Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17473
Скачиваний: 5
2. Саме подібні ситуації стримують законодавців від застосування даного різновиду взаємності, І цьому сприяють, щонайменше, такі причини.
По-перше, стосовно правового статусу іноземців у національному законодавстві нерідко формулюється принцип, який відтворено і в нашій Конституції (ст. 26): іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України,- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Що стосується міжнародних договорів, то обмеження, що в них містяться, є уніфікацією, тому тут суттєвих проблем, як правило, не виникає. А от обмеження, які встановлюються національними конституціями або законами, містять елемент свавілля або мають суто реторсійний характер, тому вони можуть бути вкрай різними, внаслідок чого потребують для встановлення формальної взаємності або укладення двостороннього договору, положення якого замінили б нетотожні положення національних норм, або в інший спосіб урівнення існуючих у відповідних правових системах обмежень.
По-друге, інколи підставами цих обмежень виступають економічні чинники, внаслідок чого застосування взаємності стає прак-І'ично неможливим. Наприклад, стан з пенсійним забезпеченням
149
в Україні є таким, який не задовольнить, мабуть, жодну європейську країну. Тому питання про розповсюдження взаємності на сферу соціального забезпечення між Україною та, наприклад, Німеччиною, принаймні найближчим часом, не може бути навіть поставлене.
Отже, як зазначає X. Шак, оскільки жодна держава не може бути примушеною до попередніх односторонніх дій, міжнародне право мириться з дискримінацією іноземців у разі відсутності взаємності з їх вітчизняною державою. Наприклад, принцип забезпечення вільного та безперешкодного доступу до суду суттєво послаблений тією обставиною, що на підставі принципу взаємності дискримінація загалом-то є припустимою1.
6.3. Поняття режиму у міжнародному приватному праві
та його види
1. Головною особливістю фізичних і юридичних осіб у МПрП залишається та, за якою вони, не пориваючи зв'язку зі своєю державою (тобто, продовжуючи володіти наданими їм за національним законодавством правами та виконуючи покладені на них обов'язки), одночасно отримують у державі перебування відповідний додатковий комплекс прав та обов'язків. Сукупність цих додатково отриманих у державі перебування прав та обов'язків має назву правовий статус іноземців у даній державі. Поряд з цим поняттям, в доктрині МПрП широко застосовується поняття «правовий режим», під яким пропонується розуміти засади, принципи, на яких будується правосуб'єктність іноземців та осіб без громадянства у державі перебування, і якими є, перш за все, рівність і недискримінащя2. Тобто, на підставі того чи іншого режиму в національному законодавстві конкретної держави встановлюється правовий статус іноземця.
З того, про що йшлося вище, повинно бути зрозумілим, що правовою підставою для встановлення статусу іноземців в країні перебування є інститут взаємності, причому, зазвичай, це є формальна взаємність. Зрозуміло й те, що правовий статус іноземців встановлюється національним законодавством держави перебування. Проте, повноваження держав у цьому відношенні не є необмеженими. Справа в тому, що коли ті чи Інші положення щодо прав або
150
'Лив.: ШакХ. Цит. праця. С. 9.
" Див.: Международное частное право: Краткий курс.- С. 56.
обов'язків фізичної чи юридичної особи встановлені відповідним міжнародним договором, вони можуть бути обмеженими не більше, ніж у межах, які встановлені цим договором. Наприклад, у випадках правового статусу фізичної особи положення національного законодавства не повинні порушувати міжнародних стандартів у галузі прав людини.
Правовий статус іноземців встановлюється державою перебування або на підставі міжнародних договорів, або в односторонньому порядку внаслідок волевиявлення відповідного суверена. У загальному вигляді у МПрП таких режимів може бути встановлено три:
• національний;
• найбільшого сприяння та
• спеціальний.
2. На універсальному рівні національний режим, мабуть, вперше встановлено у ст. 1 Паризької конвенції про охорону промислової власності (1883): «Стосовно охорони промислової власності громадяни кожної Держави Союзу користуються у всіх інших Державах Союзу тими ж перевагами, що надаються тепер або будуть надані пізніше відповідними законами власним громадянам, не ущемлюючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією»1.
Щодо правового статусу юридичних осіб, яким надано національний режим, можна навести приклад з нашого законодавства. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про режим іноземного Інвестування» від 19.03.1996 р., для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України і міжнародними договорами України2.
