ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 2690
Скачиваний: 5
'Ьпо-друге,
верхні верстви, як правило, значно менші
за кількістю членів суспільства, що до
них належать, аніж нижчі.
Те
саме можна сказати і щодо інших верств,
якщо їх розглядати послідовно зверху
вниз. Однак у сучасних розвинутих
суспільствах цей порядок порушується.
Нижчі верстви в кількісному відношенні
поступаються так званому «середньому
класу».
Спроби
пояснити механізм соціального
розшарування привели до появи трьох
взаємопов'язаних підходів до аналізу
соціальної стратифікації.
аУункціоналістська
школа в
соціології пояснює нерівність, виходячи
з диференціації соціальних функцій,
які закріплюються за різними його
групами в процесі суспільного поділу
праці. Відповідно, на основі ієрархії
соціальних функцій складається ієрархія
соціальних груп, що їх виконують.
Суспільство організує та відтворює
нерівність за кількома критеріями,
напрямками: ^за рівнем доходу,
одержуваного
від виконання людиною своїх функцій,
^освіти,
^ володіння політичною владою, ^>
соціальним престижем. Інакше
кажучи, в результаті життєдіяльності
суспільства в ньому утворюються великі
групи людей, які концентрують у своїх
руках більшу чи меншу частину суспільних
ресурсів та набувають можливості ними
розпоряджатись. Відповідно, в очах
решти суспільства вони є більше чи
менше престижними. Статуси, якими
володіють люди, щодо них належать, є
по-різному бажаними для інших. В такий
спосіб суспільство спрямовує прагнення,
амбіції людей на досягнення статусів,
які дають максимальну користь для нього
і максимально комфортгге становище
для особистості. Відносна вада такого
підходу функціоналістської школи
полягає в тому, що суспільство, як
цілісна система, не може функціонувати
без жодної, на перший погляд навіть
найменш значущої, з набору соціальних
ролей. Хоча, з іншого боку, кількість
складних і особливо важливих для
суспільства ролей є меншою, ніж кількість
ролей простіших. А отже, до їх виконання
повинні залучатися люди більш компетентні
та активні, які також об'єктивно складають
меншість серед членів цього суспільства.
І навпаки - чим простіша роль, тим більша
кількість людей можеп виконувати. Вони
природно змушені задовольнятися меншою
частиною соціальних благ, що їм припадає
в результаті розподілу.
♦ Отже,
соціальна
стратифікація - необхідне, неминуче і
універсальне 11
явище,
пов 'язане з природною різноманітністю
функцій соціальних ролей. Ієрархія
функцій визначає ієрархію соціальних
груп. Винагорода здійснюється у
відповідності з роллю, а тому є
справедливою. Стратифікація забезпечує
оптимальне функціонування суспільства.
Проте функціоналісти не могли пояснити,
чому окремі ролі винагороджуються аж
ніяк не пропорційно їхній питомій вазі,
значущості для суспільства, наприклад,
чому особи, що обслуговують еліту,
одержують за свою працю більше, ніж їх
колеги у звичайних умовах. Критики
функціоналізму підкреслювали, що
висновок про корисність ієрархічної
побудови суперечить історичним фактам
про соціальні конфлікти , які призводили
до складних ситуацій, вибухів і часом
відкидали суспільство назад.
Другим
напрямком аналізу соціальної стратифікації
можна вважати конфзіктологічний
підхід, тому
що він аналізує це явище з позиції
теорії конфлікту. Відповідно до нього
соціальна стратифікація не є необхідною
і неминучою, вона виникає з боротьби
груп, з
конфлікту
між ними. її визначають інтереси тих,
хто знаходиться при владі, а тому
стратифікація несправедлива й утруднює
нормальне функціонування суспільства.
КМаркс,
якого
можна вважати прихильником конфліктного
підходу, пов язує соціальну нерівність
з різним становищем груп людей в системі
матеріального виробництва, із відмінним
їх ставленням до власності. Панує той,
хто володіє засобами виробництва. Вся
історія суспільства - це історія боротьби
класів. За К.Марксам,
з
розвитком суспільства зростає соціальна
напруженість, багатство нагромаджується
в руках небагатьох, розвивається
конфлікт, який завершується вибухом,
ліквідацією експлуатації. Критики
марксистської концепції виступили
проти абсолютизації критерію ставлення
до власності та спрощеного уявлення
про соціальну структуру як взаємодію
двох класів: імущих та неімущих. Вони
посилалися на різноманітність страт,
нате, що історія надає приклади не лише
загострення відносин між стратами, але
й зближення, стирання відмінностей між
ними, а отже, і суперечностей.
В
основі соціальної нерівності, заЛІ.
