Добавлен: 06.02.2019
Просмотров: 17482
Скачиваний: 5
З урахуванням зазначеного видається вочевидь зайвою ст. 27
' Див.: Там само.- С. 119.
' Див.: Кибенко Е. Р. Международное частное право; Учебно-практическое пособие.-- X.: Эспада, 2003. - С. 70. 1
178
Закону від 23.06.2005 р. Сумнівною є вже назва цієї статті: «Особистий закон іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права іноземної держави». Справа в тому, що коли іноземна організація, згідно з правом відповідної держави, не визнана юридичною особою, тобто - не отримала статусу юридичної особи, ця організація не мас особистого закону.
Ще гірше стоять справи зі змістом цієї статті. Вважати, що особистим законом подібної організації є право держави, де ця організація створена, попри волю суверена, який не надав цій організації особистого статусу (не визнав юридичною особою свого права), буде, щонайменше, нехтуванням принципу міжнародної
ВВІЧЛИВОСТІ.
За ст. 29 Закону підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України, якщо інше не встановлено законом. Дана стаття має назву «Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні». В. І. Кисіль вважає, що така норма сприятиме подальшому впровадженню у вітчизняне законодавство положень, які відповідають вимогам ринкових відносин1. Однак зауваження - «якщо інше не встановлено законом»- певною мірою заважає сприйняти з оптимізмом висловлене В. І. Кисілсм.
Як стверджується, у більшості країн світу визнання іноземної юридичної особи суб'єктом права та її допуск до здійснення передбачуваної господарської діяльності здійснюється без видання будь-якого спеціального акта з боку відповідної держави^. Україна до такої більшості не належить, бо у нас юридичні особи, згідно з Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, яка затверджена Наказом колишнього Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. № ЗО, підтверджують свій статут про національність витягами з торгового, банківського або судового реєстру тощо. При цьому, зазначені витяги повинні бути засвідчені відповідно до законодавства держави їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульських установах ^країни. Вони можуть бути також засвідчені у посольствах відповідних держав в Україні та легалізовані в МЗС України. Легаліза-
Див.: Кисіль В. І. ІДит. праця.- С. 251.
Див.. Гаврилов В. В. Цит. праця.-С. 120-121.
179
ція (а інколи - і переклад) не потрібна, якщо тільки міжнародним договором України про взаємну правову допомогу з відповідною державою це обумовлено спеціально'.
Запропонована реєстрація залишає поза увагою випадки, коли їгідно 'і національним правом юридичної особи не вимагається їх реєстрація у торговому реєстрі. Як стверджує Л. А. ЄремешвІлі, цивільні компанії Франції (у сфері операцій з нерухомістю, вільних професій тощо) не публікують про себе відомості, не реєструються, їх діяльність регулюється не Торговим, а Цивільним кодексом". Виникає питання: якими повинні бути акредитуючі документи для таких підприємств?
8.2. Специфічні вида юридичних осіб
Серед суб'єктів міжнародного приватного права, які позначаються терміном «юридична особа», існують юридичні особи, що мають суттєві специфічні риси. Розглянемо дві категорії таких юридичних осіб, а саме:
• акціонерні товариства та
» транснаціональні корпорації.
1. Коли мова йде про акціонерне товариство (компанія з обмеженою відповідальністю за англійським правом, підприємча корпорація, за правом США тощо), слід мати на увазі, що в сучасних умовах вони стають основною органЬаційно-правовою формою ведення бізнесу у розвинутих країнах. Причому, питання щодо особистого статусу цих компаній, як правило, не виникає: у всіх правопорядках вони майже завжди визнаються цілком самостійними суб'єктами права, тобто - юридичними особами. Але стосовно акціонерних товариств запишається без відповіді питання про те, юридичною особою саме якого права вони є? Справа в тому, що коли акції того чи іншого товариства вільно продаються на національному (або, навіть, на світовому) ринку цінних паперів, національна приналежність капіталу, на якому ця особа заснову-
Дин.: Международное частное право: Учебное пособие // (Сост. Д. В. 1аг)ы-хато).- X.: Консум, 1998.- С. 160-164. До речі, ним Положенням передбачена державний loip за реєстрацію в сумі S 2500.
"Див.: Еремешваяч Л. А. Некоторые вопросы правового регулирования иностранных инвестиций в Российской Федерации .'/ Журнал международного частного права.- 2000.- № 2-3 (28-29).- С. 21
180
пься. може неодноразово - аоо навіть постійно - змінюватись, Внаслідок цього з боку держав до них виникає певна недовіра, а тому держави намагаються підпорядковувати вирішення питань, пов'язаних з діяльністю акціонерних товариств, виключно своєму національному законодавству. Навіть у Великій Британії ч а США роль прецедентів у правовому регулюванні організації та діяльності акціонерних товариств стас незначною порівняно з роллю національних законів.
