикладах вітчизняної й зарубіжної літератур показували безперспективність ізолювання культури від простого народу, з одного боку, і сліпого ідолопоклонства перед жаданнями І прагненнями темної маси — з другого. Не випадково І. Франко, перекладаючи українською мовою працю Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг», пропустив неприйнятні, на його думку, місця, де йшлося про неподільну владу мас, державу диктатури пролетаріату. Натомість він виступав за з'єднання культури з життям простого народу, за її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінностям — демократії і соціальному прогресу.
Досягненням революційно-демократичної думки слід вважати те, одо І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський Послідовно захищали у змісті культури пріоритет науки над
38
різними ідеологічними системами. Зокрема, не втратила свого наукового значення і в наші дні дослідницька праця І. Франка «Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибране із його поезії», де він простежує шлях культури людства в тісному зв'язку з тим «внутрішнім розкладом» суспільства, який був характерний для кожного з етапів людської історії. Це поглиблювало уявлення сучасників І. Франка про історію та зміст соціально-культурного розвитку людства, показувало позаісто-ричний характер богословських' трактувань історико-культурного
процесу.
Сильною рисою революційно-демократичної концепції було утвердження ідеї взаємозв'язків культур різних народів. Функціонування духовних цінностей інших народів у національній культурі розглядалось як одна з основних умов її успішного розвитку, здатна вивести національну культуру на широкий шлях міжнародного спілкування, приєднати її до скарбниці світової культури. Для революційно-демократичної концепції характерна соціально-критична спрямованість. ї. Шевченко, І, Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський вважали культуру важливим фактором боротьби народу за соціальне і національне визволення, активно обстоювали розвиток демократичного змісту національної культури па противагу занепадницьким течіям. Революційні демократи своєю науковою й художньою творчістю готували грунт для утвердження ідеалів соціальної справедливості та духовного прогресу українського народу.
Концепція культури Д. Донцова. Теоретичні засади українського націоналізму були сформульовані М. Міхновськнм (1873— 1924), однак найповніше націоналістична ідеологія, в тому числі й концепція культури, викладена у працях Д. Донцова (1883—
1973).
У 1926 р. в Жовкві, па Львівщині, вийшла друком книга Д. і Донцова «Націоналізм», де він виклав теоретичну та ідеологічну доктрини українського націоналізму. Суть соціальпо-иолітичних та Ідеологічних засад, сформульованих Д. Доицовим, полягає у трьох принципах. По-перше, заперечення як теоретично неспроможного й ідеологічно неприйнятного драгомапівського «малоросіян-ства», тобто трактування України як «провінції Росії, що претендує лише на деякі «полегші» культурного й соціального характеру. Драгоманівщині, зазначає Д. Донцов, націоналізм протиставляє «ідею політичної нації: нації, ідеалом і мстою якої був політичний державний сепаратизм, повний розрив з усякою Росією». По-друге, культурне життя української нації повинно базуватись на повному протиставленні «духовному комплексові Московщини». По-третє, у соціальному плачі український націоналізм повинен стояти на «негації соціалізму» як ворожої українському народові теорії та практики.
ЗО
Взятий у цілому, націоналізм Донцова становив, за його словами, «повну антитезу «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціалістичного українського провідництва», тобто тих мислителів, які так чи інакше схилялися до соціалізму, вірили в його ідеали. Націоналізм, за Донцовим, відкидає драгоманівський постулат любові «ко всім слов'янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, бо це «наївне і шкідливе капітулянство». «Хитливій волі» інтелігенції, яка сповідувала ідеал «сантиментальиої любові» до неньки України, але враховуючи дію «чужої сили» на рідній землі, а значить, схиляючись перед цією силою, націоналізм протиставляє «безкомпромі-совий войовничий дух, примат його сили над силою матерії», протиставляє «євнуховському реалізмові ту містику, без якої всяка політика мертва, містику, яка є джерелом життя нації та її сили».
Хто має втілювати у життя принципи націоналізму? Д. Дон-цов вважає, що це мусить робити «людина нового духу», протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX віку з «рабським мозком» і «рабським серцем».
