ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 2480
Скачиваний: 5
//.
Клименко, К. Грушевська. Кабінет
примітивної культури, очолюваний К.
Гру-шевською, досліджував питання
генетичної
соціології, з
1926 р. видавав річник "Первісне
громадянство та його пережитки на
Україні". К.
Грушевська опублікувала тут свої праці
"Спроба
соціологічного пояснення народної
казки", "Соціологія старовини"
та
ін. В цьому ж напрямі працював Ф.Савченко,
автор
студій "Примітивна
культура", а
також "Соціологія
в концепції нової фраш^узької демократії".
Після
1930 р. за умов гоніння на українську
науку, поширення політики терору й
репресій ослабла зацікавленість
соціологічними студіями. Соціологічні
установи, яких й так було обмаль в
Україні, ліквідовувались, а їхні
співпрацівники, уникаючи небезпечної
тематики, в основному популяризували
соціологічні знання в дусі догми вчення
Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна.
Соціологія,
як наука, втрачає свій самостійний
статус, заноситься у "чорний
список" так
званих буржуазних наук, стає поволі
служницею пропаганди. Конкретна
мікросоціологія та соціометрія не
встигли розвинутися взагалі, бо
заборонені були математична статистика,
теорії ймовірності і вибірки,
структурно-функціонального аналізу
для вивчення радянського суспільства.
З
1936 р., з посиленням хвилі репресій,
відбувається майже повна ліквідація
будь-яких соціологічних досліджень.
Такий стан був понад 30 років, незважаючи
на тимчасові "потепління"
й
спроби пожвавлення соціологічних
студій у межах академічних установ.
Соїцально-економічний відділ АН УРСР
(1937-1946 рр.) не видав ірактично жодної
вагомої праці соціологічного характеру.
Пізніше наукова тематика із соціальних
та національних питань була передана
створеному у 1947 р. Інституту філософії
АН УРСР. Про наукою-дослідну працю у
цьому Інституті не було відомостей аж
до початку 60-х років, коли відділ атеїзму
провів соціологічні дослідження на
західноукраїнських землях, але вони
опубліковані не були. Дещо було
надруковано у збірнику "Соціологія
на Україні" (К,
1968, ред. Л. В. Сохань). Хоча його оголосили
як перший український щорічник
соціології, проте наступні щорічники
так і не з'явилися. І Іравда, в 1969 р.
Інститут філософії АН УРСР видав інший
збірник "Філософія
та
соціологія", в
якому соціології присвячено невеличкий
розділ.
Соціологію
радянського періоду можна вважати
однією із найвідсталіших наук як в
Україні, так і в цілому колишньому СРСР.
До цього призвели такі фактори:
повний
контроль партії над плануванням,
тематикою та проведенням соціологічних
досліджень;
відсутність
самостійного статусу соціології як
науки та її ототожнення з історичним
матеріалізмом у плані вихідних
методологічних засад;
постійний
політичний ризик інноваційної
соціології;
протидія
соціологічним дослідженням, з одного
боку, на ідеологічному грунті, а з
другого - на патріотичному, коли
більш-менш об 'єктивні науковіроз-відки,
які відхилялися від партійної лінії,
діставали ярлика "націоналістичних
";
>
застій у розробці альтернативних
теоретичних засад і моделей та бідність
самостійних методичних засобів
соціологічного аналізу;
обмеженість
державної соціальної статистики та
часто й недостовірність;
бідна
матеріально-технічна база соціології,
брак найновішого ойіаднання,
електронно-обчислювальної техніки,
комп ютерів;
відсутність
належних умов для підготовки
висококваліфікованих спеціалістів,
у тому числі і за кордоном;
> нерозвинутість
наукових зв'язків із зарубіжними
соціологами; Рдефіцти соціологічних
праць зарубіжних авторів.
До
цього слід додати, що результати
соціологічних досліджень у більшості
випадків приховувались, а рекомендації
соціологів здебільшого не враховувались.