Нині у більшості розвинених країн світу прийнято спеціальні акціонерні закони: у ФРН -- закон про акціонерні товариства (1965), у Франції-закон про торгові товариства 1966 р., у Великій Британії - закон про компанії (1985), у США - закони штатів, в яких визначається правове становище підприємницьких корпорацій тощо. Взагалі, національні законодавства відзначаються у даному питанні певним різмаїтгям, а їх вивчення відокремлюється навіть у спеціальну галузь - корпоративне право, яке розвивається досить-таки інтенсивно.
У нашому національному законодавстві правовому регулюванню діяльності акціонерних товариств тепер присвячено цілий підрозділ (50) § 1 глави 8 чинного ЦК України та глава 9 чинного ГК України, проте колізійних приписів щодо встановлення особистого статуту іноземних акціонерних товариств вони, як І Закон від 23.06.2005 р., не містять.
2. Торкаючись питання про транснаціональні корпорації слід, перш за все, розрізняти ТНК як економічне та як юридичне явища. З економічної точки зору, на думку В. С. Літкевича, ТНК являють собою інтеїрадьні науково-промислові комплекси, в рамках яких відбуваються процеси технологічного створення товару, його виробництва, продажу та обслуговування, а також фінансове забезпечення усіх цих операцій. Сконцентрувавши значні матеріальні та фінансові ресурси, ТНК сприяють швидкому розвитку передових галузей економіки, а також об'єднанню виробничих та науково-технічних потенціалів різних країн без уніфікації національних законодавств і внутрішніх систем господарського розрахунку. До речі, наприкінці минулого сторіччя вартість закордонних активів ТНК становила майже півтора трильйона доларів США1.
Щодо правового аспекту, пов'язаного з діяльністю ТНК, цей же автор зауважує, що вони є групами компаній різної національнос-
Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 122.
1X1
ті, що пов'язані між собою участю а акціонерному капіталі, управлінським контролем або будь-якими угодами, які передбачають право головної компанії ТНК здійснювати контроль над дочірніми підприємствами, тобто вони с економічним цілим, що не має єдиної національної правосуб'єктності'.
У міжнародному приватному праві прийнято розрізняти наступні види ТНК.
По-перше, це великі національні компанії, трести, корпорації і т. ін., що мають за кордоном численні філії, які самі являють собою самостійні юридичні особи. Інакше кажучи, це монополії, які є національними за капіталом, але міжнародними за сферою своєї діяльності (японська фірма «Соні», американські корпорації «Майкрософт», «Ренк-Ксерокс» тощо).
По-друге, це такі ТНК, які є міжнародними не тільки за сферою своєї економічної діяльності, а й за своїм капіталом (наприклад, англо-гол л андський концерн «Роя л-Датч-Шелл» чи менш відомий «Данлоп-Піреллі»).
Нарешті, деякі автори* виокремлюють ще й такі ТНК, як численні картелі й синдикати, об'єднання виробничого та науково-технічного характеру, які формально не визнані юридичними особами, зовні являючи собою просту сукупність самостійних юридичних осіб, хоча економічно вони керуються з одного центру. Можна зауважити, що у праві ЄС, де Існує поняття «заборонена картельна практика», питання щодо подібних економічних утворень нерідко постають досить-таки гостро.
ТНК будь-якого з цих типів використовують розгалужену мережу своїх підприємств у всьому світі з метою збільшення прибутку через проникнення на нові ринки збуту, зменшення податкового тиску і т. ін., використовуючи для цього особливості національного регулювання певних питань на свою користь. Вважається, що сучасною тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповідності між економічною сутністю та юридичною формою суб'єкта господарської діяльності, коли економічна єдність оформлюється за допомогою юридичної множинності. Тобто, хоча ТНК є цілісними утвореннями, вони не набувають генетичної правосуб'єктності ні за національним, ні за міжнародним правом. Можна вести мову
лише про національну приналежність окремих шдлриємств, що входять до складу ТНК1.
3. В. С. Літкевич зазначає, що діяльність ТНК, як і інших суб'єктів підприємництва, може приносити користь суспільству тільки тоді, коли вони функціонуватимуть у рамках усталеної і добре продуманої системи правил. Проте, більшість Інститутів національного права, призначених для регулювання діяльності «місцевих» підприємств, виявилися неефективними щодо ТНК, а в міжнародному праві, норми якого регулюють стосунки між суверенними державами, відповідні механізми ше на стадії формування2. Як приклад міжнародних рекомендаційних норм можна назвати проект Кодексу поведінки ТНК'1, який поки що широкого розповсюдження на практиці не знайшов.