Вебером,
лежать
не лише володіння власністю й рівень
доходів. Нерівність статусів дає змогу
виконувати ту чи іншу соціальну роль
та забезпечують можливість досягнення
певного становища, а також рівень
володіння реальною владою, зокрема,
належність до тих чи інших політичних
угрупувань. Кожен з цих компонентів
може забезпечити сходження «соціальною
драбиною». В
середні віки особливу роль у формуванні
ієрархічної структури відігравала
належність до певних статусних груп V
новіші часи в ряді країн найважливішим
фактором, що забезпечує входження до
найвищих верств, ставала партійна
належність. Зокрема, у тоталітарному
радянському си іьстві саме вона визначала
близькість до владних структур й давала
можливість досяі і и вищих щаблів
соціальної ієрархії.
Ідея
багатомірної сі ратифікації набуває
розвитку у Я. Сорокіна.
Він
виділяє три основні форми стратифікації
і, відповідно, три види критеріїв: ►
економічні,
► політичні, ► професійні. Всі
вони Пов'язані між собою. Люди, які
належать до вищих верств, у якомусь
одному відношенні, як правило, належать
до тих самих верств і за іншими
параметрами. Представники вищих
економічних верств належать одночасно
й до вищих політичних тощо. Ймовірно,
складність і розмаїття сучасних
соціальних утворень справді потребують
при визначенні ієрархічної структури
використання різних критеріїв
стратифікації.
Незважаючи
на різку відмінність функціоналістської
та конфліктологічної парадигм, кожна
з них має специфічну цінність для
соціологів у відповіді на різні питання.
З точки зору конфліктної парадигми
основним аргументом проти функціоналістів
є те. що вони не помічають ролі
влади у
формуванні та відтворенні системи
стратифікації. Саме влада, а не
функціональна необхідність формує
відповіді на питання, хто виграє від
стратифікації, хто займає вищі, а хто
нижчі позиції, чому назріває конфлікт.
Основним аргументом проти конфліктологічної
парадигми є те, що всі суспільства
стратифіковані. В кінці кінців, всі
сучасні стратифікаційні системи
індустріальних держав подібні, незалежно
від того, на якій ідеологічній основі
вони грунтуються. Влада може допомогти
побудувати специфічну систему
стратифікації, але відповідальність
за неї в цілому несе все-таки система
соціальних потреб (функціональна
різноманітність).
У
70-80-х роках XX
ст.
набула розповсюдження тенденція синтезу
фунщіоналістського
та
конфліктологічного
підходів.
Найповнішого вигляду вона набула у
працях американських учених Герхарда
та Джин Лснскі, які
сформулювали еволюційний
підхід до
аналізу соціальної стратифікації. Вони
створили модель соціально-культурної
еволюції суспільства і показали,
що
стратифікація не завжди була необхідною
та корисною. На ранніх етапах розвитку
ієрархія практично відсутня, згодом
вона з'являється внаслідок природних
потреб, частково грунтуючись на
конфлікті, який виникає в результаті
розподілу додаткового продукту. З
одного боку, стратифікація може служити
функціональним потребам, винагороджуючи
таланти, а з іншого боку, вже існуюча
форма стратифікації має тенденцію до
консервації довше, ніж того потребує
функціональна необхідність (так твердять
конфліктологи).
Д.Лєнскі
також поєднав наголос функціоналістів
на спільних цінностях та соціальній
стабільності та наголос конфліктологів
на розділених інтересах та нестабільності.
В індустріальному суспільстві вона
базується в основному на консенсусі
цінностей можновладців і рядових членів
суспільства. У зв'язку з цим винагорода
буває і справедливою, і несправедливою,
а стратифікація може сприяти або
утруднювати розвиток зележно від
конкретно-історичних умов і ситуацій.
Ймовірно, що стратифікація одночасно
спрощує певні аспекти суспільного
функціонування, а деякі утруднює.
Суспільство
не тільки допускає ієрархію"статусного
становища груп, окремих індивідів, що
до них належать, але й сприймає її як
джерело, імпульс для свого розвитку.
Соціальна стратифікація вказує на
нерівність у суспільстві, його поділ
за певним критерієм чи їх сукупністю
на стійкі групи, які мають неоднаковий
вплив на суспільне житгя. Якщо соціальна
нерівність потрібна для раціоналізації
суспільного устрою, то проблемою
залишається вибір критерію нерівності,
який би забезпечив ■=> стабільність
суспільства, О його прогрес.
Найчастіше
для загального уявлення про соціальну
ієрархію суспільства достатньо поділити
громадян будь-якого суспільства
відповідно до таких критеріїв: дохід,
освіта, влада, престиж.
