Лекція 5. Риторика і мистецтво презентації

План

1. Поняття про ораторську (риторичну компетенцію)

2. Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування

3. Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

4. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

Література

Основна

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики [Текст] : підручник /
   Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с. – (Альма-матер).

2. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика [Текст] : навч. посіб. для студ. вузів /
   Л. І. Мацько, О. М. Мацько. – К. : Вища шк., 2003. – 312 с.

3. Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування [Текст] : навч. посіб. /Я. К. Радевич-Винницький. – 2-е вид., переоб. і доп. – К. : Знання, 2006. – 291 с. – (Серія «вища освіта XXI століття»).

4. Сагач Г. М. Риторика [Текст] : навч. посіб. для студ. серед. і вищ. навч. закладів / Г. М. Сагач. – 2-е вид., перероб. і доп. – К. : Ін Юре, 2000. – 568 с.

5. Сергійчик З. О. Риторика [Текст] : навч. посіб. для дистанційного навчання / за наук. ред. М. П. Корпанюка. – К .: Україна, 2007. – 149 с.

6. Ястребов Л. Й. Создание мультимедийных презентаций в программе Microsoft Power Point [Електронний ресурс] / Л. Й. Ястребов // Вопросы Интернет-образования. – 2002. – №41. – Режим доступа к журн.: http://vio.fio.ru/vio_41/cd_site/Articles/glava-00/02.htm

1. Поняття про ораторську (риторичну компетенцію)

У першій лекції ми детально зупинялися на професійній мовнокомунікативній та комунікативній, мовленнєвій компетенціях. Наразі звернемося до мовної, мовленнєвої, термінологічної та риторичної компетенцій. Більшість дослідників кваліфікує мовну компетенцію як сукупність знань про систему мови, уміння послуговуватися нею для досягнення комунікативної мети. Відтак мовна компетенція ширша за традиційне розуміння граматики мови й невіддільна від інших інтелектуальних здібностей людини, як знання мови, тобто правил, за якими породжуються правильні мовні конструкції та речення. З поняттям мовної компетенції логічно, у сенсі причинно-наслідкової парадигми та діалектичного зв’язку між загальним та окремим, теорією та практикою пов’язане поняття мовленнєвої компетенції, оскільки природною в лінгвістиці є дихотомія мова/мовлення. Мовцеві потрібно опанувати закономірності й функціонування мовних форм у конкретних мовленнєвих ситуаціях і використовувати їх у різних продуктивних видах фахової мовленнєвої діяльності – аудіюванні, читанні, говорінні. Ключовою компетенцією для фахової діяльності є термінологічна компетенція – сукупність знань про смислове значення термінів, їх правильне вживання й сполучення, утворення нових термінів на основі знань про існуючі терміноелементи.

---

Подальшою логічною ланкою в парадигмі фахової освіти в сучасній Україні маємо назвати риторичну компетенцію – це система знань про ефективні переконуючі стратегії.

Відсутність/недостатність риторичної культури помітно знижує рейтинг фахівця, позбавляючи його професійної перспективи, бо знання з риторики й мистецтва ефективної усної переконуючої комунікації (пригадаємо, що основним завданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре досягається завдяки аргументації), безперечно, становить фундамент освіченості та професіоналізму.

Отже, фахова освіта на сучасному етапі вимагає не тільки оволодіння комунікантами знаннями про систему мови, її мовні одиниці та їхні функції, термінологічний склад, але й про комунікативні стратегії.

2. Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування

Перш ніж розглянути види публічного мовлення звернемося до поняття риторики.

Науку, яка вивчає закони ораторського мистецтва, називають риторикою, або красномовством. Риторика – сукупність засобів побудови виразного мовлення, типів непрямих повідомлень (мовленнєвих актів), непрямих дискурсів (напр., маніпулятивних), переносних значень (значень мовця); сукупність засобів творення «поетики тексту», зокрема функціонування текстів як цілісних утворень.

Розрізняють п’ять основних видів красномовства:

• юридичне (судове);

• академічне;

• політичне;

• суспільно-побутове.

Судове (юридичне) красномовство – ораторські виступи учасників судочинства у процесі розгляду судової справи з позиції законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв’язку з необхідністю апологій – промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри – логографи-софісти.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. У деяких випадках римляни зверталися до інституту «божого» права. Оскільки той був малорозвинений, то вся система римського права переміщувалася на систему справедливих законів. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план, бо розпочався розпад самої релігії (VII ст. до н.е.).

У Римі основна надія покладалася на суд та юридичні норми. Античний суд займався захистом самого себе та обставин справи, важливою стороною якого були дебати.

Сучасний суд – складна процедура, де чітко розподілено ролі прокурора, адвоката, свідків. Особливої уваги заслуговує судова промова. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.

Судова промова – промова, звернення до суду, інших учасників судочинства й присутніх при розгляді кримінальної чи цивільної справи.

Особливість судової риторики полягає в тому, що це промова офіційного характеру. Вона вирізняється полемічністю, спрямованістю (до суду), має попередню обумовленість змісту й підсумковий характер.

---

У суді з промовами виступають прокурор (звинувачував) та адвокат (захисник). Іноді в суперечках беруть участь громадянський обвинувачував, громадський захисник, цивільний позивач, потерпілий та його представник і, нарешті, – підсудний. У ролі захисників можуть виступати родичі, опікуни. Важливим моментом судової промови є реальне підґрунтя. Аморальний суд є недопустимим. У суді слід дотримуватися спокою, використовувати виважені жести, висловлюватися конкретно – строга логіка повинна відповідати моральному пафосу суду.