На регіональному рівні заслуговує на увагу Конвенція про транснаціональні корпорації, укладена дванадцятьма державами СНД 6.03.1998 р. у м. Москві4, Дана Конвенція ратифікована Законом України від 13.07.1999 р. Згідно зі ст. 2 Конвенції, Сторони домовились розуміти під поняттям «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка:
* має у власності, господарському віданні або в оперативному управлінні відокремлене майно на територіях двох чи більше Сторін;
» створена юридичними особами двох чи більше Сторін;
• зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.
Проте, аналіз тексту Конвенції переконує у правильності висновку про те, що її невдалі формулювання перешкоджають широкому застосуванню3.
В Україні спеціальне регулювання діяльності ТНК відсутнє. Мабуть, єдиним випадком прямого вирішення питання, що нами розглядається, є Закон «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні» (1997), за яким для концерну ДЕУ як «стратегічного Інвестора» створювалися сприятливі умови діяльності. Втім, цей випадок вдалим визнати неможливо. По-перше, внаслідок прийняття зазначеного закону виник конфлікт між Україною і ЄС. По-
1 Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 128. ! Див., наприклад: Богуславский М. М Международное частное право: Учебник,-3-е изд.. перераб. и доп.-М.: Юристъ, 1999.-С. 122.
182
Див.: Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми.- С. 131. ! Див.: Там само.- С. 126. ] Див., документ ООН F-/C. 10. 1996.
Див.: Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ- 1998.-№ 1.-С. 20-25. Див.: Толстых 8- Л. Цит. праця,- С. 151.
183
друге, у концерна виникли серйозні фінансові проблеми, внаслідок чого взагалі поставлено під загрозу подальшу реалізацію проекту «ДЕУ-ЗАЗ»1.
8.3. Держава як суб'єкг міжнародного приватного права
Ще однією специфічною категорією суб'єктів МПрИ е держава.
1. Як відомо, положення держави як суб'єкта міжнародного публічного права, ґрунтується на принципі суверенної рівності (або на принципі суверенітету), що означає: у міждержавних стосунках жодна з держав не підкоряється ні іноземному закону, ні іноземній юрисдикції. Такий особливий статус держави відтворено у давньому вислові: «Par in parem non habet ітрегшпґ» (рівний не має влади над рівним).
Зазначений принцип знайшов своє відтворення у такому міжнародно-правовому інституті, як імунітет держави, складовими якого є:
• імунітет від дії законодавства іноземної держави;
• Імунітет державної власності;
• юрисдикційні імунітети (судовий або імунітет від позову; імунітет від попереднього забезпечення позову; імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення).
Повинно бути зрозумілим, що використання державою зазначених імунітетів унеможливлює її перетворення в суб'єкт міжнародного приватного права. Так, імунітет віл дії законодавства іноземної держави призводить до неможливості застосування колізійного методу регулювання відносин за участю держави. Імунітет державної власності означає неможливість укладання будь-яких угод щодо останньої. Більш того, даний імунітет спричиняє ситуацію, коли майно відповідної держави нібито вилучається з цивільного обороту і на нього не розповсюджуються ніякі примусові заходи судового або адміністративного характеру. До того ж, ніякі органи іншої держави не мають права розглядати питання щодо приналежності майна відповідній іноземній державі. У широковідомій справі Лютера-Сегора Вищий Суд Англії ще у 1921 р. прямо зазначив, що оскільки Л. Б. Красін (торговий представник Росії) привіз товари в Англію від імені свого уряду та оголосив, Ідо вони належать цьому уряду, жоден англійський суд не має. права пере-
віряти таку заяву1. До речі, на цих міркуваннях побудована так звана «доктрина акту держави», яка стверджує, що джерелом кожного акту держави є її суверенітет.
2. Дещо детальніше слід розглянути юрисдикційні імунітети. Імунітеї від попереднього забезпечення полягає в тому, що ним забороняється (без попередньої згоди відповідної держави) застосування будь-яких примусових заходів стосовно майна цієї держави. Треба мати на увазі, що Імунітеї від попереднього забезпечення позову та імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення, як і всі попередні, є абсолютними, тобто вони повністю виключають (за відсутності згоди відповідної держави) виконання відповідних дій. Тим часом правила щодо судового імунітету містять певні винятки.
Взагалі судовий імунітет держави (або її агента) означає, що судовий позов до них не може бути заявлено, а у випадку подання -- не повинен розглядатися судом. Проте, з нього існують винятки, коли подання позову є можливим, а саме:
а) речові позови щодо особистої нерухомості агентів певної держави, розташованої на території держави перебування, якщо тільки ця нерухомість не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва;
б) позови стосовно спадкового майна, в яких дипломатичний агент виступає як звичайна фізична особа, а не як представник акредитуючої держави;