Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17477
Скачиваний: 5
Загальне правило щодо правоздатності фізичних осіб у МПрП зводиться до того, що межі застосування іноземних законів визначаються територіальними законами держави, де ця правоздатність буде реалізовуватись. Інакше кажучи, обсяг правоздатності завжди повинен визначатися не за lex patriae, а за принципом lex domicitii, оскільки будь-яка держава ніколи не надасть дозволу іноземцеві на здійснення ним на своїй території такого (хоча і передбаченого законодавством держави його громадянства) права, в існуванні якого вона відмовляє своїм власним громадянам. Яскравим при-
Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України.- С. ! 27.
І5Х
кладом правильності цього твердження е заоорона на здійснення права власності щодо вилучених в певній державі з цивільного обороту речей, які, втім, перебувають у вільному обігу в державі громадянства іноземця. З Іншого боку, збільшення обсягу правоздатності іноземця в державі перебування, порівняно з її обсягом у державі громадянства, скоріш за все, не викликає заперечень з боку держави громадянства іноземця. У цьому зв'язку можна зауважити, наприклад, що у колишньому СРСР право власності громадянина СРСР на землю чи промислові об'єкти, придбані за кордоном, якщо і не заохочувалось, то й ніколи не заперечувалось, наприклад - у спадкових відносинах, якщо такі об'єкти входили до складу спадщини.
Може, на зазначеному і не варто було б акцентувати увагу, якби у ч. 1 ст. 17 Закону від 23.06.2005 р. не містилася така норма: виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Оскільки особистим законом фізичної особи (ч. 1 ст. 16 Закону) вважається право держави, громадянином якої вона є, постають два запитання.
Перше: оскільки, як відомо, правоздатність виникає в момент народження фізичної особи і припиняється з її смертю, то що мається на увазі під терміном «виникнення І припинення правоздатності»? Можна висунути припущення, що у даному випадку йдеться не про процедуру отримання правоздатності, а про її обсяг. Але тоді виникає друге запитання: а що, обсяг правоздатності іноземця в Україні буде встановлено не правом України, а приписано їй іноземним законодавством?
Щоправда, завдяки успіхам процесу уніфікації у сфері прав людини, подібні питання певною мірою втрачають свою актуальність. До того ж можна зауважити, що в останньому випадку суддя завжди має право звернутися до застереження про публічний порядок. Проте в такому випадку, своєю чергою, постає нове запитання: безумовно, інститут застереження про публічний порядок виконує «страхову» функцію. Але чи слід тлумачити останню настільки широко, що вона повинна страхувати і випадки некоректного вживання термінів національним законодавцем?
3. Зовсім інша ситуація має місце з дієздатністю фізичної особи, яка встановлюється державою громадянства відповідної особи. Ні сама особа не має права прописати собі здатність здійснювати якісь дії, що не дозволяються правом держави її громадянства, ні будь-яка іноземна держава не може розширити межі дієздатності
159
такої особи, не втручаючись, при цьому, у внутрішні справи відповідної держави. Саме тому, якщо щось подібне на практиці виникне, відносини стануть «шкутильгаючими». Наприклад, якщо шлюбна дієздатність в Іспанії або Колумбії становить для чоловіків 14, а для жінок 12 років, то це зовсім не означає, що п'ятнадцятирічний український юнак, знаходячись у одній із зазначених держав, мас право вимагати реєстрації його шлюбу. А якщо, з якихось причин, це і матиме місце, то такий шлюб в Україні (і не тільки в ній) ніколи не буде визнано дійсним.
Із зазначеного випливає, що саме питання щодо дієздатності фізичної особи (оскільки вони залишаються переважно в компетенції відповідних національних законодавств) породжують у МПрП колізійні проблеми. У найбільш загальному вигляді це стосується видів дієздатності (яка буває повною та частковою, загальною та спеціальною), підстав її виникнення, обмеження чи позбавлення і деяких інших. Дані питання якраз і отримали назву «статутних» І вони вирішуються шляхом встановлення у кожному із заінтересованих правопорядків правового статусу фізичних осіб. Проте в МПрП цей режим встановлюється не взагалі, а засновується на поділі всіх фізичних осіб на певні категорії, для кожної з яких окреслюється свій окремий режим1 дієздатності.
Взагалі категорій фізичних осіб у МПрП три:
• національні фізичні особи (власні громадяни відповідної держави);
• іноземні фізичні особи (тобто ті, хто мають з точки зору цієї держави іноземне громадянство) та
• особи, котрі ніякого громадянства не мають.
