ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 1647
Скачиваний: 2
Стратегія виступу складається з кількох компонентів:
-
визначення цільової настанови (комплекс настанов, що містять мету – загальну і конкретну, далеку і близьку, – спонукання до дій і співпереживань; завдання явні, які будуть стояти перед аудиторією і завдання наскрізні, які промовець ставить перед собою);
-
виокремлення основних питань предмета мовлення;
-
формулювання тез.
Стратегія залежить від змісту й завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань, промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна й треба чекати від слухачів. Концепт представлення якогось питання називають викладом, який має дві можливі моделі розгортання:
Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх. Тобто це лінійна схема побудови повідомлень, спрямована на сам виклад предмета, де мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Виклад за першою моделлю, що одержав назву «aв ovo» («від яйця»), зручний як для промовця, так і для слухача. Для останнього він прозорий, легко сприймається, запам’ятовується, не виникає напружень думки. Однак такий комфортний виклад думки діє на слухачів заспокійливо, через що втрачається інтерес до промовця, який не може розраховувати на досягнення комунікативної мети. Коли з’являється загроза втрати слухачів, то краще обрати другу модель викладу.
Друга модель викладу вимагає від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю. Ця модель, що одержала назву «in medias res» («у середину речей»), передбачає різне комбінування, перестановку частин викладу для стимулювання інтересу слухачів до повідомлюваного. Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» та «фабули», коли попередня й наступні події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу й до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, незначної деталі. Друга модель викладу потребує як від автора більшої підготовки, так і від слухача, які повинні зуміти «прочитати» хід подій, їх причини й наслідки, бути готовими до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці тощо.
Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виокремлені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія не є конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) – тактичного.
Тактичний
закон полягає в конкретизації дій для
подальшої реалізації стратегії. Термін
«тактика»
має три значення: 1) складова
частина воєнного мистецтва;
2) засоби,
методи, що забезпечують стратегічний
успіх;
3) прийоми,
засоби досягнення будь-якої мети; ліня
поведінки кого-небудь.
Серцевиною цього етапу підготовки промови, на якому панує вже тактичний закон, є аргументація – наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза, аргумент, демонстрація. Детальніше на них і зупинимося. Теза потребує доказу, а часто й додаткового розгортання. Теза створює базу для наступних міркувань. Практично більшість тез приймаються без доказів, як істинні. Арістотель уважав, що треба вміти розвивати й аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони й під різними кутами зору. Проте в реальних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку – істинності або неістинності.
Аргумент (у перекладі з латинської доказ) – це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.
Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогічну. Основою логічної аргументації є силогізми (дедуктивні умовисновки) – єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С, де А – менший термін, С – більший термін, В – середній термін, що залишається поза межами висновку. Відношення між термінами можуть бути такими:
-
Будь-який… є … (загальностверджувальне судження).
-
Ні один … не є… (загальнозаперечне судження).
-
Деякий… є (частково стверджувальне судження).
-
Ніякий… не є (частково заперечне судження).
Логічна аргументація базується на чотирьох основних логічних законах: закону тотожності; закону суперечності; закону виключення третього та законі достатньої підстави, з якими ви будете знайомитися під час вивчення дисциплін «Філософія» та «Логіка».
Аналогічна аргументація також належить до логічних операцій у тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення. Разом з тим це операція й риторична, мовна. Аналогія як подібність – це перехідна стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються, при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні. Схожість можна помітити у сфері трьох властивостей:
-
Аналогія буде стосуватися предметів тільки в конкретному часі, оскільки більшість предметів аргументації перебувають у розвитку.
-
Аналогічна аргументація – це порівняння предметів за певною ознакою, яка присутня в обох предметах.
-
Порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме й у такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним.
Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація.
Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:
-
міцний зв’язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;
-
істинність, вірогідність доказу;
-
орієнтація на обрану аудиторію;
-
паралельне використання аргументів «за» і «проти», виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;
-
образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.
Промовець має зважати на умови аргументації, що ведуть до успіху:
-
глибокі знання й усебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблеми, питань;
-
обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);
-
ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями й волевиявленнями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат;
-
аудиторія має «привласнювати» докази аргументатора, робити їх своїми.
У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, упевненість/невпевненість, обіцянка, погроза та інші суб’єктивні чинники. У такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється й стає готовою до обговорення, її вже можна переконувати.