На філософсько-світоглядних засадах націоналізму базується відповідна концепція культури. Головний зміст культури, за Д. Донцовим, полягає у її відповідності «духу нації». Отже, лише та культура, яка «зміцнює волю нації до життя, до влади, до експансії, поза якою неможливі ні діяння героїзму, ні інтенсивне життя», має право називатись національною. І навпаки, все те в культурі, що стає на перешкоді вираженню в ній «духу нації», належить до антикультури, антицінностей. Таке трактування Д. Донцовим змісту культури логічно випливає з того, що все суспільне життя він розглядає через призму найголовнішого завдання націоналізму — «засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних иародів-володарів», оскільки без такого світогляду «ми всі залишимося нацією пригніченою, провінцією, народом конвульсивних зривів, народом без пафосу, сателітом сильних, навіть у себе вдома невільником». З цієї точки зору запозичення українською культурою усіляких «чужих ідей», а тим більше соціалістичних, гаслом яких було об'єднання народів в ім'я спільного майбутнього — комунізму, Д. Донцов розглядає як свідомий обман націй. У працях «Дурман соціалізму» і «Культура примітивізму» він характеризує соціалістичну культуру як «московську псевдокультуру, яка насамперед є культурою застою».
При всьому суб'єктивно-ідеалістичному та волюнтаристському характері трактування суті культури Д. Донцовим, не можна не зазначити, що історична практика підтвердила оцінку, яку давав він радянській соціалістичній культурі з її культами, ідолами, брехливими лжегероями, застоями і т. п.
Марксистська концепція культури. Підхід К. Маркса (1818— 1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) до проблем культури заснований
40
на поділі історії цивілізації на три великі епохи, які, в свою чергу, і наслідком «трьох великих форм поневолення» — рабства, кріпосництва, найманої праці. Ф. Енгельс у праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» підкреслює, що суперечності Докапіталістичних епох були приховані становим поділом суспільства, релігійними та політичними ілюзіями, в епоху ж буржуазної цивілізації ці покрови виявились зірваними: буржуазія, якою рухало нестримне прагнення збагачення, не залишила між; людьми ніякого іншого зв'язку, крім голого інтересу, безсердечного «чи-стогану». «В крижаній воді егоїстичного розрахунку, — писали К- Маркс і Ф. Енгельс в «Маніфесті Комуністичної партії», — втомила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 412). Тим самим капіталістична цивілізація в середині XIX ст. досягла свого апогею як антагоністична, бо буржуазна приватна власність у тому вигляді, в якому вона тоді існувала, «неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації». Вихід з даної ситуації Маркс і Енгельс вбачали у здійсненніі соціалістичної революції, внаслідок якої повинна_ бути знищена сама основа антагонізму — приватна власність па засо-би виробництва, ліквідований поділ суспільства па класи і створена «асоціація» вільних індивідів -- комунізм. Вони були переконані, що комунізм стане якісно новим етапом у розвитку людства, стрибком із «царства необхідності в царство свободи», створить справжню всезагальну цивілізацію і відповідну їй всебічно розвинуту культуру.
Вся ця
масштабна, вражаюча і захоплююча уяву
концепція
переходу людства в царство
свободи, з якої мала початися справж
ня
історія культури, була обгрунтована
критичним аналізом ка
піталістичного
суспільства, розкриттям основних його
суперечно
стей, вад, антагонізмів.
Як вчені Маркс і Енгельс створили
за-
гальний нарис майбутнього
комуністичного суспільства та
його
культури, залишивши дальшу
розробку для своїх учнів та при
хильників. ,'
Послідовників та інтерпретаторів марксизму не бракувало Кожен з них брав із праць основоположників те, що було йому ближче до душі, доповнював своїми міркуваїшямп і вважав це справжнім марксизмом. Серед марксистів різних напрямків кінця XIX — початку XX ст. найбільш помітною фігурою був. В. Ленін (1870—1924). Його вклад у теорію і практику марксизму настільки значний і своєрідний, що можна говорити про ленінський варіант цього вчення. Ленін доповнив марксизм ученням про імперіалізм як вищу стадію капіталізму, 'змінивши загальну історіософську логіку своїх попередників; висунув ідею перемоги соціалізму в одній окремо взятій країні, де ланка капіталізму найелаб-ша, добачивши таку ланку в Росії; розробив теорію держави дик-