Академічне красномовство – ораторська діяльність науковця й викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки.

Академічне красномовство має бути невимушеним. В Європі академічне красномовство започатковувалося в університетах. У ньому домінували лекції та диспути. В Україні академічне красномовство пов’язане з Острозькою школою та Києво-Могилянською академією. Видатними представниками академічного красномовства стали М.  Максимович,
М.  Костомаров, В.  Єрмаков та ін.

Основні риси академічного красномовства – доказовість, логічність, точність мислення, чітка термінологія. Результати наукових досліджень мають бути донесені до людей зрозумілою мовою у спрощеній формі.

До жанрів академічного красномовства належать:

• наукова доповідь;

• наукове повідомлення;

• наукова лекція;

• реферат, виступ на семінарському занятті, наукова публічна лекція, бесіда.

Лекція – основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, проблемний виклад, успіх якого забезпечується переважно міцним зв’язком зі слухачами, висвітленням різних поглядів на проблему, інтересом до знань, розумовою активністю.

Політичне красномовство – ораторські промови, виступи, присвячені політичним темам.

Види політичного красномовства:

• інформаційне;

• пропагандистське;

• переконуюче;

• дискусійне (обговорення спірних питань, проблем).

Кожне з видів політичного красномовства може стати імпровізаційним. Це виступи на мітингах, демонстраціях тощо.

Політичне красномовство – зброя демократії.

Діапазон тематики політичного красномовства – боротьба за міжнародні та міжнаціональні питання, економічні, соціальні, культурні, правові, освітні, релігійно-конфесійні та ін. проблеми, пов’язані з життям суспільства й громадян.

Політичне красномовство започаткувалося та розвинулося ще в античній Греції (слово «політика» походить від грецького слова «поліс» – «багато людей»); у грецьких містах-державах було створено кілька політичних моделей: тиранія, олігархія, демократія.

Політичне красномовство ґрунтується на урочистій риториці. У VI ст. до н.е. римські державні діячі, ритори спричинили виникнення літературного жанру нового типу – публіцистики. Політичний оратор є ангажованим (завербованим). Сама промова політичного оратора завжди надособистісна. Популістський оратор щоразу апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення.

---

Політична риторика поділяється на такі жанри:

• політична промова;

• політичний виступ;

• політична доповідь;

• політична інформація;

• політичний огляд;

• політична бесіда.

Політична промова поділяється (за сферою функціонування) на парламентську, мітингову й воєнну.

Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, настанови, коментування Біблії у практиці різних конфесій. У Стародавній Греції про богів розповідали переважно поети та релігійні мислителі (Гомер, Піфагор, Сократ). Особливим жанром церковного красномовства є проповідь – коментар до Біблії, Святого письма, Старого та Нового Завіту.

Церковне красномовство має три аспекти:

• богословський – тлумачення духовного змісту Біблії;

• історичний – історико-археологічний коментар подій Біблії;

• літературний аспект – показ краси біблійного слова як вираз духовного ідеалу.

Соціально-побутове красномовство охоплює соціально-побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну, надмогильну промови, усну побутову оповідь, тост, анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу.

Фахівці відзначають велику роль побутового красномовства в розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, котрий повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх слухачів, учнів.

Деякі дослідники виокремлюють також і похвальне красномовство. Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в античні часи, чільне місце посідало так зване епідейктичне або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

У праці «Риторика» Арістотель описує такі важливі моменти похвального красномовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала; радить враховувати такі якості, які цінуються конкретним народом і конкретною аудиторією. На його думку, при похвалі допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а перевага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству тому, що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається надати цим фактам величі й краси.

Свої міркування щодо похвальної промови залишив і Феофан Прокопович, котрий зазначив, що розмір промови залежить від кількості осіб, які виголошують похвальну промову: вона є короткою, коли виголошується від однієї особи; буває довшою, фундаментальнішою, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства).

Публічний виступ будь-якого виду обов’язково спирається на закони риторики. Науковці виокремлюють сім законів риторики: концептуальний (винайдення задуму, ідеї, створення концепції), закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, закон ефективної комунікації, системно-аналітичний. Змістовий план риторики виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач, як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у логічній послідовності:

---

Р = К + А + С + Т + М + ЕК + СА

Позначення:

Р – риторика;

К – концептуальний закон;

А – закон моделювання аудиторії;

С – стратегічний закон;

Т – тактичний закон;

М – мовленнєвий закон;

ЕК – закон ефективної комунікації;

СА – системно-аналітичний закон.

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини вміння всебічно аналізувати предмет дослідження й вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує й розвиває в людини вміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

• соціально-демографічні;

• соціально-психологічні;

• індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в людини вміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

• визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

• виявлення й дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

• формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мислиннєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людини вміння встановлювати, зберігати та закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мислиннєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навчитися наслідувати цінний досвід іншого.

Закони риторики, представлені в риторичній формулі, засвідчують системність мислиннєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Детальніше зупинимося на стратегічному та тактичному законах риторики.

Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу й конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії й тактики. Термін «стратегія» (з герц. вести військо) нині став загальнонауковим (мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах) і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій і умов спілкування, навчального середовища.

---

Смотрите также файлы

• Materialoznavstvo_2013_pravl_1.doc

• Адаптація до глобальних змін клімату.doc

• Звіт_ТОВ_Журавка.doc

• Сам. роб.ОБЛАДНАННЯ.doc

• обмін вуглеводів.doc