4. Що стосується власних громадян відповідної держави, то їх правовий статус визначається виключно національним законодавством з урахуванням припущення, за яким у цьому законодавстві належним чином відтворені міжнародні стандарти з прав людини. Як зазначалось (див. гл. 4.4.1), ця форма зв'язку громадянина з власною державою у МПрП нерідко отримує екстериторіальну дію, що знайшло своє відтворення у відповідній (lex patriae) формулі прикріплення.
5. У МПрП досить давно склався звичай, за яким особи без громадянства «прив'язуються» до правопорядку тієї держави, на тери-
вои
Див.: Международное частное право: Учебник / Под ред. /" К. ДмитрІІч-б.-М.: Проспект. 2000.-С. 195.
горії якої вони постійно проживають (точніше тієї країни, в якій вони отримали доміцилій). На національному рівні цей звичай знаходить своє відображення у наданні зазначеним особам національного режиму, а в МПрП - у такій формулі прикріплення, як lex domicilii.
Зауважимо: подібне правило закріплено в законодавстві України (ч. З ст. 16 Закону ід 23.06.2005 p.): особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має. місце проживання, а за його відсутності - місце перебування. Видається, що дане правило викладено дуже вдало. По-перше, тому, що воно дозволяє, у випадках необхідності, відійти від критерію «місце проживання» і застосувати більш зрозумілий критерій «місцеперебування». А по-друге,- і це головне,- критерій «місце проживання» не обмежено вказівкою на «постійність», як це передбачалось у численних законопроектах.
Справа в тому, що питання про встановлення «постійності» проживання в Україні у нашому чинному законодавстві вкрай ускладнено. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 p., що є нормою lex specialis, постійне місце проживання - цс місце проживання на території будь-якої держави не менш одного року фізичної особи, яка не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом)1. Безперечно, будь-якому іноземцю буде вкрай важко довести наявність всіх складових цього визначення для отримання передбаченої даним законом посвідки на постійне проживання.
До речі, подібні складнощі у вирішенні питань з місцем проживання іноземця, хоча і є вкрай небажаними, існують у всіх право-порядках. Так, В. Л. Толстих дійшла висновку: проблема визначення постійного місця проживання для цілей МПрП сьогодні у доктрині не вирішена2. Може, саме тому у деяких правових системах вироблено навіть спеціальне поняття - «доміцилій за походженням», під яким розуміється доміцилій, який на час народжен-
, Див.: Закони України. Том !.- К.. Ін-т законодавства ВРУ, 1996.-С. 336.
Див.. Толстых К. Л. Коллизионное реіулирование в международном част-°'"' пРаве: проблемы толкования и применения раздела VII части третьей ГК Ф.-М.: Спарк, 2002-С. 139.
160
161
ня дитини мав її батько. Саме цьому завдячує своїй появі відоме англійське прислів'я: як не існує людини без тіні, так і не буває англійця без доміцилію. Це певною мірою сприяє вирішенню проблем, які у інший часіб залишаються такими, що не розв'язуються.
6. Великих ускладнень у з'ясуванні правового статусу цих двох категорій осіб, внаслідок сталості зазначених рішень, як правило, не виникає. Значно складнішим є питання про правовий статус іноземців (іноземних фізичних осіб) у межах того чи іншого правопорядку. Воно у кожному випадку, знов-таки, вирішується відповідним сувереном, але з урахуванням тієї класифікації іноземців, яка в даному конкретному правопорядку запроваджена, Як зазначає у цьому зв'язку Г. К Дмитрієва, сучасному МПрП притаманний диференційований підхід до фізичних осіб, які перебувають у межах юрисдикції відповідної держави, що полягає, по-перше, у їх поділі на відповідні категорії і, по-друге,- у встановленні певного правового режиму для кожної із них .
Мабуть, всі законодавства світу класифікують іноземних громадян на такі три категорії:
• іноземці, які постійно проживають на відповідній території;
• тимчасово прибулі іноземці та « біженці.
У цій послідовності ми і розглянемо питання про особистий
статус іноземних фізичних осіб.
7.2. Іноземні громадяни, які постійно прошивають у державі перебування
1. У питаннях, пов'язаних із дієздатністю, як вже зазначалось, беззаперечним є положення, за яким іноземний громадянин внаслідок свого громадянства має певну дієздатність, обсяг якої визначено у відповідному національному законодавстві. Проте, це зовсім не означає, що таку саму дієздатність він матиме і у державі перебування. Останнє може мати місце лише у випадках встановлення у цьому національному законодавстві матеріальної взаємності, шо, як зазначалось, має місце далеко не завжди. Більш типовим є випадок, коли іноземний громадянин отримує, за принципом формальної взаємності та згідно з правилами національного режиму.
Див.. Международное частное право: Учебник ' Под ред. Г. К Дмитриевой. С. 192.
