• порівняльний зворот зі сполучниками мов, як, немов, наче, неначе, ніби, нібито, немовби: Пливе над світом осінь, як медуза… (Ліна Костенко);

• форма О.в.: І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);

• підрядне речення: Спливло життя, як листя за водою (Ліна Костенко);

• конструкції з формами ступенів порівняння прикметників та прислівників: чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко);

• описові порівняння: Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

Метонімія – це метафоричний троп, основу якого складає заміна назви цілого його частинами (вивчали Шевченка – твори Шевченка, міністерство згодне – керівні особи). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою розмовного мовлення. Протилежним метонімії явищем є синекдоха – різновид метонімії, в якому ціле подається через назву його частини (копійку заробити, не ступала людська нога, має десь руку). Різновидом синекдохи, який формується в результаті переносу імені – перейменування – називають антономазією. Є два види антономазії:

• використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника – Дон Жуан, ревнивого – Отелло, скупого – Плюшкін, слухняного трудівника – Іван;

• уживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів: Пузир, Тарас Трясило.

Парономазія – стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів, так звана звукова метафора (вогонь вагань, серпанок серпня, талант твій латаний).

Іронія – різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. У вузькому значенні під іронією розуміють уживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки (напр., вислів «Герой!» сприймається буквально як людина з виразними ознаками геройства, однак інший вислів – «От іще герой!» – є іронічним, позначає того, хто зумисне зробив поганий учинок). У широкому значенні іронією називається така будова тексту, при якій зовні позитивне й нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім’єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини (М. Хвильовий).

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу. До них зокрема належать фігури, пов’язані з відхиленнями від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, – так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

---

Риторичне запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Не потребує воно відповіді у двох випадках. Перший – найпоширеніший, тому що відповідь і так усім відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачами. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що на нього є зовсім інша відповідь. У такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді. Уживається воно для підкреслення незвичайності ситуації, трагізму або комізму її, щоб звернути на неї увагу співрозмовників.

Риторичне звертання – фігура, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця (Добрий ранок, моя одинокосте! (Ліна Костенко).

Риторичний оклик – фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти усі, приєднатися до мовця. Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець висловлює для когось захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Акумуляція – риторична фігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями тощо. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах.

Експлеція – риторична фігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, у результаті чого основне формулювання розсіюється (Напр.: Звичайно, можливо, Ви дозволите, якщо Ваша ласка, то після чого могла б відбутися й наша розмова).

Конкатенація – риторична фігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. Такі фігури використовуються в епічних текстах для створення ефекту розлогості, широкого простору думки.

Парадокс – риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів (завтра починається сьогодні; найкращий експромт – підготовлений; піти, щоб повернутися; сила жінки в її слабкості). Парадоксальні вислови привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці.

Анномінація – риторична фігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація – прихватизація, демократія – дермократія.

Парцеляція – прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини – речення. При парцелюванні цілісна структура речення членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга – парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури. Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

---

• в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко);

• для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський);

• для конкретизації змісту базової частини вислову: Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

Отже, знання стратегій спілкування, способів аргументації, мовних засобів упливу на аудиторію, уміння ними користуватися відповідно до ситуації спілкування забезпечить повноцінний і успішний публічний виступ.

3. Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження; вона виробляється протягом життя в результаті роботи над собою, зокрема над своєю мовою.

Підготовка ритора до публічної промови

Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.

1. Експромт – виступ без підготовки.

2. План-конспект, коли готується детальний план, у якому кож­ний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей ви­ступу.

3. Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.

4. Заучування напам’ять – виступ заучується напам’ять і виго­лошується без опори на будь-які записи.

Досвідчені ритори користуються, звичайно, усіма цими спосо­бами, але ідеалом вважають виступ без записів.

Чому початківцеві слід мати під рукою повний текст промови? Тому, що виступаючи перед широким загалом, він повинен стежи­ти за багатьма речами: станом свого одягу, виходом на трибуну, ди­ханням і голосом, виразністю артикуляції, силою голосу, реакцією слухачів і т. ін. Навряд чи зуміє молодий ритор думати ще й над змістом промови та формулюванням думок. Тільки ритор з вели­ким досвідом, який не боїться публічно виступати, може наважитися виголосити промову перед великою кількістю слухачів без написаного тексту.

Підготовка до виступу має такі стадії:

• обдумування теми;

• опра­цювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту);

• критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб вона уклалася в пам’яті, остаточно викристалізувалася, зазнала певних змін та ін.);

• виголошення.

Не можна розраховувати на успіх промови, якщо ритор не вміє логічно організувати матеріал, пов’язати основні ідеї свого висту­пу, наведені факти й цифри в єдине ціле, якщо він не вміє повно й глибоко висвітлити тему, і, нарешті, якщо він не вміє враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу всту­пити з нею в контакт. Адже контакт забезпечується не в той момент, коли ритор з’явився перед слухачами й побачив їх, а тоді, коли він почав обдумувати свій виступ, уявляючи свою майбутню аудиторію, шукаючи засобів упливу на неї і визначаючи її можли­ву реакцію.

---

Розпочинати підготовку потрібно з конкретизації теми виступу, встановлення кола питань, що вона має охопити. Для початку ви­беріть
один – два аспекти або питання. Дуже важливо, щоб Ви мали «резервні знання» (матеріалу у вас повинно бути на 1/3 більше то­го, що Ви плануєте виголосити). Американський учений Дейл Карнегі, якому належить термін «резервні знання», писав, що вони надають особливої впевненості, виникає відчуття, яке важко описати, – Ви будете заряджені позитивно.