Виразно позначилась непідготовленість
працівників органів управління не
тільки до самостійного висунення
замовлень для соціологічної науки, а
й до кваліфікованого співробітництва
з нею, запровадження результатів у
соціальну практику. Усіх, хто мислив
більш-менш неординарно, робили винними
за той стан справ, який вони розкривали
своїми дослідженнями. Тому соціологія
в Україні протягом багатьох років
знаходилась у стані регресу.
Лише
з початком процесів оновлення суспільства
у середині 80-х років змінюється ставлення
до соціології та усвідомлюється
зростаюча потреба в її дослідженнях.
Розвиток соціології стає нагальною
потребою національного відродження
України. Яскравим виявом цієї тенденції
було створення восени 1990 р. Інституту
соціології в системі
Національної Академії наук. Головний
напрям діяльності інституту — виявлення
закономірностей розвитку українського
суспільства в національному і міжнародному
контексті, осмислення та узагальнення
досвіду перетворення суспільства у
справді громадянське. Досягнення цієї
мети реалізується, зокрема, в таких
напрямах досліджень:
^особливості
соціально-статусної стратифікації в
умовах становлення ринкової економіки;
^>
соціальні умови й механізми формування
ринкової економіки;
^фактори
виникнення і механізми подолання
соціальних конфліктів у процесі
трансформагаї суспільства;
Українська
етнічність у сучасному світі та ін.
Інститут
має
широюзв'язкизаналогічнишізарубіжшшиінституггдаїи.Уньому-працють
відомі у нас і за рубежем науковці-соціолопі,
В.
І. Волович, Л. В. Сохань, В. М. Ворона, М.
О. Шульга, А. О. Ручка, В.В.Танчер.Є. І.
Голоеаха, В. І. Тарасенко, В. Л. Осовський,
В. Є. Пилипенко, Н. В. Паніна, С. О. Макеєв,
К. К. Гриценко, ІМ. ЇІри-биткова, С.О.
Войтович, О А. Донченко, І.О. Мартинюк,
Є.І. Суіменко та
ін.
У
цей час відбуваються й інші важливі
події для становлення української
соціології. Створюється Соціологічна
асоціація України, першим президентом
якої став професор В.
І. Волович. В
університетах відкриваються факультети
та відділення
для підготовки професійних соціологів,
започатковуються соціологічні
видання,
утворюються спеціалізовані ради по
захисту дисертацій на здобуття наукового
ступеня кандидата і доктора соціологічних
наук, починає виходити журнал "Філософська
і соціологічна думка", а
з 1998 р. — часопис "Соціологія:
теорія, методика, маркетинг".
Значний
внесок у розвиток вітчизняної соціології
зробили вчені-соціологи, що працюють
у вищих навчальних закладах Києва (М.
Захарченко, М.Лукашевич, М. ГІірен,
М.Гавриленко, Л.Ніколаєнко, В. Хмелько,
Ю.Яковенко та ін.), Харкова (О.Якуба, В.
Астахова, В.Бакіров, В. Соболев, Л
.Герасіна, Є. Подольська, І.Рущенко,
В.Шкода, Ю.Чернецький, О. Сидоренко та
ін), Львова (А.Хоронжий, Н. Черниш, В.
Піча), Одеси (І. Попова, Н. Побєда, Е.
Гансова, В. Подшивалкіна, В. Оніщук та
ін.), Дніпропетровська (В.Городяненко,
В. Полторак) та інших центрів науки і
освіти України.
Нині
соціологія знаходиться в пошуку власної
автентичності, виробляє свою методологічну
базу, концептуальну схему та відповідний
понятійно-категоріальний апарат.
Кардинально переглядається предмет
її досліджепь.Центральним поняттям,
ключовою соціологічною категорією є
громадянське
суспільство, а
сама соціологія — самостійна наука
про соціальні спільноти-суб'єкти,
механізми їх становлення, функціонування
й розвитку. Створюються умови для
методологічного плюралізму в соціології,
існування різних підходів, орієнтацій
в соціальних дослідженнях. Українська
соціологічна школа набуває рис
національної, що знаходить прояв не
стільки в проблематиці досліджень,
скільки в акцентах на традиції
соціально-гуманітарних досліджень
української культури в цілому.
На
окрему увагу заслуговує висвітлення
питання про соціологічні студії
українських учених в еміграції, які
змушені були покинути Україну. Такі
студії активно розвивались з ініціативиА/.
С.
Грушевського, який
восени 1919 р. у Відні заснував Український
соціологічний інститут (УСТ).
Це був перший український науковий
заклад в еміграції і діяв до приїзду
Грушевського до Києва (1924 р.). До
співробітництва в інституті М.Гру
шевський залучив відомих українських
учених, які перебували тоді в еміграції
(історика й соціолога В.
К. Липинського, соціолога
В.Старосольського,
історика
й мистецтвознавця Д.
В. Антоновича т& ін.).
Найважливіші
завдання інституту полягали в:
інформуванні
світової громадськості про соціальне
життя в Україні;
підготовці
досвідчених науковців у різних галузях
соціології і залученні їх до самостійної
роботи на загальному й українському
культурно-історичному і соціологічному
матеріалі;
♦ознайомленні
українського суспільства зі здобутками
соціологічної науки на Заході, її
напрямами й методами;
♦ пробудженні
в українській іромадськості інтересу
до соціології; ♦ознайомленні західних
наукових і громадських кіл із соціальною
історією
України,
її сучасним життям, досягненнями
української науки тощо. Інститут
працюваву кількох напрямах: збирав
бібліотеку, організовував публічні
виступи,
публікації робіт співробітників.
Протягом 1920-1923 рр. опублікував 13 книг
Після від'їзду М. Грушевського та деяких
його співпрацівників з Прага, де
функціонував переведений з Відня УСІ,
в Україну, постала гостра необхідність
створення нової української наукової
установи. Це завдання успішно виконав
відомий український соціолог і
громадський діяч М.
Ю. Шаповал. 1
листопада 1924 р. він заснуваву Празі
Український інститут громадознавства,
який під його плідним керівництвом
виконав велику роботу в організації
соціологічних студій. До співпраці з
інститутом було залучено чимало
українських вчених-суспільствознавців,
що перебували в еміграції, а також таких
видатних західних соціологів, як А
Блага,
С. Чапін, Л.Візе, І. Штайнберг, Е. Ельвуд,
П. Сорокін, Р. Міхельс. С. Богардус, Е.
Росе, /•.'. Хаіупннн та
ін.
За
вісім років існування (до 1932 р. — року
смергі М. Шаповала) інститут крім
соціологічного
часопис} «Суспільство»
і
наукового збірника «Народознавство».
видав
праці \ /. Драгаманова
«Вибрані твори» (т.
1,1932 р.). В.
Коваля «Національні
меншості
а міжнародному праві» (1927
р.), .\/. Мандрики
«Сучасне міжнародне
право,
його сурогати й політична самоволя»
(без
року видання); В. Метрі на «Суспільство
і військо», «Нова Україна» (1924
р); ,\/. Шаповала
«Українська
-щіалогія»,«(Соціологія
українського відродження» (1927р.),«'іага
іьна соціологія»
(1929
р), «Соціологія
України» та
ін.
Значну
соціологічну роботу в еміграції
здійснили українські учені-викладачі
соціологічних кафедр, утворених в
Українській Господарській академії у
Подєб-радах, Вищому Педагогічному
інституті ім. М. Драгоманова, відкритому
у 1923 р. у Празі, Українському Вільж».гу
університеті (Прага). До викладання
соціології були залучені такі відомі
українські соціологи, як О.
Бочковський, В. Старо-сольський, С.
Ріпецький, О. Ейхельман, Л. Білецький,
С. Русова, В. Доманицький, М. Шаповал та
інші.
За
період між двома світовими війнами
з'явилось чимало важливих
соціологічних
праць членів «празького гурту», зокрема:
«Націонологія
й націографія як спеціальна дисципліна
для наукового досліду нації» (1927 р.),
«Боротьба народів за національне
визволення: Націологічні нариси» (1932
р.) О. Бочковського; «Засади українського
урбанізму» (1940 р.) В. Доманицького;
«Соціологія і проблеми суспільного
виховання в С. 111. Америки» (1925 р.)
М.Мандрнки: «Внутрішня і/юрма
слова в соціологічній термінології»
(1923 р.) В. Старосольського: «Військо і
революція» (1923р.), «Місто й село» (1926р.),
«Система суспільних наук і соціографія»
(1931 р.) і «Суспільна будова» (б. р. в.) М.
Шаповала: соціологічні праці С.
Гольдельмана, О.Еііхельмана, '/.' Олесевича,
І. Івасюка, В. Садовського, О. Мицюка
та
ін.
І
Іісдя Другої світової війни соціологічні
студії в еміграції не велися планово.
()дна з причин цього - відсу шість поважної
самостійної інституції (як це було в
20-х рр. XX ст), яка б об'єднувала українських
дослідників. Українські соціолога (С.
Мамчур, І. Задорожний, В. Кисілевський,
П. Юзик, О.Войщенко, 1.Тесля,
А/.
Марунчак, В. Липинський, Д. Донцов,
10.Бойко, ІО.Дивішч, І Майстрюк, В. Нагірний.
В. /айв
та ін.) досліджують:
процесії
асиміляції, суспільної мобільності
та етнічної ідентичності серед
українських емігрантів;
структуру
українських інституцій, груп та громад
і їх діяльність;
типологію
особистостей і способів їх поведінки
у західних суспільствах;
процеси
асиміляції й акультурацїі та етнічної
ідентифікації українців у США та
Канаді;
ідеологічні
групи та етнічні ідентифікації
емігрантських груп у СПІА.
♦ Хоча
напрацювання вітчизняної соціології
є досить помітними, на жаль, вона ще не
ідентифікувалась остаточно із передовою
західною соціологією, не інтегрувалась
з прогресивними школами і напрямами
сучасної світової соціології. Лише
органічне поєднання наших соціологічних
традицій із досягненнями світової
соціологічної думки зможе забезпечити
нам створення самобутної і водночас
.модерної української соціологічної
науки, наблизитись до більш-менш
адекватного розуміння теорії, методології
і методичного аналізу світової
соціології, трансформувати нашу
соціологію у повноцінну науку.
Указом
Президента України від 25 квітня 2001 р.
"Про розвиток соціологічної науки
в Україні" передбачається запровадження
державних наукових програм у галузі
соціології, створення банку соціологічних
даних, розвиток соціологічних і
соціально-исихологічних служб на
підприємствах, в установах, навчальних
закладах, викладання "основ соціології"
у середніх школах, гімназіях та ліцеях,
поширення соціологічних знань серед
населення тощо.
ч
[«^■*з|:ї«П^Р Резюме
1.Серед
класиків - засновників соціології можна
відмітити п'ять особливо важливих
постатей: О.Конт. Г.Спенсер, К.Маркс. Е.
Дюркгейм і М.Вевер, які творили в середині
XIX ст., започаткували кілька головних
напрямків соціології.
2.Помітне
місце у розвитку соціології класичного
періоду відіграють Г.Зіммель, Ф.Тьоніс.
В. Парешо. Ф. і'ідоінгс. І'.Лебон. Л. У орд.
У. Мак-Лугал. Наприкінці XIX - на поч. XX
ст. у
ряді
країн Європи та США виникає соціологічний
психологізм.
З...У
першій пол. XX ст. посилюється увага до
емпіричних досліджень, розробляються
індустріальна соціологія, доктрина
людських відносин, соціологія управління,
закладаються теоретичні основи сучасного
.менеджменту. Активно вивчається
громадська думка (Інститут Геллапа).
4.Головними
теоретичними підходами в соціолог!) XX
сіп. є структурний функціоналізм,
символічний інтеракціонізм, феноменологічна
соціологія, етнометоііологія.
структуралізм і постструктуралізм,
неопЬункціоналізм, технократизм. До
певної міри ці підходи доповнюють один
одного. Водночас між ними є значні
відмінності, які впливають на способи
вирішення теоретичних питань.