Дохід
вимірюється
в гривнях або доларах, які одержує
окремий індивід (індивідуальний дохід)
або сім'я (сімейний дохід) протягом
певного періоду часу, скажімо, одного
місяця або року.
Освіта
вимірюється
кількістю років навчання у школі, ліцеї,
гімназії, технікумі,
^ Увага!
^^"^
Всі розглянуті підходи, аналізуючи
феномен соціальної ^^^^
стратифікації
та
причини його виникнення із власних
позицій, дають ^"">««^^
лише
часткові знання, вони не є універсальними.
Це означає, що при аналізі
стратифікаційних
явищ у кожному конкретному випадку
треба ^у**^
^^^^^
враховувати як сильні, так і слабкі
сторони цих
^""■■^-^ методологічних
підходів. ^У^^
коледжі,
уніюрситеті. Скажімо, початкова школа
означає 4 роки, неповна середня -9 років,
повна середня 11
(12),коледж-4роки,університет-5років,аспірантура-3
роки. Отже, професор має за спиною більше
20 років формального навчання. Інша ж
людина може не мати і неповної середньої
освіти.
Влада
вимірюється
кількістю людей, на яких розповсюджується
прийняте Вами рішення. Влада - можливість
нав'язувати свою волю або рішення іншим
людям незалежно від їх волі. Скажімо
рішення Президента Україші розповсюджується
на всіх громадян, а рішення бритадира
- лише на членів бригади.
Престиж
- повага
статуса, яка склалася в громадській
думці.
РОЗЦІП
4.
98
Система
цінностей, яка панує в суспільстві,
буде визначати домінанти у співвідношенні
чотирьох критеріїв. У більшості закритих
суспільств, зокрема тоталітарному
(радянському), визначальною була
наближеність до влади, доступ до
прийняття владних рішень, що давало
можливість піднятись на вершину
соціальної піраміди за всіма показниками.
Сучасне суспільство орієнтується на
фінансовий успіх, досягнення якого
відкриває більші перспективи і в набутті
влади. ■*Дохід,
Ьвлада, ^престижі досвіта визначають
сукупний
соціальний статус особистості, тобто
її становище і роль в суспільстві,
соціально-стратифікаційній структурі.
Кожна привілейована страта об'єктивно
прагне ■=>до закріплення і відтворення
у спадкоємців свого престижного
статусу,1^
до перетворення власного набутого
статусу у приписний для нащадків, чи,
принаймні,1^для
полегшення їм процесу набуття
привілейованого статусу. При тому, чим
впливовішою є страта, тим більше в неї
таких можливостей, наприклад, через
передачу частини нагромаджених багатств
у спадок, через створення умов для
набуття кращої освіти тощо.
Якщо
суспільство у процесі побудови
стратифікційної системи орієнтується
на приписний статус особистості, то в
результаті формується жорстка система
стратифікації, обмежується доступ до
привілейованих груп нових членів. Таке
суспільство можна визначиш як закрите.
Класичними
прикладами іакритих
суспільств є
♦ рабовласницьке,
* феодальне, ♦ кастове суспільство в
Індії, залишки якого збереглися й нині.
Суспільство, орієнтоване на набутий
статус, який визначається завдяки
здібностям, особистій волі людини,
вимагає від неї власної ініціативи,
мас рухливу систему стратифікації, є
відкритим.
Таке
суспільство є ■♦високодинамічним,
воно допускає ♦вільний перехід людей
вверх і вниз по "соціальній
драбині". Такими
є сучасне індустріальне та постіндустріальне
демократичне суспільство. В деяких
країнах, в силу специфічних обставин,
збереглася стратифікація змішаного
типу, в
якій пережитки станового закритого
ладу доповнюються елементами відкритого
суспільства (Великобританія, Японія).
Найдинамічнішим
більшість соціологів вважають відкрите
суспшьство, у якому поділ на «верхи»
та
«низи»
пом'якшується
наявністю масового «середнього
кпасу». До
нього належать люди, переважно із
набутим соціальним статусом, який
неможливо в повному обсязі відтворити
у нових поколіннях, і його досягнення
вимагає від спадкоємців власних зусиль.
Тому представниками середнього класу
і в суспільстві, яке переймає ідеологію,
систему норм середнього класу, високо
цінується освіта, цілеспрямованість.
Відповідно, все суспільство одержує
могутній стимул до прогресу, грунтується
на принципі конкуренції. Окрім того,
середній клас розглядають як гарант
стабільності суспільства. Для того,
щоб просунутись по соціальній драбині
та зберегти свої набутки потрібен
соціальний мир, відсутність антагоністичних
суперечностей між стратифікаційними
групами. Завдяки цьому і забезпечується
стабільний розвиток суспільної системи
в цілому.