Обдумуючи майбутній виступ, потрібно розбити його в думках на тематичні блоки (їх має бути 3 – 4): спочатку скажу про те, потім те, іще те, а на кінець розкажу про те...

До виступу готуйтеся не за 1 день, розтягніть це на декілька днів, робіть перерви в підготовці, готуйте свій виступ блоками – так Ви краще його запам’ятаєте. Після обдумування потрібно приступати до підготовки кон­спекту промови. Конспект – це короткий писаний виклад змісту чого-небудь: лекції, статті, монографії, розділу з підручника і т. п. Конспектувати слід не одразу (під час першого читання). Доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір у цілому, а лише після цього, під час повторного його читання, почати кон­спектувати. Отже, готуючись до виступу, по-перше, робіть короткі записи прочитаного, нагромаджуйте фактичний матеріал. По-друге, складіть перелік фактів, які Ви можете віднести до цієї теми виступу. По-третє, виберіть найосновніше й напишіть перелік головних пунктів виступу. Залишіть між ними місце, щоб потім вписати другорядні питання. По-четверте, викресліть усе зайве, що нагромадилось із самого початку. По-п’яте, складіть план виступу: вступ, основна частина, висновки. Вступ і висновки повинні бути сформульовані найбільш чітко. Напишіть повністю вступні та за­ключні фрази. По-шосте, розробіть план основної частини виступу, прослідкуйте, щоб був логічний перехід від однієї думки до іншої.

Як саме користуватися конспектом? Ритори користуються своїми записами по-різному. Найбільш оптимальним варіантом є, коли конспект написано на невеликих листках, щоб їх можна було взяти в руки, іти з ними в зал, зрідка заглядати в них.

Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: до­повідь, лекція, радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.

Будь-який виступ має структуру, будується за певними прави­лами.

Існують деякі загальні принципи, які слід мати на увазі, коли розробляється структура публічної промови.

1. Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів. Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по суті.

2. Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до іншої, викладайте матеріал послідовно.

3. Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема (теоретичне або практичне питання, що заслуговує обговорення тією чи іншою групою людей) → тема (аспект проблеми, що буде обговорюватися )→ теза (вихідне положення, що вимагає доведення) → аргумент (факти, які наводяться для підтримки тези) → мета виступу (довести власну думку, розкрити певну проблему).

4. Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення ма­теріалу за значимістю, зусиллям емоційної висхідної, розміщенням аргументів, фактів.

5. Принцип результативності. Виступ завжди повинен мати висновок: заклик до якоїсь дії, певні рекомендації.

---

Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не потрібно змінювати.

Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:

• подолання ритором хвилювання;

• установлення контакту зі слухачами;

• зацікавлення слухачів, привернення їхньої уваги;

• стислий виклад тему виступу.

Для недосвідченого промовця початок виступу – це як стрибок у крижану воду. Перед ним відразу ж постає багато завдань, він опиняється серед широкого загалу, на нього спрямовані погляди присутніх. Тре­ба витримати ці погляди. Не можна показувати свого хвилювання, страху. Промовця представляють, і йому необхідно якось реагува­ти на те, що про нього говорять. Слід зайняти зручну позу, подола­ти внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітря й лише після цього почати повільно й спокійно говорити.

Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Мета вступу полягає ще й у тому, щоб стисло пояснити зміст завдання промови й указати на часткові питання, на яких ав­тор збирається зупинитися.

Основа виступу – це схема його основних положень, яка запов­нюється деталями.

Ритор може розвивати думки по-різному: пояснювати, опису­вати, розповідати, доводити. У виступі можна користуватися цими чотирма формами викладу. Найцікавішою формою викладу є роз­повідь.

Детальніше цю проблему висвітлимо в третьому питанні.

Закінчення виступу складається з двох частин:

• узагальнення головних думок;

• обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій.

Про наближення завершення виступу слухачів треба повідоми­ти. Це загострює їхню увагу – вони захочуть послухати узагаль­нення й підсумки промови. Промову потрібно закінчувати протягом 2 – 3 хв. Психологи рекомендують приблизно 10 – 12 % загального часу присвятити вступові;
4 –5 % – закінченню, а реш­ту – основній частині. Ніколи не закінчуйте свій виступ словами: «Оце і все, що я Вам хотів сказати».

Вимоги до оратора

Від моменту, коли оратор виходить на сцену, і до моменту, коли сходить з неї, промовець виконує два виступи. Один – словесний, інший – це рухи тіла, жестикуляція, хода, спокій­ний погляд. Усе це бачать слухачі. Тому перший момент появи оратора є одним з найвідповідальніших. Як же поводитися, виявившись у фокусі уваги присутніх, як установити контакт із аудиторією, підкорити її своїй волі?

Потрібно спокійно й упевнено покласти перед собою годин­ник, записи й привітно поглянути на слухачів, зробити невели­ку паузу й тільки тоді розпочинати свій виступ.

Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:

• виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);

• почуватися енергійним та впевненим;

• поводитися природно, використовувати невимушені рухи;

• бути зосередженим, урівноваженим;

• стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слу­хачів;

• оптимально використовувати свою індивідуальність.

---

Смотрите также файлы

• Materialoznavstvo_2013_pravl_1.doc

• Адаптація до глобальних змін клімату.doc

• Звіт_ТОВ_Журавка.doc

• Сам. роб.ОБЛАДНАННЯ.doc

• обмін вуглеводів.doc