162
дієздатність таку, як і громадяни держави перебування. Однак саме у даному випадку І постає питання: як бути, коли обсяг дієздатності за принципом lex patriae не тотожний обсягу, що наданий іноземцю за lex domiciln?
Історично першим постулатом у цьому відношенні було правило: особа, що є дієздатною за своїм особистим законом, вважається такою і в інших країнах, і навпаки, особа, недієздатна за правом своєї держави, вважається недієздатною всюди1. Втім, такий стан речей, як зазначає В. І. Кисіль, дає іноземцеві змогу оскаржити укладену ним угоду, посилаючись на особистий закон щодо дієздатності, якщо зміст цього закону розходиться зі змістом законодавства країни, де цю угоду укладено. Покінчити з такою ситуацією (тобто - з обходом закону) намагаються вже давно. Ще 1861р. французький касаційний суд у відомій «справі Лізарді» зробив спробу покласти цьому край, сформувавши так звану концепцію «виправдувального незнання іноземного закону»: оскільки за обставин, що склалися, француз діяв «завбачливо, не допускаючи необережності», а іноземний громадянин вважався дієздатним за французьким правопорядком як законом місця укладення угоди, то укладену за таких умов угоду слід визнати дійсною2.
Подібні питання того ж часу виникли в практиці й інших судів, узагальненням якої наприкінці XIX сторіччя майже одночасно у законодавстві Німеччини (ст. 7 Вступного закону до Германського Цивільного уложення)3 та законодавстві Японії (ст. З Закону 1898 р. «Про застосування законів»)4 стало правило, за яким, хоча дієздатність особи визначається правом держави його походження, в тих випадках, коли іноземець здійснює в державі перебування юридичну дію і якщо він є повністю дієздатним згідно з правом Цієї держави, то навіть коли він може не мати дієздатності згідно з правом держави його громадянства, він розглядається як повністю Дієздатна особа. В. В. Гаврилов зазначає, у даному зв'язку, що в ряді держав континентальної Європи за спеціальним рішенням су-Ду неповнолітній може бути проголошеним повнолітнім і така
Див.: Ануфриева Л'. П. Международное частное право; В 3-х т. Том 2. Оео-«нііая часть. Учебник.- М.: БЕК, 2000.- С. 7.
Див.: КІІсіІь В. І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації.- К.: ^раїна, 2000,-С. 239. 4 Див,: Там само.
Див,: Международное частное право: Иностранное законодательство.- М/ Статут, 2000,- С. 737.
163
процедура навіть отримала у відповідних законодавствах позначення «емансипація» .
2. Подібна точка зору є переважаючою у сучасних кодифікаціях МПрП. Наприклад, в угорському Указі 1979 р. № ІЗ «Про міжнародне приватне право» зазначено, Ідо стосовно правоздатності та дієздатності іноземних громадян і осіб без Ітюмадянства, їх особистих та майнових прав, а також обов'язків, застосовуються правила, що діють для осіб, які проживають [в Угорщині], якщо законом не передбачено Інше. Осіб, шо не мають угорського громадянства, які згідно з особистим законом є недієздатними або обмежено дієздатними, слід вважати дієздатними стосовно угод, укладених в Угорщині для задоволення звичайних потреб повсякденного життя, якщо за угорським правом вони є дієздатними2.
Аналогічне правило закріплено і на універсальному рівні у Женевській конвенції, яка має на меті вирішення деяких колізій законів про переведені векселя та прості векселя (1930). В ній зазначено, що здатність особи зобов'язуватись за перевідним чи простим векселем визначається її особистим законом. Особа, яка не має такої здатності згідно з цим законом, все-таки несе відповідальність, якщо підпис було вчинено на території держави, за законодавством якої ця особа була б визнана здатною цс робити.
У чинному законодавстві України відтепер (ст. 18 Закону від 23.06,2005 р.) встановлено, що цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом, так само, як і підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою.
3. Головним документом, у якому визначається правове становище іноземців в Україні, залишається Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4.02.1994 р. (з подальшими змінами). У ньому зазначено (ст. 2), що іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами У країниJ. Обмеження прав іноземців порівняно з громадянами України у нашому національному законодавстві використовується досить-таки широко. Наприклад,
1 Див.: ГаврІІлон В. В Международное частное право,- М: Норма-Имфра-М.
2000. • С. 101.
Див.: Международное частное право: Иностранное -)аконодатєльство.-С. 2з-. ' Дин.: Закони України. Том 7'.- К.: Ін-т законодавства ВРУ. 1997. С. 122
164
можна зазначити, що згідно зі сг. II Закону України «Про власність» від 7.02.1991 p.. іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються1. А відповідно до ст. 285 (2) Сімейного кодексу України усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.