Таким чином, при формуванні національного режиму за базу порівняння береться той режим діяльності, яким користуються національні фізичні та юридичні особи. При цьому національний режим може бути сформульованим так: іноземці та особи без громадянства користуються в державі перебування тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі зобов'язання, як і громадяни цієї держави. Тобто, коли принципи рівності І недискримі-
Див.: МІІнков А. М. Международная охрана интеллектуальной собственности.-СПб.: Питер, 2001.-С. 249.
"Див.: Закони України. Том 10. - К.: 1н-т законодавства ВРУ, 1997-С. 111.
151
нації розповсюджується на будь-яких осіб як основа для порівняння, і як підстава для диференціювання відповідних категорій осіб. Це, так би мовити, позитивна формула національного режиму. Проте, він може бути викладеним у негативній формі: зазначеним особам у державі перебування надається режим не менш сприятливий, аніж власним фізичним і юридичним особам (що, в принципі, нічого не змінює).
Слід мати на увазі, що у чистому вигляді цей режим ніколи не використовується: його застосування на практиці завжди супроводжується встановленням тих чи інших обмежень, кількість яких, щоправда, буває інколи досить великою. Щодо фізичних осіб такі винятки, як правило, уніфікуються на універсальному рівні- Так, Іноземці на території держави перебування, на відміну від її громадян, не мають права доступу до державної служби, і цс не викликає жодних заперечень.
3. Загальний принцип, що покладено у підґрунтя режиму найбільшого сприяння, зводиться до такого: обсяг прав, що надаються фізичним і юридичним особам відповідної держави, повинен бути не меншим, а коло обов'язків - не більшим від тих, які вже реально надані у державі перебування іноземним фізичним і юридичним особам тієї іноземної держави, представники якої, порівняно з особами інших іноземних держав, перебували до надання цього режиму у даному конкретному випадку, в найсприятливіших умовах.
Як бачимо, у випадку даного режиму змінюється база порівняння - порівнюються між собою лише відповідні категорії іноземців. З цього випливає суттєвий наслідок: дія принципів рівності та недискримінації звужується. По-перше, з-під їх дії повністю вилучаються національні фізичні та юридичні особи, завдяки чому менш сприятливе становище іноземців порівняно з національними особами не буде розглядатися ні як дискримінація, ні як порушення встановленого для відповідних осіб режиму найбільшого сприяння. По-друге, і в межах порівнюваних категорій іноземців рівність та недискримїнація стосуються не всіх цих категорій, а лише порівнюваних між собою, внаслідок цього всі інші категорії іноземців фактично можуть перебувати і в гіршому становищі, ніж представники порівнюваних категорій іноземців.
Проте, неважко побачити певну невідповідність такого розуміння даного принципу сучасним уявленням міжнародного публічного права щодо заборони дискримінації. Тому з кінця минулого
152
сторіччя все частіше почав використовуватись спрощений варіант режиму найбільшого сприяння за формулою: держава перебування зобов'язується надати особам іншої заінтересованої держави режим не менш сприятливий, ніж той, що надається чи буде наданий цією державою особам будь-якої третьої держави. У цьому зв'язку наголошується, що Комісією міжнародного права ООН розроблено проект статей про клаузули стосовно найбільш спритливої нації, за яким клаузула «найбільшого сприяння» передбачає, що у всіх іноземців в одній державі повинен бути єдиний статус1.
Юридичний зміст режиму найбільшого сприяння, таким чином, полягає у поступовому зведенні (урівнюванні) становища іноземців у державі перебування до одного (найкращого) рівня. Можна висунути припущення, за яким це урівноваження має на меті поступове перетворення становища фізичних та юридичних осіб відповідних держав у державі перебування до умов, передбачених національним режимом, хоча на певних стадіях розвитку держав він інколи фактично може бути і більш пільговим.
Режим найбільшого сприяння встановлюється, за загальним правилом, на підставі двосторонніх домовленостей відповідних держав. Хоча він може бути встановленим і за багатосторонньою домовленістю. Наприклад, згідно зі ст. 15 Угоди про сільське господарство, укладеної між державами - членами Світової організації торгівлі (!994), для країн-членів, що розвиваються, надається диферєнційний та більш сприятливий режим", який отримав загальну назву преференційного режиму і який можна вважати спеціальним різновидом режиму найбільшого сприяння.
4. Спеціальний режим - це режим, який відрізняється як від національного, так і від режиму найбільшого сприяння. Причому, зазначена різниця для фізичних осіб зазвичай має негативний аспект, тобто за спеціальним режимом для них встановлюються обмеження більші, ніж передбачено за режимом, встановленим для інших категорій іноземців (на вільне пересування в межах території держави, щодо можливості займатися певними видами діяльності тощо). Навпаки, для юридичних осіб за цим режимом переважає позитивний аспект, коли зазначеним особам встановлюються Додаткові пільги, навіть порівняно з національним режимом. Так,
t Лив.; Нешатаеаа Т. Н. Цит. праця.- С. 117.
'Див.: Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних перехворів. Тексти офіційних документів,- К : Вимір, 1998- С. 48.
згідно з цитованою вище ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування» для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють Інвестиційні проекти за участю іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може бути встановлено пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Прийнято розрізняти пільговий та особливо пільговий режими як різновиди спеціального режиму. Гадаємо, такий поділ суттєвого юридичного значення не має. Більш важливим у даному разі є те, що спеціальний режим виводиться за межі дії режиму найбільшого сприяння. Це означає, що встановлені за ним пільги не враховуються при порівнянні статусів осіб різних держав з метою встановлення для окремих їх категорій режиму найбільшого сприяння.
Контрольні запитання
1. Що таке «взаємність» і яке її призначення у МПрП?
2. У чому полягає відмінність між матеріальною і формальної-взаємністю?
3. Що розуміється під «режимом» у МПрП і які види режимії Вам відомі?
4. Які особливості спеціального режиму за МПрП?
ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСІБ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
Глава 7 Фізичні особи
Як зазначає 3. В. Ромовська, чакони та наука зарубіжних країн віддавна називають громадян фізичними особами, тобто такими, які існують реально, фізично, як витвір природи, на відміну від юридичних осіб, які вважаються витвором закону. Причому, фі-чичні особи становлять найчисленнішу групу учасників цивільних правовідносин1.
Для того, щоб фізична особа мала право стати учасником зазначених відносин взагалі та відносин у сфері МПрП, зокрема, вона повинна мати правосуб'єктність, котрою якраз і позначається здатність фізичної особи стати учасником цивільних відносин.
7.1. Правосуб'єктність фізичної особи
Правосуб'єктність фізичної особи - це правова категорія, зміст якої розкривається через такі поняття, як «правоздатність» та «дієздатність» цієї особи.
І. Взагалі здатність мати права та обов'язки є категорією біологічною, вона виникає у кожної людини з моменту народження саме завдяки тому, що певна особа народилася людиною. Правовою ж категорією вона стає внаслідок того, що у сучасному суспільстві факт народження будь-якої людини потребує юридичного визнання. За таких умов може скластися враження, що правоздатність виникає у людини як наслідок зазначеного визнання, проте воно буде хибним. Справа в тому, що, згідно зі ст. 6 Загальної декларації прав людини (1948), кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності". А от обсяг цієї правоздатності, тобто - її зміст безпосередньо залежить від того
Див.: Кодифікація приватного (цивільного) прана України / За ред. проф. А. Дрвгерякг— К.: Укр. центр правничих студій, 2000.- С. 124.
" Див.: Международные акты о правах человека. Сб-к документов- М.г Норма Инфра-М, 1999.-С. 40.
157
правопорядку, в межах якої відповідне визнання було здійснено. Так, в одних правових системах громадянинові дозволяється мати будь-які права, що їх можна «розумом пізнати». В Інших - перелік цих прав може звужуватись чи розширюватись - залежно від різних, часто політичних міркувань1. Типовим прикладом обмеження правоздатності є відомі праву деяких країн заборони отримувати у власність певні об'єкти господарювання.
Неважко бачити, що правоздатність - це, певною мірою, «пасивна» категорія. Щоб її реалізувати, використати, особа повинна у той чи інший спосіб діяти. Здатність діяти в окреслених законодавцем межах якраз і реалізується у вигляді такої правової категорії, як дієздатність, під якою розуміється здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО чинного ЦК України).
Таким чином, принциповою різницею між правоздатністю та дієздатністю є те, що правоздатність визнається державою, а дієздатність визначається (створюється) нею.
2. Ця різниця має, з точки зору МПрП, вкрай суттєве значення. З того, про що йшлося вище, випливає, що у кінцевому підсумку правоздатність - це категорія, яка визначає обсяг прав, котрими може користуватися відповідна особа. З точки зору МПрП, питання про цей обсяг у випадках встановлення державою меж правоздатності своїх власних громадян інтересу не викликає, бо це стосується проблеми прав людини, тобто входить до сфери міжнародного публічного права. А от питання про те, як повинна визначатись правоздатність іноземця в державі перебування, входить до предмета МПрП безпосередньо.