Прийомів зацікавлення дуже багато: оригінальний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, дотепний жарт, підступне (складне) запитання тощо. Широко застосовується прийом проблемного викладу матеріалу за допомогою проблемного для слухачів запитання або афоризму.
До психологічних способів активізації аудиторії можна віднести психологічні паузи, завдання для слухачів на пошук схожості матеріалу та діалогічний спосіб виголошення промови.
Для активізації аудиторії використовується модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби він з нею згоден, та… Тут починається поетапний розбір кожної з позицій цієї загальноприйнятої думки, спростування їх і представлення контрдоказів промовця. У результаті думка або ціла концепція постає перед слухачами з усіма позитивними й негативними ознаками.
Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів. Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні й психологічні. До логічних способів належать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тез. Часто всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний має свої переваги в певній аудиторії.
Спіральний спосіб полягає в багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації. Такий спосіб буде зручнішим в аудиторії, недостатньо підготовленої до сприйняття нового змісту. Цей спосіб зручний для конфліктної аудиторії.
Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий рух думки, від найменшого до найбільшого, від очевидного до абстрактного. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка малознайома з предметом розмови.
Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частини й потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об’єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб найчастіше використовують у науковій, студентській аудиторії.
Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати в будь-якій аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.
Асоціативний спосіб – розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів. Цей спосіб використовують в аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.
Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення в зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння – глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі у процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь того чи іншого погляду. Результати об’єктивного аналізу синтезуються у висновки.
Виокремлення власне риторичних прийомів, форм указує лише на те, що вони служать цілком риториці.
Для сучасної ораторської мови є характерним поєднання логіко-аналітичних та емоційно-образних мовних засобів. Практика виступу кращих ораторів свідчить, що сучасний діловий виступ, який зводиться до подачі «голої» інформації добре поінформованій аудиторії, залишиться без уваги, а нерідко викличе нудьгу. Тому оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису (мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності, експресивності публічного виступу.
Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Ще їх називають тропами. У сучасній літературознавчій науці, як і в античній риториці, виокремлюється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних, можуть бути віднесені метафора, епітет, порівняння, іронія, гіпербола, літота. На деяких з них зупинимося детальніше.
Метафора – це найпоширеніший і найпродуктивніший у риториці троп. Метафора, як і порівняння, має тричленну будову: суб’єкт порівняння, об’єкт порівняння й ознака, за якою відбувається порівняння. Але на відміну від порівняння останній член не названий, а тільки вгадується. Напр.: про дівчину – калина ( суб’єкт – дівчина, об’єкт – калина, ознака може бути різною – свіжа, ніжна, красива).
За традиційним риторичним принципом серед метафор виокремлюють такі:
-
стерті метафори, або загальномовні, у яких уже втрачено свіжість, несподіваність асоціативного зв’язку між віддаленими предметами (ніжка стола, носик чайника, вушко голки);
-
метафори-формули, або метафори-фразеологізми (пуд солі з’їсти, камінь спотикання, під гарячу руку);
-
різка метафора, побудована на протилежному полюсі асоціацій, які відчутні лише в контексті:
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократіє свободи
і свобода німувань (В. Стус)
-
розгорнена метафора – містить кілька метафоричних компонентів.
Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису й пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження, як назву для нових предметів, речей (мишка – для управління комп’ютером, лапка – у швейній машині, собачка – деталь). Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна й основна функція метафори – образна. Механізм конструювання метафор складається з кількох етапів:
Перший етап – це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження – суб’єкта метафори.
Другий етап – пошук додаткового об’єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об’єкта метафори.
Третій етап – це синтез обраних об’єктів – суб’єкта та об’єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ.
Напр.: ідея – пульсування серця хворої людини; додатковий об’єкт – розхитаний маятник; ознака: неритмічність. У реченні: У грудях Василя розхитаний маятник ….
Порівняння – троп, у якому мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб (дівчина струнка, як тополя). Ознака, за якою порівнюється суб’єкт з об’єктом, може визначатися за кольором, формою, розміром, відчуттям, якістю, властивістю тощо.
Порівняння бувають логічні та образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виокремлюється щось одне: Захист дипломної роботи ішов, ніби за сценарієм. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює якусь найвиразнішу ознаку й робить її основною, ігноруючи інші.
Порівняння може мати таке граматичне вираження: